Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

23.07.2007 15:33

Олександр Татарський – аніматор і "Пилот"

Олександр Татарський, KINO-KOЛО (7-8) осінь-зима 2000

Олександр Татарський народився 11 грудня 1950 року в Києві, помер 23 липня 2007 року в Москві.

Поставив фільми "До речі про пташок", "Пластилінова ворона", "Падав минулорічний сніг", "Зворотній бік Місяця", "Слідство ведуть Колобки", "Ліфт-1", "Брати Пілоти готують на сніданок макарончики", "Звіяні вітром", "Червоні ворота Расьомон" та інші. Лавреат багатьох міжнародних кінофестивалів.

В анімації від 1968 року, працював фазувальником та аніматором в Об'єднанні художньої мультиплікації на студії "Київнаукфільм". 1974-го закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого за фахом кінодраматург-кінознавець-редактор. 1975-го також закінчив спеціалізовані курси художників-мультиплікаторів Держкіна УРСР. Від 1980 року – режисер московської студії "Мульттелефильм" ТО "Экран". Одночасно в статусі вільного слухача два роки відвідував заняття на Вищих курсах сценаристів і режисерів у Москві, де й сам 1986-88-го викладав.

Протягом київського періоду творчости та перших років роботи в Москві співпрацював з режисером і художником-аніматором Ігорем Ковальовим, який на початку 1990-х еміґрував до США. У Києві вони разом як режисери-сценаристи створили свій перший фільм "До речі про пташок"/"Кстати о птичках". Працювали художниками-аніматорами на виробництві телесеріалу Давида Черкаського "Пригоди капітана Врунґеля" тощо.

1988 року Олександр Татарський разом з Ігорем Ковальовим та іншими колеґами створив та очолив приватну Московську анімаційну студію "Пилот", де й працював до останнього часу як продюсер, режисер, сценарист і викладач. 1997-го створив студію 3D-анімації "Пилот TV", на якій продюсував телепрограми "Горище Фруттіс" та "Гасіть світло!".

Останнніх років, окрім усього іншого, Олександр Татарський був одним з керівників та членом художньої ради великого анімаційного проекту "Гора самоцвітів", до роботи над окремими фільмами якого (за мотивами українських народних казок) залучав українських кінематографістів-аніматорів. Зокрема, Ірину Сергеєву, Наталю Чернишову, Степана Коваля (останній тут поставив фільм "Злидні" за сценарієм Татарського).

Пропонуємо монолог Олександра Татарського про його досвід життя в анімації: досвід режисера, досвід продюсера, досвід організатора виробництва. Монолог записано 1999 року під час МКФ Крок і видрукувано у №7-8 часопису KINO-KOЛО (2000 рік).

Анімаційна студія "Пилот" створювалася в зовсім іншій країні, ще за часів раннього Ґорбачова. Все тоді було інше, ніж тепер, – і плани інші, й уявлення, як їх утілювати. І вигадку, витівку ту нашу можна назвати геть чисто нахабною. Базувалась вона на моєму досвіді роботи на Київській студії.

