Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

03.07.2007 12:16

На межі світів. 29 ММКФ

Сергій Тримбач, „Україна молода”

Як і завжди в останні роки фест вразив великою кількістю цікавих програм - головним чином позаконкурсних. Кращою, аніж це можна було очікувати (маючи на увазі стислі терміни підготовки), виявилася і конкурсна програма. Президент фестивалю Нікіта Міхалков не втомлювався радіти фестивальним здобуткам: усе здорово, повідомляв він громадськість мало не щодня. Зокрема, до здобутків відносив і зосередженість фестивальних показів у кінотеатральному комплексі «Октябрь»... Зручно, справді, хоча все ще незвично для людей середнього і старшого покоління - от се диво новітніх технологій.

Узагалі, було враження, що фестиваль не надто відвідували самі кінематографісти. Бо, по-перше, зайняті роботою: нині в російському кіно знімальна «каструля» кипить денно і нощно. А, по-друге, кінематографічне товариство у Москві налаштоване вороже щодо Міхалкова. Він є головою кінематографічної Спілки, одначе вже рік як перебуває у творчій відпустці, доручивши керувати Спілкою іншим людям. І - жодного пленуму, жодної звітності перед громадою. Диктатор, одначе... От і фестиваль, який прибрав «Інтерфест» на чолі з Ренатом Давлетьяровим (за допомогою тендеру), і нинішня команда вже повністю контрольована Міхалковим. Хоча й не скажеш, що та команда працює злагоджено: як ніколи досі, програма показів пістрявіла відмінами і перенесенням фільмових сеансів, фільми починалися з великим запізненням, робота прес-центру, окрім гніву і нерозуміння, не викликала інших почуттів. Майже не було «зірок» світового рівня, та й зарубіжних журналістів було катма (з України в тому числі). Отож і довелося чути різкуваті судження журналістів на кшталт «фестиваль районного значення» чи порівняння кінопоказів із сільським клубом.

Одначе собаки гавкають, а караван іде собі. Диктаторство? Так нинішня Росія те все любить. Вражає, скажімо, велика кількість літератури, присвяченої Сталіну. Просто улюблений герой мас - принаймні таке враження, коли дивишся на полиці книжкових магазинів. Те саме і щодо Владіміра Путіна - він герой, він утілення самої Росії, - це беззастережно. Так що все правильно. І, зрештою, для фестивалю головним є кіно як таке, а чи є зірки на його небі, чи їх немає, мені, скажімо, «по барабану». Хоча для фестивальної обрядовості ніби треба...

Без словника

Конкурсна програма справляла враження дібраної доволі продумано. Вочевидь не тільки якість визначала рішення відбірної комісії, очолюваної відомим критиком Андрієм Плаховим (до речі, програмним директором фестивалю була відомий фахівець у сфері організації культурної діяльності Кірсі Тюккюляйнен з Фінляндії). У конкурсних стрічках, як на мене, прозирав такий собі магістральний сюжет, сутність якого я визначив би у такий спосіб: події більшості фільмів відбувалися на межі світів - особистісних, етнокультурних, національних, політичних... Стара істина про те, що людині потрібна людина, в часи глобалізації, індустріальних та інформаційних технологій стала ще актуальнішою.

Про це йдеться навіть у не кращих картинах конкурсу. Скажімо, фільм «Віва / Viva» американки Анни Біллер... Режисерка, вона ж виконавиця головної ролі, справила доволі дивне враження, вискочивши на фестивальний подіум у фривольному «прикиді» і зі словами «у вас в Росії не було сексуальної революції», - так, що, мовляв, учітеся, брати мої і сестри, і научайтеся, сексу не цурайтеся. Московська публіка спозирала екстравагантну жіночку з іронією: це ж хто цурається? Чувіха, об чом речеш? Ніби почувши утробні голоси, Біллер уточнила: «це так важливо сьогодні - говорити про жіночу сексуальність». Знов-таки, запізнилася з повчанням. Коли подивитися, скажімо, на українську вітчизняну телепродукцію, то враження, що нічого важливішого од жіночих секс-проблем на світі взагалі не існує. І, може, так воно й є?

Попри такі заяви, «Віва» виявилася іронічною стилізацією механізмів продукування образів чоловічого та жіночого. Початок 70-х, революція в сексуальних стосунках, і дві жіночки енергійно відвойовують неосвоєні досі майданчики свободи. Користуючись відсутністю чоловіків, що повіялись у службових справах. І жінки, і чоловіки тут є механічною копією образів, продукованих (і дотепер) глянцевими журналами. Головну героїню зовсім не випадково звуть Барбі - ляльковість і разом з тим керованість іззовні: індустрія дозвілля диктує людині все - від зачіски і макіяжу до способів сексуальної поведінки. Людське зводиться до мавпування й відтак виродження... Все б нічого, аби картина не була такою довгою - матеріалу вистачило хіба на півгодини.

