Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

27.06.2007 12:59

Світ догори дриґом. 60-й Каннський фестиваль

Міла Новікова

Змінюються часи в Канні. Якби років двадцять тому румунська картина взяла тут «Золоту пальму», це був би привід для тріумфу соціалістичного табору. Сьогодні ж, коли стрічка 45-річного румуна Крістіана Мунґіу «4 місяці, 3 тижні й 2 дні»/4 luni, 3 saptamini si 2 zile здобуває ту ж саму нагороду, радіє весь Європейський Союз. Ба навіть голлівудські зірки поспішають розчулено привітати переможця.

Румунська режисура здобуває позиції лідера європейської кіномоди. Починаючи з нагородження в Канні минулого року «Золотою камерою» за найкращий дебют 32-річного Корнеліу Порумбою за соціально-політичну сатиру „12:08 на схід від Бухареста”, що вона минулої осені здобула й Ґран-прі МКФ «Молодість» у Києві. Нині, крім вищезгаданого Мунґіу, призером Канна став ще один румун: найкращим фільмом секції «Особливий погляд» визнано «Каліфорнійську мрію»/Nesfarsit Крістіана Немеску. Ключів до такого блискавичного успіху є декілька. Головним із них є мудра й зважена державна політика в питаннях культури, завдяки якій країна, чия кіношкола понад десятиліття ниділа десь на периферії діяльности світового кіна, спромоглася виравтися з мистецького небуття й запропонувати своє власне, виразне й змістовне бачення контектсу сучасности через призму національного характеру.

Росія, попри її постійне прагнення стати ґуру колишнього соцтабору, досі не спромоглася на такі здобутки. Цього року вона увійшла до конкурсної програми ювілейного, 60 Каннського фестивалю двома стрічками. Андрєй Звяґінцев представив апологію відчужености й безнадії «Вигнання»/”Изгнание”, зняту за мотивами повісти Вільяма Сарояна. Італієць Даріо Ардженто пророкував цій стрічці щонайменше – приз за режисуру. Трохи помилився. Справа обмежилася призом за кращу чоловічу роль Константінові Лавроненку. Після Сокуровського «Тельця» (2001) «Вигнання» стало другою конкурсною стрічкою в Канні, зафільмованою винятково російським коштом. У своїй новій роботі Звяґінцев прозоро декларує  власну належність до художнього світу Берґмана й Тарковського, що його образність послідовно розгортається в кожному кадрі «Вигнання». Ритм, поетика, побудова композиції й монтаж легко упізнавані й одразу пробуджують спогади про ті чи ті кінематографічні тексти обох майстрів «невимовного». Звяґінцев цілком вільно почувається в цьому художньому світі, де він є не творцем, але споживачем мистецьких і художніх ідей. Проте споживачем, так би мовити, «посвяченим», спроможним виявити власний пієтет до першоджерела, а девчому й адаптувати його до сучасного екранного контексту. У виборі на головну жіночу роль шведської актриси данського походження Марії Бонневі режисер керувався як суто особистими мистецькими смаками, так і наявністю в її доробкові театральних постановок Інґмара Берґмана.

На роль головного героя стрічки Звяґінцев запросив Лавроненка, хоча спочатку хотів взяти іншого виконавця, щоб відійти від створеного у «Поверненні» чоловічого образу. Проте було щось в особистості актора таке, чого не можна було знайти в інших. Глибоко прихований внутрішній біль, згорьоване заціпеніння душі, неспроможної радіти буттю, готової лише до втрат і розчарувань. А що у «Вигнанні» доля діє за біблійним «кожному  воздасться по вірі його», персонаж Лавроненка послідовно втрачає там, де міг знайти й уперто шукає стежок до поразки, не помічаючи битого шляху до щастя і спокою.

Прагнучи максимально абстраґуватися від соціально-географічної конкретики, Звяґінцев фільмував «Вигнання» в Бельгії, Франції та Молдові. Щоб геть ускладнити ідентифікацію місця дії, він вклав до рук своїх героїв фінські гроші, а будь-які дорожні вказівники, що їх неможливо було оминути поглядом камери, в ході зйомок фізично усувалися за рамці кадру. Режисерові йшлося про узагальнення ситуації й мотивацій персонажів, ув’язнених у позагеографічному життєвому чистилищі, де єдиними кордонами є ті, що ізолюють одне людське буття від іншого.

Натомість інший російський учасник конкурсної програми фестивалю Алєксандр Сокуров веде свою екранну оповідь в «Алєксандрі» в чітко визначеному геополітичному просторі. Події його фільму відбуваються в Чечні, куди бабуся приїздить з Москви побачитися з онуком-військовослужбовцем. Колись Сокуров мав усталену почесну репутацію «поличного» режисера, нині поступово перетворюється на імперського літописця. Після своєї трилогії про взаємини людини і влади режисер взявся за вельми слизьку тему російсько-чеченських взаємин.