Київська традиція
Досвід полягав ось у чому… На Київській студії побутувала традиція – вона складалася десятиліттями – обговорювати кожен фільм. Дуже гарна традиція. Збиралися всі художники, режисери імениті, “з погонами”, і навіть нас, рядових, пускали – послухати. Ми не виступали, але слухали, як обговорювалися фільми. Для мене це стало і звичкою, й потребою. До речі, я прихильник теорії накопичення досвіду й майстерности. От, скажімо, коли художник увесь час працює, то – вживу таке слово – він розмальовується. Через постійну працю людина підвищує свою кваліфікацію. Щоправда це стосується ремесла, та не стосується мистецтва. Тобто мистецтво від кількости професійних вправ не збільшується, а ремесло – так... Тож ремесло, перепрошую, кінознавство через ті київські розмови-обговорення накопичувалось. І розмови, на мій погляд, були з головою, змістовні, об’єктивні, діагностика достатньо точна; і це тривало роками. (А я, між іншим, за освітою кінознавець, тож це теж – моє). Коли ж дістався Москви, то був здивований відсутністю подібного в тамтешньому анімаційному середовищі – запитай, не отримаєш кваліфікованої думки, не дадуть швидкої й точної кінознавчої оцінки. За винятком хібащо Фьодора Хитрука. Та й саме він це, власне, приїжджаючи до Києва, завіз туди й посіяв там ці дискусійні “спори”… Та ось що мене в усьому цьому київському “анімаційно-дискусійному житті” сильно дивувало – переважно люди створювали одверто погані фільми, а потім – під час обговорень – дуже кваліфіковано вказували на недоліки: там погано змонтовано, там неритмічно, в’яло, тут драматургійно не вивірено й т. п. Бачили всі недоліки, але вже в готовому фільмові – нічого ж не виправиш! Ну як так можна – цілий рік працювати, витрачати достатньо грубі гроші, аби потім пересвідчитися, що твоє анімаційне дитя кульгаве, горбате й хронічно кашляє?!. Чому не діагностувати ці хвороби на ранніх стадіях – для цього є сценарій, розкадровання і т. д.? У тому й фокус, що кваліфікації оцінити готове вистачало, а ось екстраполювати й уявити собі – ні. Ось де – і це вже – питання таланту. А так, усе це називається: “Коли б я був такий розумний, як моя дружина потім”… Від такого досвіду я й відштовхувався.

Без останнього вагона
На самих початках польоту "Пилота" я як художній його керівник украй нахабно декларував, що в нас поганих фільмів не буде. Я не відав, які будуть успіхи, але сказав, що за жодну картину нам ніколи не доведеться червоніти, за жодну! У нас навіть конкретні математичні показники були зпрогнозовані, все науково. Ми собі поставили, щоб кожен наш фільм, робить його Татарський чи новачок, має за рівнем проходити до конкурсу престижного міжнародного фестивалю, тобто має бути відібраний селекційною комісією. А подібний відбір засвідчить, що створено елітний фільм. Ось така була декларація. І така на неї реакція – всі крутили пальцем біля скроні й казали: це неможливо; тому й виходить багато поганих стрічок, що ніхто не відає про кінцевий результат. Я сказав – ні! Я вперто гнув своєї. Я всім журналістам, що брали тоді в мене інтерв’ю, розповідав одну й ту саму байку, виводячи з неї свою парадоксальну мораль. Це анекдот про старого єврея, що він у середині минулого століття, коли з’явилася перша залізниця, вирішив покататися – то було ще як атракціон. Але він дуже хвилювався, боявся й запитав у касира: “А скажіть, будь ласка, з яким вагоном найчастіше трапляються аварії?” Йому касир і відповідає: “Ви знаєте, найчастіше – з останнім”. Тоді старий і каже: “Ой, а навіщо ж його чіпляють?!.”  І я декларував, що у нас не буде останнього вагона, все!

1998-го "Пилоту" виповнилося 10 років. Початкову програму, розроблену якраз на 10 років, було виконано з огляду і на терміни, й на показники.

Ми випустили кілька десятків фільмів. Ми отримали за порівнюваний період фестивальних нагород і дипломів, передусім – міжнародних, більше за будь-яку іншу студію в світі. Принаймні до 95-го року ми були лідерами. Потім нас випередили англійці. Але ж їх активно фінансує держава й великі компанії. Ми ж тільки на старті отримували бюджетні кошти, але дуже швидко стали незалежними. Чи не все створили самотужки. "Пилот" – єдина навчальна студія, що вона має дві номінації на "Оскара", каннську "Пальмову гілку" й так далі. Зараз ми не утримуємо цих показників, вони залишилися в тому 10-річчі. Зараз нас легко випередить, скажімо, московська студія Christmas Films, що виконує англійські замовлення і, відповідно, звідтам фінансується – вони наберуть тепер фестивальних нагород дуже багато. У нас бо інша історія…

І повторюся, що минулий 10-річний період став абсолютно успішним для "Пилота". Хоча найменш успішним – для мене як режисера. Бо мені доводилось докладати рук до всього на світі, пов’язаного зі студією. На безпосередню творчість не вистачало часу.

