Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

23.07.2007 17:08

„Відкрита ніч” – короткий монтаж

Ігор Грабович

Криза як експеримент
Одинадцятий кіновідеофестиваль «Вікрита ніч», що проходив з 23 на 24 червня у Києві, став, до певної міри, кризовим. Як завше, виникли проблеми з фінансуванням – держава і цього разу запізнилися з грошима. Та це, сказати б, хронічні проблеми всіх українських кінофестів. Зміни ж, які цього разу сталися на «Відкритій ночі», носять принциповий характер і, можливо, щорічна корекція формату стане традицією для форуму, який упродовж десяти років залишався більш-менш усталеним. Як і торік, фест демонструвався в наживо на «УТ-1» – і сам факт трансляції, і фільми, демонстровані у програмі фестивалю, і його спонтанне обговорення – все це характеризує сучасний український кінопроцес,  є його мініатюрною моделлю. Й одразу видно здебільшого огріхи – від досить низької якости картин конкурсної програми, до некомпетентности багатьох учасників дійства.

Щодо принципових доповнень, то цього року регламент передбачав Ґран-прі – й це правильно, бо одразу підіймає планку вимог до учасників фестивалю. Можна сказати, що таким чином «Відкрита ніч» шукає лідера. Додався також Кампус талантів, у рамцях якого відбулися конкурси «Мініаніма» та  «Відкрите кіно». Ще одна цьогорічна особливість – змагання обійшлося без неігрового кіна. Документальних картин подали до відбору мало, крім того, на думку організаторів, відібрані фільми не могли б змагатися між собою через очевидні стилістично-видові відмінності, продиктовані кінематографічною й телеспецифікою. Зрештою, не було у конкурсі стрічок студентів Національного університету культури і мистецтв. Арт-директор фестивалю Михайло Іллєнко пояснює це технічними причинами – просто не встигли з оформленням прокатних посвідчень, а без них демонструвати фільми в телеетері неможливо, це порушення закону. Через відсутність предентентів не присуджувалися також призи у номінації «прем’єра одного кадру». Не було й професійної анімації. Таким чином дванадцятий конкурсний дубль «Відкритої ночі» вийшов лаконічним: «Мініаніма», «Відкрите кіно», дебютні та студенські ігрові стрічки. Плюс позаконкурсна програма.

Зблизька
Менша ніж зазвичай кількість учасників одразу поставила всі фільми під своєрідне збільшуване скло. І якщо на попередніх фестивалях до конкурсу часом утрапляли стрічки, що їх і обговорювати не хотілося, то цього разу зважали на всіх, до всіх примірялися, шукали точки опертя і, найголовніше, намагалися збагнути й виправдати авторів. Розуміння і виправдання – цілком точні  слова стосовно сучасного українського кінематографа. І це саме той випадок, коли зрозуміти – означає виправдати. Йдеться насамперед про студентів або недавніх випускників мистецьких вузів, які продовжують фільмувати, не зважаючи ні на що. Студентські роботи на „Відкритій ночі” (і тут я підтримую члена журі фестивалю Вадима Іллєнка), були досить типовими для тих, хто навчається кінематографу. Важливою є кожна ініціатива, кожне зусилля. Проблеми ж знову із якістю. І тут претензія до педагогів: чому безліч речей, цікавих за задумом, не знаходять такого ж утілення?

Щодо удач (досить відносних, звісно), то, як на мене, знайшлося кілька стрічок, що їх, попри все, таки можна зарахувати до Кінематографа.