Центральною постаттю фільму він зробив російську жінку, що в її образі Ґаліна Вишневська має вособлювати саму Росію, яка ніби-то нікому не зичить зла. Чудово знаходить спільну мову з жінками Чечні. Приємна бабуся, поважна й із почуттям гідности. І взагалі може порозумітися з усіма народами й поколіннями. От тільки в родині у неї всі чоловіки – військовослужбовці. Ну що ти поробиш, мають воювати з кимось. Бабусю непокоїть лише, чи вчасно її онук-розвідник нагодований, чи є де йому помитися, а де там він вештається ночами озброєний з голови до ніг, то вже справа житейська. Щоб змалювати такий жіночий образ, на тлі якого видаються малосуттєвими й віськові дії на території мирних поселень, і содомітські розваги професіних вояків, потрібна була виконавиця неабиякого духовного виміру. Цілком зрозуміло, чому режисер обрав таку неординарну особистість, як дружина напівсвятого Мстіслава Ростроповича.

«Без неї я б ніколи не зняв ані кадру цієї стрічки, – твердить Сокуров. – Вишневська – жінка з величезним драматичним життєвим досвідом, жінка унікальної вроди, зовсім не марнославна. В дитинстві вона пройшла крізь блокаду Лєнінґрада. Вона знає ціну війні й миру». Сумнівно, чи знає ціну війні й миру сам режисер. Попри всі сподівання, які покладалися Сокуровим у Канні на «Алєксандру», вона лишился поза увагою журі. Вкотре російський резидент на Лазуровому березі був обійдений «Золотою пальмою», що на неї він міг би, за тутешніми правилами, розраховувати, приніймні, за «вислугу літ».

Взагалі, Канн цього року дещо відійшов від звичаю час від часу нагороджувати своїх улюбленців. І Емір Кустуріца з бурлеском «Обіцяй мені»/Zavet про подорож сільського юнака до міста в пошуках нареченої, і Квентін Тарантіно з кровопролитною, як завше, історією про чоловіків і жінок «Захист від смерти»/Death Proof, і брати Коени з постіндустріальним вестерном «Немає країни для старих»/No Country for Old Men, де ковбої їздять на автах і пасують перед міським криміналом, не здобули бодай якоїсь згадки в протоколі рішень фестивального журі. Щоправда, Ґас Ван Сант був відзначений химерною «ювілейною» премією за свій конкурсний опус «Параноїд парк»/Paranoid Park. Вручаючи йому ту нагороду, голова журі Стівен Фрірз якось двозначно посміхнувся: «Це Ґасові за те, що робить  такі гарні фільми». Коли роками автори фільмують одне й те ж кіно, ані на крок не просуваючись у творчому розвитку, смішно нагороджувати їх за кільканадцюту версію колишнього успіху.

Взяти того ж Тарантіно, на перегляді стрічки якого в Канні віддані фанати шаленіли від задоволення. Надто коли в фіналі «Захисту від смерти» гарненькі дівчата забивали до смерті маніяка-вбивцю Майка-Трюкача. На цю роль режисер запросив голлівудського мачо 1980-90-х років Курта Рассела, актора переважно позитивного екранного іміджу. Виявило себе в такому виборі певне авторське лукавство Тарантіно, гра з усталеними уявленнями про добро і зло. Взяти, приміром, головного героя: він хороший, поганий чи злий?

Приємний 56-річний чолов’яга Майк весело залицяється до дівчат, запрошує їх проїхатися на своєму авті, а тоді з відвертою насолодою розбиває на друзки їхні чарівні ручки-ніжки-голівки. Отже, він злий? Але ж дівчата самі його провокували, виявляючи цілковиту розбещеність і безсоромність. А що він, вочевидь, вже не ладен скористатися їхньою пропозицією у традиційний спосіб, Майк дістає насолоду у свій власний, караючи тих нахабних кицьок. Отже, він хороший? Та коли скривджені дівчата з надмірним ентузіазмом мстяться вбивці за своїх подруг і власні страхи, глядачеві вже все одно, чи хороший той Майк, чи поганий. Головною стає фірмова тарантінівська страва під кривавим соусом. Якщо в дилогії «Убити Білла» він ще давав собі клопіт нагадати, мовляв, усе, що відбувається в кадрі, – чистий комікс, то в «Захисті від смерти» глядач запрошений встромити зуби у фарш із плоті й крови, хай і бутафорської. 