Синдром Андрія Біби
Славу "Пилота" зробили хлопчаки, що їх ніхто до того не знав і в очі не бачив. Був у мене колись улюблений футболіст у київському "Динамо" – Андрій Біба; згодом я дізнався, що він працює тренером-селекціонером – дивиться в усіх усюдах молодих-невідомих гравців, відбирає талановитих. Тоді я  вперше почув про таку посаду. А тепер мене вже можна назвати таким селекціонером в анімації. І селекціонером, звичайно, геніальним – безпомилково. Кого б зараз не взяти з успішних російських дебютантів останнього 10-річчя, чи не всі вони – мої учні. Взагалі, за 10 років через "Пилот" пройшло понад пів тисячі чоловік. І до нас не приходили з інших студій – це були правило й принцип "Пилота". Ми піднімали людей з нуля. Ми принципово нікого не запрошували з "Союзмультфильма", й не тому, що не поважали цю студію, а тому що ввесь сенс створення "Пилота" полягав саме в створенні чогось нового, й аж ніяк не в механічному відколюванні від "Союзмультфильма". І як би ми тепер не нахвалювали Christmas Films, треба зрозуміти – це, до певної міри, той самий "Союзмультфильм". І як би ми не рвали на собі волосся через те, що "Союзмультфильм" загинув, треба розуміти – ні, він реінкарнувався за назвою Christmas Films та назвами інших студій… А ми, підкреслю, привели до анімації саме молодь, багато молоді. І готували всіх, за професіями, – кого хочете: від директора до аніматора, від фазувальника до кінооператора. Тепер ці люди працюють по всій Москві, по всьому світі. Хтось зберіг зі мною дружні стосунки і вдячний мені, а хтось став навіженим конкурентом і не любить мене. Психологічно я не був готовий до цього, та все склалося саме так…

Хоча, коли вести лік зробленого власне мною, то тут, напевне, не можна вдаватися до елементарної механіки. Бо ж коли існує чудовий режисер Константін Бронзіт – то це я йому допоміг у житті, це теж я зробив. Ось така аналогія – від того, що Лобановський зараз не бігає на полі, він бо не перестав бути великим футболістом. Хоча ніде правди діти – фільмів у мене значно менше, ніж я того хотів би. І маса нездійснених задумів.

Закордонний "Пилот"
Найбільшою помилкою в діяльності "Пилота" можна назвати ту, що насправді була неминучою – у нас не було й досі немає потужного юридичного тилу. Це найболісніше проявляється в тому, що люди, яких ми готували й готуємо до роботи – готуємо безкоштовно і це принципово, – абсолютно не пов’язані зі студією. І це призводить ось до чого… Наприклад, я знаю таку собі угорську анімаційну студію, що її кістяк складається з наших випускників. Мало того, вони ще й приїздять до Москви і шпигують, переманюють нових і нових “пілотівців” – і для них це геніальна ситуація: не витративши ні форинта, отримують першокласних майстрів. І як до цього ставитись? З одного боку – пишатися, що “пілотівці” такі універсальні й для Європи підходять, а з іншого – бути у фінансовому пролеті. Я ж бо вчив, бо мене свого часу в Києві безкоштовно вчив Дахно, учили Черкаський, Сивокінь, і це мені передалося – ось цей рефлекс відтворення.

І це неправильно, що ми не можемо утримати своїх випускників через недосконалість законів.

Або ось іще печальніша історія… Студія Klasky Csupo, де працює Ігор Ковальов, киянин, що ми з ним створювали "Пилота", це успішна американська анімаційна студія. Сімох “пілотівців” узяли туди 1990 року в якості творчих працівників, що вже було великим досягненням. А сьогодні цю студію під них переробили – хто там працював раніше, той більше не працює, а нових підібрали під їхню руку. Оце – "Пилот" у Голівуді. Пишатися з цього? – Так. Рвати на собі волосся? – Теж так. Бо ми ось нещодавно пропонували на Захід один свій проект, а нам кажуть: ну, він непоганий, та це ви косите під Klasky Csupo. А в студії Klasky Csupo наш стиль – абсолютно! Мною й Ковальовим придуманий. Та вони його там продали, й ми тепер виявилися вторинними до самих себе. І кому це зараз поясниш? І кому доведеш?

