Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

29.04.2007 17:42

«Неназвана зона» – Чорнобильська катастрофа очима іспанських документалістів

Юрій Шевчук, Нью-Йорк



18-го квітня 2007 року в рамцях відзначення двадцять перших роковин Чорнобильської катастрофи в Українському кіноклубі Колумбійського університету відбулася американська прем'єра повнометражного документального фільму «Неназвана зона» (ориґінальна назва фільму La Zona), створеного 2006 року. На запрошення кіноклубу до Нью-Йорку приїхав режисер фільму іспанець Карлос Родріґес щоб особисто представити свою останню роботу.

Карлос Родріґес народився і виріс в Мадриді, де навчався кінематографу в приватній кіношколі. Кар'єру документаліста він почав у провідній телекомпанії «Канал-Плюс, Іспанія». Пропрацювавши там шість років, він разом із дружиною і продюсером Асун Ласарте засновує власну продукційну компанію «Морґан Креативос». Серед його фільмів зокрема «Едвар Гопер: художник тиші» (2005), «Подорож Берліоза» (2004), «Симфонія образів» (2003), «Орсон Велз у країні дона Кіхота» (2000), «Гічкок: фантазія без меж» (2000). Карлос Родріґес живе у місті Сан-Себастьяні, на півночі Іспанії, у провінції, що називається Країна Басків. Сан-Себастьян відомий у світі як місце, де з 1953 року проводять найважливіший в Іспанії міжнародний кінофестиваль категорії «А». Власне, звідси, із Сан-Себастьяна, почалася Родріґесова подорож до Чорнобиля. Якось він познайомився з українськими дітьми, які вже тривалий час приїжджають до баскійського міста з України, із сіл, розташованих неподалік від отруєної зони, для оздоровлення. Знайомство спровокувало зацікавлення, а згодом й ідею зробити документальну стрічку.

За двадцять один рік з часу цієї найгіршої в історії техногенної катастрофи до теми Чорнобиля зверталися десятки разів у багатьох країнах світу. Карлос Родріґес сам був свідомий того, що навіть в Іспанії він не перший фільмар, який цікавиться Чорнобилем. Його мадридський колеґа Хуліо Сото до двадцятих роковин сумної події зняв 50-хвилинну документальну стрічку «Радіофобія». Нью-йоркська і ширше американська публіка теж постійно заанґажовані цією темою. Зацікавлення проблемами збереження довкілля останні часом швидко зростає. Нью-Йоркський музей модерного мистецтва – відомий під англійською абревіатурою МоМА – який вже давно став одним із найпрестижніших кінематографічних форумів США, кілька тижнів тому показував у програмі «Документальний двотижневик» фільм британського художника Дейвіда Бікерстафа «Напіврозпад: подорож до Чорнобиля».

У ситуації такого насичення кожен, хто береться за тему Чорнобиля, з порога мусить мати справу із двома викликами. По-перше, це знайти власний ракурс, уникнути умисного чи несвідомого «плагіату» з попередників. По-друге, етично сумлінний режисер мав би намагатися уникнути дешевої сенсаційности, вульгарного маніпулювання почуттями глядача на темі, яка здатна легко занепокоїти людей навіть із найтовщою шкірою: при нинішній поширеності «мирного атома» ніхто не убезпечений від небезпеки свого «чорнобиля».

Карлос Родріґес успішно розв'язав обидві ці проблеми у «Неназваній зоні». Шукаючи власного ракурсу, вдався до простого ходу – передав роль оповідача героям фільму, українським дітям: Лідії Підвальній, Анастасії Павленко та Андрієві Ковальчуку, які народилися і живуть у трьох поліських селах неподалік забороненої зони навколо зруйнованого реактора. Сам режисер під час фільмування не знав, що кажуть у кадрі герої оповіді – він не володіє українською. Лише після повернення до Іспанії було зроблено переклад. Тим більше здивованою цим моментом із творчого процесу фільму була нью-йоркська публіка, – лейтмотивом дискусії із Карлосом Родріґесом після перегляду була думка про те, як тонко він відчув і передав життя, думання, настрої людей причорнобильської зони. Tакий прийом здається цілком виправданим у цій ситуації: чужинцеві, необізнаному з українською культурою, легко спотворити картину, хибно витлумачити мотиви поведінки, слова, вчинки. У «Неназваній зоні» режисер мінімально втручається у спілкування між героями та глядячем, обмежуючи свою участь до двох моментів: монтажу, уважного до деталей на позір дуже прозаїчних буднів поліського села, та до титрів з похмурою статистикою, що кілька разів виринають на екрані англійською мовою.

