Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

16.04.2007 13:07

Пір’їна піднебесна
(Національний конкурс фестивалю „Контакт’2006”)

Сергій Тримбач, KINO-KOЛО (30)

2005-го українське неігрове кіно мало вигляд успішного. "Золота пальма" в короткометражному конкурсі Канна "Подорожнім" Ігора Стрембіцького, Ґран-прі на Відкритому російському фестивалі неігрового кіна в Єкатєрінбурзі картині Романа Ширмана "Небезпечно вільна людина", низка інших престижних міжнародних нагород. А ще започаткували свій власний міжнародний кінофест "Контакт", забезпечивши собі можливість лабораторної роботи… Такої потрібної сьогодні, коли ресурси кіномови незрідка виглядають вичерпаними, або, принаймні, замуленими.

Одна із психологічних особливостей нинішнього моменту: ми не страждаємо через відчуття меншовартости, поважний призовий фонд це дозволяє. Відтак можна спокійно придивлятися до чужого досвіду, який слід переймати, не стидаючись і не цураючись свого. Ситуація разюче відмінна від тієї, що склалася в нашому ігровому кінематографі. Хоча проблем усе одно вистачає. З першою з них члени журі національного конкурсу "Контакту" на чолі з філософом Мирославом Поповичем (автор цих рядків так само входив до журійного складу) зіткнулися відразу. Йдеться про конкурс повнометражних стрічок. Відбіркова комісія вочевидь мала проблеми з вибором, зупинившись тільки на трьох картинах. Одначе й тим, що зуміли подолати передфестивальний фільтр, нічого не дісталося.

Позитивні людиНі "Три мушкетери 27 років потому" виробництва cтудії „1+1" Артема Литвиненка (добре, фахово зроблена телевізійна програма, але ж не фільм), ні "Позитивні люди" (кіностудія "Контакт") Сергія Лисенка, який оповів про ВІЛ-інфікованих, ні "День сьомий" („5 канал”) Олеся Саніна не бачилися власне фестивальним продуктом. Тобто таким, що несе в собі пошукову енерґію, мистецький драйв. Найбільше чекали цього від Саніна, та й тут не склалося. Тягуча й загалом прісна розповідь про 28 листопада 2004 року, коли стався злам у ході Помаранчевої революції, може, годиться для телевізійного вжитку, коли більше слухаєш, аніж дивишся. У темряві переглядової зали, за умови цілковитої сфокусованости на екрані, все це сприймалося відверто нудно.

Власне, "День сьомий" і робився як продукт телевізійної компанії, хоч і з претензією на кінопрокатну долю. Нове режисерське покоління входить у мистецтво через телеворота й дивиться на світ через телепризму. Це можна сказати, виявляється, навіть про Саніна, котрий починав як людина суто кінематографічна. Недавно один із наших режисерів признався мені, що віднедавна його взагалі хилить на сон, тільки-но він опиняється в кінозалі й гасне світло. Відвик, бідака, дивитися фільми в отакий спосіб – здебільшого телевізор та відео. Одвикли й знімати з розрахунку на кінотеатри. А може, Санін вважав, що цей матеріал подолає "однією лівою"?

А втім, усе простіше. Усі три щойно названі стрічки зроблено на замовлення. Формат, так би мовити. Тільки ж фестиваль ставить свої, особливі вимоги – тут цінують унікальність задуму та його реалізації. А у фільмовій продукції, призначеній для телебачення, щось подібне зустрічається рідко. Хоча саме такої продукції в Україні нині дуже мало, особливо коли порівнювати з Росією. Українські телеканали замовляють фільми в сусідній країні – чи ж не парадокс? Скажімо, СТБ пару літ тому навіть заснувало свою виробничу студію на чолі із Сергієм Буковським, одначе недовго музика та грала. Купувати чуже простіше й навіть дешевше. Навіщо ті клопоти? Головним чином, ідеться про стрічки серіального штибу, вибудувані на історичному матеріалі. Купують фільми, а з ними й точку зору на минуле, яке в нас із Росією багато в чому спільне. Продовжуючи тим самим стару імперську та радянську традицію, коли українці дивляться на світ (зі своїм власним включно) через московські окуляри. То ж треба, треба робити такі фільми, й прагнення "5 каналу", приміром, їх продукувати можна тільки вітати. Ось тільки фестивалі є майданчиком для презентування власне мистецьких творів, і цього критерію означені стрічки не витримують.