Зрештою те, що люди поїхали працювати в інші світи – це нормально на нашому історичному етапі. Не нормально інше… Все-таки Андрій Шевченко добряче пограв за київське "Динамо" до свого від’їзду до Італії і щось на Батьківщині зробив. Хокеїсти, що від’їздять за океан, теж встигають дома пограти. А тут люди від’їздять – на Батьківщині нічого не зробили, ніяк себе тут не віддали… Виходить, що ми обігріваємо Голівуд, Будапешт і так далі. Це не є добре.

Ось я звертаюся за прикладами до футболу, до хокею. Та в ці ігри грають мільйони хлопчаків, і якесь відтворення є – нехай не так швидко, але новий Шевченко з’явиться. Анімація ж має крихітний життєвий простір. І тут є небезпека інбридинґу й вимирання. Бо дуже мало фахівців.

“Урологічна” анімація
Колись я сказав одному успішному американському продюсерові: “Коли б я народився в США і був на твоєму місці, я став би втричі успішнішим за тебе. Якби ж ти був на моєму місці, ти б просто повісився, ти б не зміг”. Бо неможливо пояснити американському продюсерові суть багаторічних битв за студійне приміщення, до якого нас спочатку заселили – до церкви, і ми її 5 років ремонтували, – а потім виселили, коли ремонт якраз було закінчено, а я вже набув фаху будівельника. Незрозумілі речі – як, наприклад, діставати кальку чи хто там на американській студії виготовляє фарби? Фарби там виготовляють на заводі, в промислових масштабах, а студія їх купує за каталоґом. Ми ж бо створили своє виробництво фарби. Ми самі майстрували технічне приладдя, для чого збирали металобрухт по всій Москві. А перший станок, на якому знімалися фільми, що згодом отримали міжнародні призи, – він змайстрований з чоловічого урологічного рентґенівського крісла, з вирізом для геніталій та сідниць. Ковальов лежав у лікарні – ми там побачили в підвалі це крісло й придбали за ціною брухту. Ось із такого станка й починався "Пилот". Хоча це й не перший мною змайстрований станок для анімаційної кінозйомки. В Києві ми з Ігорем Ковальовим такий само зробили. Тому, з одного боку, цим можна пишатися – ось яка наша доля, ось як ми з нею впорались! А з іншого боку – це так непродуктивно, це так по-дурному, це так не відповідає сучасній цивілізації, це абсолютно совкові проблеми, що їх тільки комунізм може породити, як почварне явище.


Новочасний "Пилот"
Коли ж вести про сьогоднішнього "Пилота", то це абсолютно інший "Пилот". У нас велике приміщення – понад 2000 метрів у центрі Москви, – що воно потроху ремонтується й набуває того вигляду, коли іноземців не соромно буде водити. Це хороша техніка й унікальна техніка. Це три організації. Того, старого, "Пилота" давно вже нема, та й він був не сам. Тобто щотри-чотири роки тут змінювалася вся організаційна система, тобто доводилося увесь час перереєстровуватися. Тепер є три кити, на яких усе тримається, – група компаній, кожна компанія зі своєю бухгалтерією, має свій рахунок. І там різний склад: в якійсь компанії я маю більшу долю, в якійсь – меншу.

"А. М. Пилот" – це Анимационные Мастерские Пилот. (До того ж, А. М. – мої ініціали). Ця школа не є комерційною – навчальний анімаційний заклад, безкоштовний. Принцип залишається – ми грошей не братимемо, або ж то будуть якісь винятки. Тут таки, на базі школи, планується робити, як і раніше, некомерційні проекти.

Далі – товариство з обмеженою відповідальністю "Киностудия "Пилот". Її створено для виконання голівудського замовлення. Це безпрецедентне замовлення… У чому річ? Зазвичай наші студії, що співпрацюють із західними, отримують звідтіля сценарій, розкадровання, дизайн персонажів, колір, і вимагається виконати рутинну роботу з цим усим. А те, що робить тепер "Пилот" – це проект Міхаїла Алдашина. Себто його (наш) сценарій, дизайн – все-все-все. І ми виконуємо ось цю, так звану, роботу студії А, чи "Першої студії "– те, що вже потім надається для технічної розробки студії-виконавцю. Отже ми виконуємо всю творчу, креативну частину роботи, а далі це відправляється до Кореї – на той самий рутинний конвеєр. Таким чином ми робимо не те, що київський "Борисфен-Лютес", ми робимо те, що "Борисфен" отримує для виконання. Це престижно. Це серйозно.