Віддаючи іронійну данину моді на кров, Ларс фон Трір в одній із 33-х мініатюр, зафільмованих провідними режисерами світу до ювілею Каннського фестивалю, сам виконав головну роль – глядача, котрому заважають дивитись фільм. У темряві кінозали, коли надокучливий сусіда, вихваляючись своїм успішним бізнесом, домагається від Ларса, чим він заробляє на життя, той похмуро відповідає: «Я вбиваю». А тоді дістає звідкілясь молотка й лупить зануду по голові. Такий собі автограф майстра шокового кіна.

До чого ж так прагне сучасний, навіть професійний глядач, за що так полюбив Тарантіно? Той самий глядач, у чиєму лексиконі доволі часто стрічаєшся з висловами на кшталт «з якого переляку» (читай «чому»), «страх утратив» (читай «не рахуєшся з чиїмось інтересами») тощо. Це особливий вид сучасної людини, чиї поняття про страх, переляк, а також про добро і зло геть спотворені й втратили будь-який зв’зок з морально-етичними нормами, ніби їх ніколи й не писано. Чистий тобі Орвелл: «Війна – це мир. Свобода – це рабство. Незнання – сила». Надто останнє твердження набуває чинности. В річищі рузвитку сучасного кінематографа можна б іще додати: «Вбивство – це розвага.» Бо, як зазначив висвячений в кавалери Ордена Миротворця російський актор Владімір Турчинський: «Крови має бути багато. Бо куди зараз від неї подінешся? Багато крови – отже комедія». Звісно. А трагедія тоді – це коли люди живуть собі, про щось мріють, страждають, кохаються, дарують любов світові й нікому не чинять тілесних ушкоджень. 

Традиційно широко було представлене в Канні азійське кіно. Романтичний його напрямок презентував китаєць Вон Карвай (він минулого року очолював каннське журі) з фільмом, що ним відкривався фестиваль, – «Мої чорничні ночі»/My Blueberry Nights. Десять років тому Карвай здобув у Канні приз за найкращу режисуру стрічкою «Щасливі разом». Пізніше він показав тут «Любовний настрій» і «2046». «Чорничні ночі» стали першою англомовною роботою китайського режисера. На прес-конференції, в якій він взяв участь разом зі своїми провідними виконавцями, джазовою співачкою Норою Джонс і Джадом Лоу, Карвай наголосив, що головною темою свого екранного дослідження життя вважає самотність: «Часом фізична відстань, що розділяє двох людей, може бути досить малою, тоді як емоційно вони перебувають за милі одне від одного. Мій фільм – погляд на ці відстані під різними кутами». Вірний своєму стилю, режисер у «Чорничних ночах» захоплено фільмує красу, розфарбовану кольорами смутку.

Відчуженість і неможливість взаєморозуміння стали й темою нової роботи невтомного корейця Кім Кі-Дука «Подих»/Soom. Режисер зізнався, що в цій драмі, зосередженій на ревнощах, неспроможності людини бути щасливою, реалізувати себе в коханні, він «опосередковано передав свої складні взаємини з корейським суспільством. Я сконцентрувався на особистостях. Мене цікавила можливість показати, як людські істоти зазнають болісної поразки у своїх спробах знайти спільну мову».

Персонажі фільму мексиканця  Карлоса Рейґадеса «Тихе світло»/Luz silenciosa ладні повстати навіть проти смерти, щоб подолати відстані, котрі розділяють їх в усіх сенсах. П’ять років тому режисер здобув у Канні «Золоту камеру» за найкращий дебют («Японія»). В «Тихому світлі» Рейґадес виступає послідовником Берґмана у медитативному дослідженні ландшафту людської душі. Виконавець головної ролі Корнеліо Волл Фер зізнався, що виніс серйозний урок із картини: «Поки ми працювали над фільмом, я не розумів історії, та тепер розумію й усвідомлюю, що таке кохання й зрада. Я вірю, що фільм допоможе людям навчитися справжньої любови одне до одного. В ньому йдеться про світ, сповнений зради, де важко жити під світлом кохання».

Для японської режисерки Наомі Кавасе, відзначеної другою за значенням нагородою Канна, Ґран-прі журі, за стрічку «Ранковий ліс»/Mogari No Mori, важливою складової творчости є персональний життєвий досвід: «Мій особистий досвід базується на моєму ранньому дитинстві. Мене виховувала моя бабуся. Я була на два покоління молодша від неї. Вона навчила мене шанувати сонце, вогонь і їжу. Я виросла в містичному зв’язку з природою, що мене оточувала. Мене також навчили шанувати все, що передається від одного покоління до іншого. В певному сенсі, цей фільм відтворює все, що сформувало мене як особистість».

