Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

23.09.2007 16:26

Так хочеться полюбити свою Батьківщину

Сергій Тримбач, "Україна молода"

У п’ятницю на “Кіношоці” показали одразу чотири українські фільми. Всі короткометражні, усі зроблені молодими режисерами. Поволі, будемо сподіватися, з’являються образи майбутнього нашого кіно…

Київ грає Москву
А напередодні у великому конкурсі показали фільм грузинського режисера Алеко Цабадзе “Російський трикутник”. Вже апробований останнім Московським фестивалем, де  отримав Спеціальний приз журі. Оповідь про події трагічні, ті, що пов’язані з війною у Чечні. Герой фільму, учитель російської літератури Віктор (маловідомий досі український актор Петро Миронов). У воєнному лихолітті гине його вагітна дружина, чеченка. Він приймає іслам і йде воювати у загін бойовиків – проти єдинокровних росіян. Одначе й там правди не знаходить. Ключовим став епізод, коли Віктор з’ясовує: російські офіцери по суті справи торгують своїми солдатами, яких потому чеченські партизани виставляють на торг, вимагаючи викупу. Кому війна, а кому “мать родна”… Ну а далі герой опиняється у Москві. Де, зрештою, й гине, бо ж опиняється під прицілом Дєніса Мальцева (Константін Хабенський), який воював у Чечні й нині помщається за смерть друзів.

Третім центральним персонажем є Ніколай, він же Ніко (Артем Ткаченко), студент-юрфаку, мент-практикант, що самотужки намагається розв’язати вузли цієї доволі заплутаної історії. Самотужки, оскільки міліцейський капітан Шакальський йому не довіряє, більше того – збиткується над ним. Доволі традиційний персонаж, якого грає наш Остап Ступка. Понад те, у фільмі ще кілька наших артистів – Анатолій Барчук, Олег Примогенов… Та й зйомки нібито Москви, де відбувається більшість подій, відбувалися в… Києві, причому у найупізнаваніших місцях. Як пояснив на прес-конференції актор Раміль Сабітов (за відсутності режисера саме він мусив давати усі необхідні коментарі) проект спершу мав відбуватися за значної підтримки росіян, одначе у підсумку вони від цієї ідеї відмовились. Тож і довелося фільм знімати в Україні. Де, зауважмо, нині знімається й чимало інших російських фільмів – дешевше (в тому числі акторська робоча сила), сердитіше, сонця більше…

Так чи інакше, у підсумку фільм ніби двоїться – Київ грає роль Москви, детективна інтрига, основна у картині, видає себе за світоглядну драму. Напруги не дістає, глибини так само. Хоча ізюминки трапляються. Одна з них – відсилання до знаменитого роману Фьодора Достоєвського “Біси” (книжка ця є єдиною річчю, яку учитель літератури забирає із свого розбомбленого дому). І так воно й є – бісівська сила досі править бал, скеровуючи хід подій у потрібному річищі. За задумом їй опонує студент-практикант Ніколай-Ніко – за походженням грузин, за світоглядом російський патріот. “Я Родіну люблю”, - говорить він, викликаючи у пам’яті відому дилогію Алєксєя Балабанова “Брат” і “Брат-2”. Там, пригадаймо, герой втрапляє у світ бандюків і перемагає їх наївом і чистотою помислів. Казкове пояснення, яке прийняла масова аудиторія.

Вантаж гріхів
Останній фільм Балабанова “Вантаж 200”/”Груз 200” показали на “Кіношоці” (позаконкурсна программа “Росія: тут і зараз?”). Один із фаворитів недавнього “Кінотавру” в Сочі (нагадаю, нині це головний фестиваль російського кіно), він викликав бурхливі суперечки серед журналістів та критиків. Йдеться про події 1984 року (одразу покликує в пам’яті знаменитий роман Орвелла), коли занепад радянської системи облаштування життя став очевидним. Державу тут уособлює начальник міліції в одному з міст Лєнінградської області – за сумісництвом убивця і розтлінник. Такий образ влади, яка у двох іпостасях: убиває своїх громадян і тут же їх нібито захищає. Система, яку досі пропагують у нас відомі політичні “сили”. І яка – моторошний факт – так нагадує нинішню. У тій Балабановській Росії 84-го і Росії (Україні!) нинішній так важко знайти відмінність. Подивіться фільм і спробуйте. Хіба що обертнів побільшало, та ще псевдобуржуазної пихи у грошових мішків. Страшнуватий за діагнозом фільм. Саме те, чого, на жаль, немає в кіно українському. А воно, як артилерія крупного калібру, мусить, нарешті, вступити в дію. Бо ж телебачення і телесеріали здебільшого годують нас двома типами “продуктів”. Або ж протерта кашка під лагідне муркотіння про “торжество демократії і свободи слова в Україні” (є, є негаразди, зате тут ми нині попереду всенької планети; у Москві у таких випадках кажуть “как  би”). Або грубий помол смажених фактів, які подають образ дійсності, що потребує так само грубого втручання “мудрих” політичних сил-безсиль…

Не тільки наша проблема. Казахи, судячи по всьому, теж намагаються вибратися на простір, де б можна було роззирнутися і щось таки зрозуміти. Фільм “Шакал” молодого казахського режисера Сєріка Утепберґенова вантажить глядача образами, які стали вже звичними на пострадянських просторах, - мафія, незаконне розповсюдження наркотиків, проституція. Хоча є прагнення протестувати все те персонажами фольклорного походження. Троє чільних героїв, попри сучасну пізнаваність, є людьми, що хочуть зняти  от сю обгортку часу і виявити речі вічного походження. Тільки не виходить це у режисера – насамперед через драматургійну невправність. Ну довго все це, і смак підводить, і актори виглядають надто вже аматорськи. Що би їм приїхати в Україну і зняти казахську провінцію у якійсь нашій, херсонській чи там вінницькій, глибинці. Ми б і акторів їм підшукали… Україна може зіграти роль будь якої іншої пострадянської країни, а ті, у свою чергу, можуть “збацати” щось українське. Ми досі схожі – хворіємо тими самими болячками, снимо тими самими снами.

Ех, прокинутися б нарешті.

Анапа, Краснодарський край, РФ 




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com