І, судячи з усього, ми будемо на цьому, комерційному, напрямкові розгортатися – є гарні перспективи. А від цих успіхів з’явиться й можливість, кошти для авторських робіт.

Раніше ми робили рекламу й тривіальні замовлення для Заходу, але різниця в цінах була такою ґрандіозною, що на виручені гроші вдавалося робити ще й своє кіно. Це було питання совісті – купити дачу, мерседес, чи все профукати на кіно. Ми все профукали на кіно, і в цих фільмах ті гроші й пропали. Ці фільми ніяких коштів не принесли, бо наш ринок був абсолютно неадекватний і почварний…

Зараз усі кажуть: ви ж успішна студія – робіть мистецьку анімацію! Так, успішна. Але ми не можемо забрати з цього замовлення гроші й перекинути їх на щось інше. На хвилинний дебют – можливо, на псячому тілі ця блоха проскаче, але про великий і складний проект мови йти не може. Тому проблема залишається. Із зарплатами у нас тепер усе нормально – отримуємо вчасно, гріх нарікати. Та покищо не можемо знімати, те, чого душа просить…

Нарешті третя компанія – "Пилот-ТV". Коли звітувати за ті самі 10 років, то це, напевне, найуспішніший мій продюсерський проект. Коли я розповідаю, як усе відбувалося, то дивуються навіть американські продюсери. А ідея визрівала давно…

Ефект закинутих вудочок
У мене таке правило: коли є проблема, про неї треба розповісти всім, тоді можна знайти якийсь вихід. Так було й коли ремонтували перше студійне приміщення – все дефіцит, а я в коханки – у кого завгодно – запитував, чи не може вона дістати залізо; і виявилося, що вона не може, звісно, та в неї є там колишнього чоловіка брат, що він… і т. д. Усе, в результаті, діставалося…

Ось так я завше закидаю вудочки.

Й одному німцеві, на ті часи абсолютно неперспективному, – не знаю вже навіщо, я з півгодини розповідав про свою ідею: коли б хтось придбав для нас ось таку техніку, то ми б робили ось це й це. За півроку він несподівано мені зателефонував. Я тоді перебував у Голландії, читав лекції в Тільбурґу, в маленькій кіношколі – мене запросили на тиждень. Він мене там знайшов, у готелі. Запитав, де той Тільбурґ розташований, і сказав: сиди в номері, не виходь і не лягай спати. Зателефонував з Дюсельдорфу о 10-ій вечора: ми до тебе приїдемо за 3 години. Зробив величезний нічний кидок на авті. Ми сіли в готельному ресторані, що той ще працював, і знову мали півгодинну розмову… Це був лютий. А 1 вересня на студії стояла техніка вартістю приблизно $ 1.5 млн.

А тепер про те, в чому полягає шал і божевілля цієї ідеї. Я розповідав тим людям, від яких чекав якоїсь допомоги й пропозицій, що маю інформацію про унікальну комп’ютерну технологію ХХІ ст., і що її існує три варіанти – американська, французька і шведська, і що французька, на мій погляд, наймодерніша і найзручніша, і що ми за допомогою цієї техніки можемо робити так звану real time animation, себто анімацію реального часу. А це означає: сьогодні ставиться завдання, а  на завтра вже є продукт – ось таким чином. Зранку – в газеті, ввечері – в куплеті. Це в десятки разів пришвидшене виробництво, і значно дешевше, природно. І хоча воно має певні обмеження – не все може, оскільки чудес не буває, – але дуже гарне для втілення усіляких телевізійних серіалів і специфічних проектів.

Швець-авантюрист
Та жах полягав у наступному… Уявіть, що ви той самий німець, у якого є гроші. І ви хочете пошити штани, а вам кажуть: ось такий собі Татарський може пошити. Ви приходите до мене, чи я йду до вас і кажу: можу пошити вам такі штани дивовижні! Але дайте мені тканину. Ви даєте. Потім кажу: знаєте що, дайте мені нитки. Ви даєте мені й нитки. Далі кажу: у мене немає швейної машинки, ви мені її купіть, а ще – приміщення, куди ту машинку поставити, ну й – ліцензію на право шити, і ще, і ще, і… Тоді ви поставите мені питання: а чому ви швець тоді, Татарський?