Делікатність і повага, з якою режисер ставиться до українського матеріалу – до деталей побуту, мови, інтонації, – просто вражає. Від початку до кінця у фільмі звучить лише мова його героїв. Якби не англійські чи іспанські субтитри, то стороння людина легко вирішила б, що це український фільм, знятий про українців. Точніше було б сказати, що це український фільм, такий, яким би мали робитися українські фільми в ідеалі – про Україну, з українською точкою зору, українським життєвим досвідом, українськими проблемами, запахами, звуками, кольорами, мовою і менталітетом. Зараз такі фільми українські режисери роблять дедалі рідше.

Маючи справу із темою, яка легко надається до дешевої сенсації, Родріґес свідомо уникає дешевої мелодрами. Його насамперед приваблює нецікаве, або те, що зазвичай вважають не вартим уваги: будні тих забутих українською державою і суспільством людей, які не з власної вини вимушені щодня, щогодини, щомиті жити у під боком чорнобилського саркофаґа, який повільно розсипається. Він кілька місяців провів у трьох селах із оператором Хуанчу Белокі, жив серед людей, про яких знімав стрічку, із ними їв і пив за одним столом, спав під однією стріхою. Опівідь, зроблена у неквапному, навіть трохи сповільненому темпі, як повільно тягнеться час на селі. Автор неначе намагається краще придивитися до предмету, вивчити його і дати глядачеві можливість зануритися у поліську культуру.

Майже з перших хвилин через скарги і нарікання, безнадію ситуації – на перший план починає проступати ширша картина Чорнобильської катастрофи у її загальноукраїнських аспектах. Чорнобиль як не лише екологічна катастрофа. Фільм відкриває із холодною очевидністю причину, за якої екологічний чорнобиль не полишає Україну вже двадцять один рік. Логіка оповіді поза намірами автора висновує думку, що тоді, у квітні 1986 року, Чорнобиль атомний стався як вияв чорнобиля культурного – всебічної деґрадації українського суспільства, руїни, якої воно зазнало від совєтської окупації. Іспанський режисер виявляє всю глибину уражености України 2006 року цим цивілізаційним чорнобилем, напевно сам того не підозрюючи. Симптоми цієї цивілізаційної катастрофи видно у фільмі на кожному кроці. Це відсутність відчутної допомоги для населення уражених територій з боку уряду. Це хронічне безробіття. Це спиті чоловіки, які у тридцять шість років виглядають на шістдесят. Це п'яний юнак-школяр, гордий тим, що може залити в себе пів пляшки горілки не скривившись. Це втеча молоді за кордони України. Це відчайдушне намагання іншої героїні оповіді говорити у присутності іспанців хоч якою-небудь, але російською мовою – бо це ж по-модньому. Це жалюгідний цирковий атракціон, який приїхав «із сталіци» із російською програмою – мовляв плювати, що ви, селюки, говорите українською. Це порожні хати, що повільно заростають лісом, майже як у романі Ґабрієля Ґарсії Маркеса.

Проте поряд із цим у фільмі проступає ще й інша картина – теж несвідомо, ненавмисне увипуклена камерою Карлоса Родріґеса. Це неймовірна живучість людей, їхня відпірність перед немилосердною бідою – відпірність як не фізична (бо передчасно вмирають), то духовна. Це їхня простота, краса і сила. Так мала школярка-поетеса пише хоч недоладні і часом трафаретні, але однаково зворушливі вірші про чорнобильску аварію, про Україну-неньку. Не можна не милуватися незламними сільськими жінками, на яких єдиних продовжує триматися українська сім'я і суспільство, бо чоловіки за горілкою не мають часу. Це українські духовні традиції, які так і не змогли викорінити комуністи: святкування Трійці, як сприждавіку годиться – із кленовим листям, лепехою-татарником та іншыми атрибутами. Це людська гостинність, якій немає кінця. (У приватній розмові зі мною Карлос Родріґес, який живе у провінції, знаній в Іспанії особливою вишуканістю своєї кулінарної традиції, захоплювався сільською кухнею Полісся.)

Іспанський документаліст не приховує залюбленoсти в поліськe село, у його людeй, однаковою мірою – у тих, що не піддаються лихові, і тих, що вже спилися. Здається, що часто Родріґесовій камері коштує неабиякого зусилля щоб відірватися від чудового краєвиду, кумедної побутової сцени, непровдоподібно яскравої зелені лісу, олов'яно-синього неба, вагітного літньою грозою. "Мені здається, що ці люди навіть не підозрюють, у якому красивому краї живуть. Треба тільки про це розказати решті світу", – не раз повторював Карлос. Світ світом, а було б гарно, якби український глядач теж мав можливість побачити документальний фільм Карлоса Родріґеса.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com