Скажімо, «Стіна» Романа Бровка. Чудовий задум (автор сценарію Михайло Іллєнко). Троє військовослужбовців строкової служби (двоє солдатів і сержант) намагаются пофарбувати якусь стіну. Сам солдатський антураж зображений досить умовно, проте незмінною залишається військова «дідівщина». І поки двоє «солдатиків» білять стіну, сержант намагається розважитись у свій спосіб. Зрештою герої виявляють: якщо кинути за стіну якийсь предмет, то у відповідь отримаєш інший. Сержант починає кидати спочатку частини обмундирування, потім протигаз, зрештою, фотографію коханої дівчини та натільний хрестик. У відповідь він отримує різні предмети, серед яких цигарки, плакат з якоюсь напівоголеною моделлю, ще якісь речі. Повторю, як на мене, це вдалий і цілком кінематографічний задум, який сам по собі творить чи не основу суто кінематографічного ефекту – саспенс. Ми одразу втягуємося у гру. Проте Роман Бровко не зумів уповні розвинути задум. Скажімо, предмети, які кидає сержант, видаються цілком випадковими, а саме вони мали якимось чином охарактеризувати і самого героя, і ситуацію загалом. Тим більше, що згодом ми побачимо адресатів його „послань” – ними виявляться закордонні туристи, що вийшли з автобуса у своїх потребах. Отже, можна було «погратися» із ситуацією, котра виглядає своєрідною метафорою стосунків Сходу й Заходу, які виявляються мимовільними, «сліпими» партнерами, і які через своєрідні послання «без адреси» виявляють насамперед самих себе.  Роман Бровко не використав нагоди, як то кажуть, «на всі сто». Зрештою, історія у фільмі на цьому не закінчується. Після того як туристи поїхали, до гри долучається спочатку молодший офіцер, а потім і старший. Удвох вони влаштовують пантоміму в стилі «Масок-шоу», а це до історії нічого не додає, залишаючись недолугим «гумористичним» довіском...

Ще одним твором, який навдивовижу вправно грає на кінематографічному полі, є стрічка Яни Антонець  «Лесичку, до тебе прийшли». Тут цікавою видається сама кінематографічна структура. Насамперед, це взаємодія внутрішнього й зовнішнього простору, що вона вдало обіграна режисером та оператором (С.Нікіфоров). Письменик, щоб завершити написання роману, закривається у підвалі власного дому – цілком умовна та водночас впізнавана ситуація. Тут поєдналися універсальні умови для творчости – зосередженість на роботі, прикутість творця до місця творчости й водночас відкритість самого художнього твору. Письменник, який пише роман у підвалі, уявляє себе оперативником, який пересувається відкритим простром із пістолетом у руках. Іншою ознакою картини є певна «шизофренічність» самого письменника, який розривається між  незакінченими романом, дружиною нагорі, що турбується про нього та його побут, чим вдволікає від роботи, а також стосунками з лампочкою, яка живе ніби сама по собі. Одночасність усіх цих чинників створює смішне й правдиво кінематографічне видовище.

В пошуках кіна
Оце, зрештою, і все. Про інші картини можна говорити здебільшого як про невдачі відносно отого самого суто кінематографічного елемента у задумі та його реалізації.

Скажімо, «Фото-токсикоз» Антона Петрусевича. Виграшна тема – молодий фотограф намагаєтся зреалізувати себе як мистець і як людина. Цілими днями він із фотоапаратом ходить містом, щось знимкує, зокрема, дівчат. По тому зав’язує знайомства, які переростають у стосунки. Але фотографія і реальне життя важко поєднуються. О, та це майже «Блоу-ап» Мікеланджело Антоніоні! Звичайно, картина італійського класика тут згадується лише для того, аби окреслити перспективи теми. Натомість Антон Петрусевич не те що не пішов шляхом великого кіномайстра, він взагалі змарнував тринадцять хвилин екранного часу. Світлини його героя – банальні й надзвичайно убогі, а сам герой – сірий та нецікавий. Його моделі – одноманітні, а місто, у якому персонаж пересувається, позбавлене хоч якихось визначальних рис. А можна ж було знайти цікавий хід, вигадати інтриґу – фотографія як вид дяльности дає для цього колосальні можливості. Чому ними не скористався молодий кінематографіст – загадка.

Ще одна картина – „Потяг”, що була премійована за звукове вирішення (звукорежисер Володимир Осипенко) могла б стати цілком пристойним зразком кінематографічного імпресіонізму. Вона чудово «звучить» і приз звукорежисеру – цілком виправданий. Стрічка непогано дивиться й добре змонтована, але про що вона? З анотації дізнаємося, що йдеться про сталінські репресії серед литовців – в основі автобіографічна книга Валі Ґрінкевічюте. Проте, якщо написати, що перед нами  історія кохання, пронесена крізь час, то й таке трактування цілком підійде «Потягу», як і  багато інших. 