В іншому американському фільмі  - «Любов зі словником / Broken English» режисерки Зої Кассаветіс (донька відомого режисера) - інша історія. Норі вже під тридцять, вона гарненька, приваблива, одначе надто альтруїстка - більше для інших, аніж для себе. У підсумку досі незаміжня і шансів облаштувати особисте життя все менше. Мужики відомо як ставляться до перестиглих для сімейного життя дівчат. Нарешті їй зустрічається чоловік з якоїсь іншої планети - француз Жюльєн, і сама відмінність у вихованні та світогляді стає джерелом взаємного інтересу...

У більшості країн є доволі сталий імідж. Арткіно, на відміну від маскультівських виробів, прагне внести щось нове у традиційні уявлення. Данієць Ерік Клаусен, представляючи свою стрічку «Тимчасове звільнення / Ledsaget udgang», наголосив: «Це фільм про іншу Данію, ніж та, яку ви знаєте. Це багата країна, одначе в ній, з різних причин, живе чимало бідних людей, яким потрібна свобода, яким треба виживати». А далі оповів, що недавно провідні режисери звернулися до політичного керівництва - вони хочуть, аби люди пізнавали себе у фільмах, які знімаються в Данії. Нині здебільшого це не так - внаслідок великої залежності від кіноринку, який визначає виробництво чогось намиленого, фантазійного, далекого від реальності.

Ну справді, на екрані реалії, що аж ніяк не нагадують ситу, благополучну країну. Схоже більше на нашу вітчизняну «чорнуху». Джон (цю роль зіграв сам режисер; він і сценарій написав) відсиджує термін у тюрмі. Цей підстаркуватий піжон у чорній шкіряній куртці усе молодиться, хоча надворі нові часи і в чомусь інші звичаї. Його відпускають на весілля сина у супроводі охоронника на ймення Бо (Еспер Асхольт). Виходить така собі подорож по дну данійського життя, де пісні й примітивні фізіономії сина-товстуна і його новоспеченої сім'ї, де повії балканського, і не тільки, походження, де мораль є поняттям про те, як нагнути саме життя у потрібному напрямі... Тюремник Бо спершу сприймається як персонаж позитивного штибу, та, зрештою, в ньому пізнається мерзенний тип, котрий пасе чимало мешканців того дна, де немає найменшого просвітку.

Відтак мрії головного героя шмигнути від охоронника і поїхати кудись світ за очі, у Таїланд, виявляться облудою. Місце колишньому романтику в тюрмі, і не деінде - як і романтичним уявленням загалом. Неси свій хрест і не вір більше ні в що, оскільки не заслужив ти кращої долі. Бо це ж ти поклав свій камінець у споруду сучасного життя, зрікшись моралі і захопившись усілякими революціями - від сексуальної до політичної. Отаке Королівство Данії, отакі в ньому нині Гамлети - питання «бути чи не бути» перекодувалося в «забути чи не забути», «знати чи не знати»... То ж і не дивно, що люди не хочуть знати про от се життя, води якого омивають їхній рутинний побут, а більше покладаються на казки про те, що одного дня сядеш у кораблик і вирушиш у славний і чарівний світ, де все по кайфу...

Туземний імпорт

Данійська картина за надривом своїм, інтонацією мало не російська. Від самої Росії в конкурсній програмі було три стрічки (одна з них - «Мандрівка з домашніми тваринами / Путешествие с домашними животными» Віри Сторожевої - і отримала головний приз) і найслабшою, за загальним визнанням, виявилася стрічка Валерія Огородникова «Путина». Дивним є саме включення фільму до великого конкурсу. Рiч у тiм, що режисер помер рік тому і за таких обставин логічнішим було показати картину в режимі «особливої події», пом'янувши непересічного кінематографіста (нагадаю такі його роботи, як «Взломщик» 86-го, подію перебудовчих літ, чи «Барак» 99-го). Бо ж зрозуміло, що про власне роботу Огородникова можна говорити з певною умовністю.