Проблема сучасних українських кіномитців якраз полягає в небажанні чи навіть побоюванні оперувати в мистецтві власним життєвим досвідом. Багатьом досі здається зручнішим ховатися за національні мітологеми й стереотипи. Невеличка добірка вітчизняних фільмів, презентованих на ринкових показах у Канні цього року, не містить жодного твору, який би дослідив найгостріші проблеми наших сучасників, трансформацію національного характеру за нових соціально-політичних умов. Хоча важливо бодай із чогось починати свої спроби залучитися до світового кінопроцесу. Презентація українського кіна, проведена МКФ «Молодість» на Круазет у дні Каннського фестивалю, що вона відбулася в присутності першої леді України Катерини Ющенко, може стати першим кроком у потрібному напрямку. Кому як не українським кіномитцям формувати імідж своєї країни у світовому співтоваристві. Поки цього не роблять вони, до справи беруться інші.

В Канні можна було побачити два погляди на Україну, а надто – на українську жінку. Австрієць Ульріх Зайдль присвятив свій конкурсний фільм «Імпорт-експорт»/Import/Export темі пошуків кращого життя «там, де нас немає». Його героїня, молода медсестра Ольга, втративши надію колись отримати зароблені тяжкою працею в провінційної лікарні на Західній Україні копійки, щоб бодай якось ростити свою маленьку дитину, зважується заробляти віртуальною проституцією. А що ця робота, цілковито побудована на приниженні її людської гідности й експлуатації найтемніших сторін сексуальности, молода жінка змушена швидко розпрощатися з нею. Зрештою, вона вирушає на заробітки до Австрії, де знаходить собі місце доглядальниці в божевільні. Тим часом двоє австрійських марґіналів лаштуються до комерційної подорожі в Україну, куди вони везуть ігрові автомати, настільки застарілі, що їм місце хіба що на смітнику в Австрії. Але, на їхню думку, «це саме те, що потрібне для України». Коли вони прибудуть зі своїм «товаром з Європи» до Ужгорода, один з них зауважить: «Гіршого місця годі шукати на землі».

Для типово автрійського похмурого погляду на дійсність Ульріха Зайдля такий коментар не містить нічого особистого. Для нього і в Австрії – суцільна божевільня. Тим не менше, це доволі дошкульний удар для України, чий образ змальовано на сучасному екрані лише в такій інтонації. Кадр з «Імпорту-експорту» з голою українкою-сексрабинею став чи не емблемою України в Канні. Дарма, що актриса-дебютантка Катерина Рак, котра зіграла Ольгу, зуміла  в стриманій, але переконливій манері передати внутрішню шляхетність і гідність своєї героїні, чия біографія почасти збігається з її власною. До запрошення знятись у Зайдля Катерина працювала санітаркою в Івано-Франківську. Їй поки поталанило більше від Ольги. І після виходу стрічки на екрани молода актриса, чия природна врода сполучається з внутрішньою інтеліґентністю, має великий шанс зробити успішну акторську кар’єру на Заході. Надто беручи до уваги, що мови їй даються легко. Вона доволі вільно розмовляє у фільмі німецькою, яку вивчила під час підготовки до ролі.

Ірина, героїня показаного на ринку фільму «Невідома»/La sconosciuta майстра італійської кінематографії Джузеппе Торнаторе, –  ще одна  українка, котра помандрувала на Захід на заробітки. Така ж, як у Ольги, шляхетність натури, сила духу й нещаслива доля. В Італії Ірина потрапляє спочатку до тенет сексторговців, а тоді її використувують, щоб народжувала дітей на продаж. За 12 років вона дає життя дев’ятьом діточкам, жодного з яких ніколи не побачить. Молода жінка знаходить у собі мужність вирватися з ярма й помститися кривдникам. Та її руки в крові, а життя скінчене з депортацією до Вкраїни. Фільм був номінований на італійську національну премію «Донателло» як найкраща стрічка року, а виконавиця головної ролі, російська актриса Ксєнія Раппопорт номінувалася на «Донателло» за найкращу жіночу роль.

В обох випадках Україна постає на екрані краєм безнадії, з якого можна рятуватися навіть у божевільні чи борделі, бо гірше, ніж удома, бути не може. Якщо згадати ще декілька іноземних стрічок вже поза Каннською програмою, лише за останній рік, картина виявиться вкрай песимістичною. В німецькій короткометражці українська іміґрантка в Німеччині скаже друзям: «Я не хочу назд у Черкаси, знову їсти саму картоплю!». В російських стрічках знайдемо силу образливих реплік про персонажів українського походження.

Але де фільми українських режисерів про українців та українок, «не путан, не злодійок, не циганок»? Де наша гідність і самоповага? Без неї вітчизняний кінематограф приречений лишатися провінційним, нікому не потрібним мотлохом.

Канн – Київ




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com