Утім, винятки трапляються. До прикладу, цикл фільмів Юлії Лазаревської "Пісні серця" (кіностудія "Контакт"). У конкурсі була чергова картина циклу, що її присвячено пісні "Летять, ніби чайки…". Вона не отримала жодної нагороди тільки тому, що авторське начало в ній усе ж пригальмоване тим самим форматним підходом. Одначе режисерці вдається відтворити потік часу, домогтися єдности емоційного сприймання. Засобами максимально простими. У циклі пісня розкривається через людську долю. У цьому випадку йдеться про поетесу Ладу Реву й композитора Юлію Рожавську. Обидві – представниці питомої київської інтеліґенції, той людський "матеріал", який особливо близький Лазаревській. Дещо зловживаючи синхронами, вона повністю довіряється своїм героям. І ті не підводять її. Лада Рева оповідає про власні стосунки з радянською владою (арешт батька, війна…), донька Рожавської – про дивакувату матір, від якої лишилися пісні й любительський фільм. Щемливо й дуже точно за інтонацією, яка, власне, і є основним будівничим стрічки.

Адам і ЄваСеред інших помітних вітчизняних робіт назву передусім "NEVSEREMOS’. Люди Майдану" (Україна – Швейцарія) Сергія Маслобойщикова, який вигідно відрізняється від інших "помаранчевих" фільмів своєю зваженістю, прагненням вдуматися в сенс нетривіальної історичної події та її впливу на життя простих громадян. Може, саме тут я і відчув подих нового підходу до історичної ситуації, намагання відкрити її власне людський вимір. А ще стрічку "Адам і Єва" (студія "Контакт") знаного метра Мурата Мамедова – рідкісний у нашому сучасному кіні приклад роботи на сьогоднішньому соціальному матеріалі. Важка, рутинна шахтарська праця, сім’я з її звичними клопотами… Ось тільки назва фільму провокувала трохи інші очікування – на притчу, на вищий ступінь узагальнення. Не збулось, а жаль.

Стрічка одного з моїх найулюбленіших режисерів, Мамедова, виконана на звичному для майстра професіональному рівні. Може бути… Одначе те, що вигравало вчора, нині породжує легке (поки що) відчуття архаїки, чогось учорашнього. Звідки це? У чому відстав наш режисер? Ніби ж той матеріал, який приносив йому успіх у відомих фільмах "У неділю рано…", "Розторгнення договору" та інших. Але на тлі того, що називають "реальним кіном", він програє. Особливо тоді, коли прагне видобути образність в епізодах, на кшталт пленерного відпочинку героїв. Влаштували вони собі пікнічок, дивуються-милуються природою. Кайфують, випавши із сірої буденщини. І, о диво, над ними довго кружляє величезна пір’їна, такий собі промовистий знак непрозаїчних духовних сфер. Тільки ж вочевидь пір’їна з театрального реквізиту, й рухи її перед камерою незграбні та неприродні. Хоча задум зрозумілий: цим людям, зануреним у безконечний процес виживання, добування хліба насущного, так хочеться вирватися в інші світи…

У цьому зв’язку пригадується фільм "Черв’як" латвійського режисера Андіса Міціса (див. про нього у статті "Сміття реальности, диво життя", вміщеній у цьому ж числі часопису). Теж подружня пара, так само поглинута буднями – ні граминочки духовности. Камера некліпно, незворушно стежить за цим життям, автори не дозволяють собі анінайменшого послаблення. Ніяких пір’їн із піднебесся!

Практично та сама метода – у "Філософі, що втік" іншого латвійського режисера, Ульдіса Тіронса. Ці автори стежать за людським життям як ентомологи за комахами, – й видобувають поезію, не задираючи голови догори, не чекаючи звідти рятівної пір’їни чи манни небесної. Тіронс знімав свого героя, філософа Алєксандра Пятіґорського упродовж трьох років! Здавалося б, навіщо? В тім-то й річ. Треба оглянути – коли згадати відому формулу творчости – всю площину каменя, з якого належить усунути зайвину. Майже за Станіславським: годиться знати все про свого персонажа, всю підводну частину айсберґа. На цьому тлі мамедовська стрічка бачиться поверховою. Автор вислуховує свідчення героїв, трохи допитуючи їх, – та й по всьому.