Хоча почерк автора «Барака» пізнається без питань. Про «почву и судьбу» - саме так. Дія картини відбувається на острові, що на Чудському озері. Йдеться про весілля. Традиційний трикутник з кримінальним ухилом (один із героїв відбуває термін покарання, звідки й тікає, аби упередити жінку свого життя від необачного кроку)... Одначе не ці «страсті-мордасті» визначають стиль фільму, а скрупульозне відтворення всіх деталей побуту, рутинного життя. В ньому якимось чином живуть, хоча весь він на межі розпаду, занепаду. Так, цей побут є катастрофічним. Дві жінки, що приїздять з Москви, щиро дивуються: невже тут живуть люди? А живуть - оскільки не побутові реалії визначають їхню поведінку. Вони існують ніби над реальністю, екстатично й натхненно. Тим більше у даному разі, коли весілля, коли щось обрядове й сакральне, до чого так тягнеться  російська душа...

У підсумку фільм кермує у захмарні духовні високості. Як на мене, з перебором стильових прийомів, що погано стикуються із стилем Огородникова. У нього поетичний простір постає «із сміття» реальності, відтак фінал міфологічно-символістського плану (героїня народжує дитину в човні, що прямує в нікуди) слабко вмотивований художньо. Одначе, попри все, пошуки людини, яку так цікавило життя свого народу і який умів його відтворити у формах, сказати б, цілеспрямованого авторського духовного проекту, викликають не тільки інтерес, а й повагу.

Фільм австрійського режисера Ульріха Зайдля «Імпорт-експорт» / Import/Export (позаконкурсна програма «Вісім з половиною») може сприйматися як певний жест у колі тривог з приводу долі людства в нинішні часи. Зайдль докладно документує життя героїв стрічки. Цікавих нам тим більше, що головний жіночий персонаж - Ольга (актриса з Миколаєва Катерина Рак) - з України. Вона, судячи зі страхітливих індустріальних пейзажів з димлячими трубами й домнами, живе в одному з промислових районів, швидше, на Дніпропетровщині (точніших координат не вказано). Працює медсестрою в лікарні, де вже немає нічого - ні грошей, ні ліків. Побут рухнув - звична картинка для недавніх провінційних буднів: без опалювання, без робочих ліфтів, без зарплати, зрештою. А в Ольги маленька дитинка, хлопчик, а чоловіка немає - одна лишень мати.

Де можна заробити грошенят за таких обставин? «Запад нам поможет» - і тут це «справджується». Подруга агітує молоду жінку підробити секс-послугами «на відстані», по інтернету, в режимі он-лайн. Мужик з Німеччини командує слов'янським тілечком: ближче до камери присунься, а тепер отако-го, попку покажи, ну! Гіркі грошенята... Та реальність, яку не хочуть у нас бачити, в тому числі кінематографісти. Не попку, звичайно (це добро у нас теж у пошані), а щось стереоскопічніше. Зрештою, Ольга їде до Австрії, на заробітки - за намовою іншої подруги, що живе там уже кілька літ...

Паралельно розвивається історія австрійського персонажа на ймення Пол, він же Пауль. Спершу він працює охоронником у якійсь крамниці, старанно тренуючи своє тіло (тілесне так само актуальніше від духовного - перша рима життя в Європі Центральній і Європі Східній). Та потім роботу втрачає. У підсумку їде зі своїм прийомним батьком Еріком спершу до Словаччини, а потім і до України - аби «експортувати» якийсь непотріб. Бо ж мають стійке уявлення про «східняків» як про людей нижчого сорту: туземці будь-що куплять, аби тільки з «цивілізованого» Заходу. Страшенний побут, особливо циганський, у Словаччині. А потім і Ужгород, де несподівано для себе одкриють трохи європейськішу Україну, аніж це уявлялося. Хоча поведінку Еріка це ніяк не міняє. Пол залишає його і йде світ за очі - у відкритий простір.

Ну а Ольга в Австрії намагається якось вписатися в тамтешнє життя. Одначе натикається і на жорстоке презирство, й на бездушність... Зайдль безкомпромісний у своїй фіксації бездуховності людей, що живуть ніби ж за канонами цивілізації (усе вилизано до пилиночки, розкішний сяючий побут - і пустка в душах). Таке саме дно, тільки добре освітлене, таке, що добре пахне. Люди, що живуть на східноєвропейських смітниках, у погромленому побуті, виявляються нічим не гіршими. Ба, навіть кращими. Ольга зберігає в собі і добрі почуття до людей, і романтичність уявлень про кохання (музичним лейтмотивом фільму стала пісня «Как много девушек хороших...» Ісаака Дунаєвського).

Катерина Рак уперше знялася в кіно - власне, це було умовою режисера, щоб актриса доти не знала камери. І впоралася з роллю доволі успішно. Права на фільм в Росії належать фірмі «Кино без границ», є сподівання, що його побачать і в Україні. Які ж тоді стрічки й показувати, як не такі - і про наше життя-буття, і великого майстра...

Москва – Київ




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com