Тобто ми пропонували людям: ви не тільки замовте нам певний продукт, але ви ще й купіть нам усе потрібне для виробництва цього продукту, бо в нас його немає, і ми не можемо вам сьогодні показати нічого, і ми навіть не вміємо працювати на тому, що треба купити, та ось коли ви нам його купите, тоді ми навчимося на ньому працювати, й тоді вже…

Це нонсенс – так ділові переговори не ведуться.

І в результаті я скидаю капелюха перед цими німецькими панами. Вони мені повірили. Я їх переконав на якомусь нерві. Як той циган – навіюванням… І то був чи не найкращий мій час – я знав, що я цієї миті випромінюю енерґію, я відчував, що я їх ламаю. І вони купили нам цю техніку, хоча не знали, з ким мають справу – ну є в нас студія, ну робимо ми фільми; привезуть сьогодні обладнання, а завтра ми взагалі все це проп’ємо… Тим паче, воно за угодою ставало нашим одразу. Все будувалося на чесному слові й емоційних стосунках. І коли вони нам усе це купили – щотридні приїздили до нас, їм не вірилось. І французам теж не вірилось – тим французам, що приїхали нас навчати роботі на техніці. Казали: півроку на навчання. А так сталося, що ми за 2 дні опанували премудрості. Більше того, траплялося, коли ми згодом надсилали їм звітні матеріали, вони дивувалися: а як ви це зробили на нашій техніці? Тобто вони до кінця не знали, що можна вичавити з їхньої техніки.

Таким чином ми робили для телебачення програму "Горище Фрутіс". Це саме фірма-виробник йогуртів придбала нам це унікальне обладнання. Та за кілька років "Фрутіс" почав програвати вітчизняній продукції, дешевшій і не менш якісній. Фінансування програми згорнули. Обладнання у нас – робимо пілоти інших програм, пропонуємо – сподіваємося… На базі всього цього тепер і постала компанія "Пилот-ТV", про яку йшлося вище.

Анімація – мистецтво товстих
Сьогодні ми маємо ті умови, про які колись тільки мріяли – своє тон-ательє, свої бетакамівські монтажні, цифрові Бетаками, приміщення… Та все ж "Пилот" увесь час ніби в підвішеному стані. Ну добре, що маємо замовлення на цей проект. А коли він скінчиться, то що? У нас немає на підході іншого. І хоча ми довели свою абсолютну спроможність і надійність, все організували так, щоб бути максимально автономними від зовнішніх катаклізмів, західні підприємці бояться вкладати гроші в Росію.

Я завжди кажу, що анімація – це мистецтво товстих, перефразовуючи отой знаменитий вислів, що джаз – це музика товстих. У Сомалі не роблять мультфільмів. І чим більше наші з вами країни стають схожими на Сомалі, тим менше шансів робити анімацію. Це мистецтво дороге й вимагає дуже багато часу, що головне. На 5 днів гроші знайти можна, а коли бізнесмени дізнаються, який то тривалий процес, створення мультфільму, то в них уривається терпець. Коли це якийсь багатій з нових російських, і він хоче собі іграшку за власні гроші, то подавай цю цяцьку наступного тижня! Тому мальована анімація – це просто табу. Це й підштовхнуло мене до ідеї з "Пилотом-ТV", де є змога продукцію видавати одразу на екран.

P.S.
Відповідь на непоставлене запитання
Ігор Ковальов – поїхав, я – залишився.

Хоча запрошували давно. Я взагалі, напевне, перший з мого покоління, кого стали активно звати до Америки. І я зробив вибір: що не треба їхати, що треба бути першим хлопцем на селі. А Ігор зробив інший вибір. І там здійснює комерційні проекти (він суперуспішний режисер!), і авторські фільми щонайвищого класу знімає, а це безпрецедентно! Але він сам собі вибив цю нішу. Він здійснив, чого прагнув. Здійснив понад те, чого прагнув! Повторюся: здійснив, що немислимо для Америки – робити на комерційній студії власні авторські фільми!

А я не досяг, чого хотів.

Ось відповідь на сьогодні.

До друку підготував Володимир Войтенко




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com