Взагалі, конкурсні стрічки у своїй більшості є ілюстраціями якихось позаекранних установок наших кінематографістів. Саме тіло сучасного українського кіна – зовсім не кінематографічного походження. Переважно – літературного, причому вперто архаїчного зразка – з повчальним сюжетом і мораллю в кадрі. Такими постали й «Жах» Мирослава Слабошпицького, і «Приблуда» Валерія Ямбурського, і «Борг» Марини Горбач. Перші два фільми створені на кіностудії імени Олександра Довженка.

«Жах» провальний сценарно. Картина виглядає набором абсолютно не повязаних між собою подій. Цілком припускаю, що таке можливо в реальності, але тільки не в кіні, де сама структура стрічки повинна підтримувати інтерес глядача, має спонукати його до пошуків відповідей на поставлені запитання. «Жах» не дає нам жодного шансу в цьому плані. Надто багато запитань залишаються без відповіді. Власне, мотиви поведінки усіх героїв приховані від глядача. Величезна кількість «чому» відволікає від самої історії, котра виглядає так само абсурдно, як і вчинки персонажів.
 
Творці ж «Приблуди» мали у руках самі козирі. Непогане фінансування, час на підготовку та реалізацію задуму. Тему вони обрали, мяко кажучи, заяложену, одну з найбанальніших – історій про стосунки собаки та людини тисячі й тисячі. Було, здається, все. Тому випадало або гратися зі стереотипами, або сказати щось радикально  нове. Натомість ми стали свідками ще одного банального висловлювання. Більше того, перед нами низка абсурдних епізодів у якомусь вигаданому українському селі, де живуть цілком умовні українські дідусі, до одного з яких прибивається собача. Тваринка одразу створює дискомфорт своєму новому господарю, тому дід намагається її позбутися. Але ніяк не вдається. Зрештою, песик рятує йому життя. Остання обставина делікатно показана авторами за кадром – ще б пак, дуже хотілося б побачити, як маленький песик витягне з води здоровенного дядька. Те, що автори не переймаються логікою – ще півбіди, проте вони вперто намагаються творити «добре» та «світле» кіно, вибиваючи емоції з глядача кувадлом соцреалістичної естетики з його невмирущим оптимізмом та «чєловєколюбієм».
 
«Борг» Марини Горбач запізнився років на тридцять. Картина виглядає досить вимучено й за тематикою, і за виражальними засобами. Тут нічому не віриш – передусім історії, що виглядає досить абсурдно: звідкіля в сучасної селянки візьметься стільки грошей, щоб сплатити борг міського сина? Зрештою, який він, цей борг? Створений за оповіданням Євгена Гуцала, фільм відображає спроби української радянської прози відшукати власне коріння, спокутувати якусь мітичну вину перед покинутими батьками та малою батьківщиною. Та як усе це пов’язується із сьогоденням – автори нам не пояснюють...

Нові формати і ймовірні перспективи
 У такому контексті «Кампус талантів» фестивалю виглядає як спроба відшукати нові резерви. Подібним шляхом пішов свого часу і Берлінський МКФ, і наша «Молодість». Ідея ця не позбавлена сенсу, хоча й досить вразлива з багатьох точок зору. Конкурсний відбір сценаріїв – це навіть не півсправи. Прийнятно написане на папері часто виглядає жахливо на екрані. Цьому є об’єктивне пояснення – авторам просто не вистачає часу на реалізацію сценарних задумів. З іншого ж боку, не всі автори текстів здатні фільмувати тут і тепер. І не всім, хто почувається здатним стати за камеру, слід цю камеру довіряти.

Тому організаторам слід подумати над правилами гри, які б давали можливість уникнути неприємних сюрпризів під час конкурсного перегляду. З усіх картин «Відкритого кіна» тільки «Крилам» Олександра Усіка вдалось створити належну атмосферу в кадрі.

А «Мініаніма», укладена цілком із картин студії «Червоний пес», цінна вже тим, що прилучила до кінематографа аматорів. Кожна з коротких анімаційних стрічок виконана у іншій техніці, і це добре, бо вчить ремеслу, якого так бракує сучасному українському кінематографу.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com