Змушують замислитися й інші фільми міжнародного конкурсу "Контакту" – "Один день у ПНР" поляка Мацєя Дриґаса, котрий оповідає про звичайнісінький день Польщі посеред зовсім не "буремного" 1962 року. Практично та сама установка в Сергія Лозниці у "Блокаді" – ніяких тобі подвигів і звитяг, звичайнісіньке рутинне життя блокадного Лєнінґрада, зафіксоване камерами документалістів. Без видимого, відчутного втручання автора. Оце і є власне документальне кіно з його прагненням віддатися реальності й... розслабитися, аби отримати задоволення. Чи не в цьому й полягає ефект справжнього кінематографа? Ти повністю віддаєшся спогляданню реальности, насолоджуєшся чаром життя, його силою... А згадаймо ще голландця Вінсента Моннікендама, його фільм "Матір Дао, подібна до черепахи" – півторагодинну стрічку було створювано шість років! Магія кінодокумента вкупі з магією мітологічних сполук – і як здорово! Хоча й непросто для сприймання тих, хто звик, аби із-за кадру постійно лунало цвьохкання авторського батога. Ні, тут повна довіра й до реальности, й до глядача, його культури і проникливости.

Жовті ВодиУ цьому плані з надією дивишся на студента Національного університету культури і мистецтв Олександра Шейка з його маленьким фільмом "Жовті Води", де продемонстровано і смак до розкриття таємниць реальности напівзруйнованого дикунськими цивілізаційними процесами міста, й потяг до лексики справжнього кіна.

Декого подивувало рішення національного журі щодо головного призу українського конкурсу. Мовляв, навіщо було віддавати його переможцеві Каннського фестивалю, "Подорожнім" Стрембіцького – картині вже й так винагородженій, далі нікуди. Причина проста – з якісних українських фільмів, що претендували на найвищі нагороди, тільки в "Подорожніх" спостережено так званий "ефект реальности". Оці замальовки, зроблені камерою в домі, де мешкають соціально впосліджені люди (раніше таке назвали б "чорнухою"), володіють чаром якогось одкровення. І, попри фотографічно задокументовану реальність (а-ля прадавні Люм’єри), тут є автор, який не просто дивиться на світ крізь шпарину об’єктива, а й вносить свій "суб’єктив", свій авторський шарм.

Замки УкраїниДві картини перемогли в конкурсі короткометражок. "Замки України" ("Укркінохроніка") 23-річного Артема Сухарєва та "Олександра Екстер і світова сценографія" ("Автор-студія") досвідченого Валентина Соколовського. Так званий "культур-мультур", звичайно, якого чимало зараз і в світі, і в Україні. Одначе від серіального, конвеєрного продукту стрічки Сухарєва й Соколовського відрізняються своєю рукотворністю. Про західноукраїнські замки оповідано з великою мистецькою вигадливістю, використанням анімаційних вставок, глибокою продуманістю кожного ракурсу. Новели барокового, сказати б, штибу, коли статичний образ далекого минулого оживає на екрані. Тут так само, як і в Стрембіцького, помічаєш стилізований наїв, котрий так здорово допомагає декодувати зміст архітектурних комплексів. Ще тоншим бачиться вписування замків у природні ландшафти – режисер тим самим іде у фарватері задуму самих архітекторів. Не менш вигадливо розказано і про знаменитого художника аванґардного штибу Олександру Екстер, яка визначала багато чого в мистецькому житті першої третини ХХ століття. В кінематографі, до речі, так само – досить пригадати її роботу у фільмі Якова Протазанова "Аеліта".

У традиціях "культур-мультурного" кіна зроблено й фільм молодої режисерки Вікторії Мельникової "З найкращими побажаннями, Енвер" (Національна кінематека України). Про джазового гітариста й композитора Енвера Ізмайлова, котрий розкривається тут як справді багатогранна особистість, щирий патріот Криму й кримськотатарської культури.

І все ж слабка присутність у сучасному українському кіні потягу до фотографування й аналітики реальности як такої доволі прикро вражає. Одне з пояснень: а не замовляють. Та ж ніяка влада не зацікавлена в тому, аби екранна картинка оповідала правду. То ж і нині: розкажіть нам історії про великих наших пращурів, про культурні наші надбання, про красу вкраїнської природи. А про упосліджених, принижених і зневажених нехай там газетні писаки вправляються, то нам не цікаво. Ну, добре, але чому ж самі кінематографісти так легко погоджуються на це? Чи не тому, що часто бідні – і в буквальному розумінні, і в переносному? Бідні, зокрема, на нові ідеї, котрих зазвичай чекаємо від молодшого покоління. Талановиті молоді люди в нашому неігровому кінематографі є, і "Контакт" це довів неспростовно. Одначе немає відчуття присутности цілого покоління, не вистачає юначої зухвалости, частенько перемагає така собі офіціантська установка: що замовляли, те вам і збацаємо. Одначе ж є замовлення суспільства, які, що називається, зависають в атмосфері громадських сподівань, і потрібна мистецька інтуїція, аби їх уловити, аби на них відреаґувати конкретними фільмовими текстами.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com