Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.10.2007 19:59

Історії з життя (Мангеттенський МКФ в Україні)

Віктор Глонь

Поки всі українці готувалися до позачергових парламентських виборів, частина з них, що є прихильниками кіна у звичнішому розумінні цього слова, взяла участь у менш претензійних, але, сказати б, не менш глобальних виборах. Мова йде про Мангеттенський фестиваль короткометражних фільмів, головною особливістю якого є обрання глядачами найкращого, на їхню думку, фільму. Портал KINOKOLO.UA повідомляв раніше, що Україна вперше взяла участь у всесвітньому дійстві – фестиваль відбувся у семи великих містах. Загалом же, як зазначив перед відкриттям фесту в столичному кінотеатрі „Київ” Денис Іванов – директор компанії „Артхаус Трафік”, яка представляє фестиваль в Україні, – у світі понад 50 країн взяли участь у фестивалі. Десять років тому історія фестивалю почалася з того, що прямо посеред однієї з вулиць Мангеттена учасник гурту Pink Floyd Ніколас Мейсон презентував підбірку короткометражних фільмів.

Мангеттенський фестиваль не є вузькопрофільним чи лише для невеликого кола „втаємничених”. Якраз навпаки – це масовий фест, для масового глядача. Фільми, представлені на ньому, більш-менш відображають очікування, якщо так можна сказати, глядацького „середнього класу”, тобто тих, хто любить дивитися кіно одночасно цікаве, не зовсім тривіальне, й приступне для розуміння. Причому, приступне для розуміння глядачів з будь-якої країни, бо зображувані проблеми коли й не можна назвати споконвічними, є актуальними глобально. Тут випливає певна позитивна функція фесту – люди з усього світу свідомо чи несвідомо об’єднуються за підстави спільности проблеми чи інтересів – глобалізація зі знаком плюс. Тобто фестиваль передовсім постає явищем великою мірою соціальним. І цьогорічне гасло, – „Один світ – Один тиждень – Один фестиваль”, – цілком себе виправдало – єдність простежується навіть за результатами глядацького голосування – українці проголосували приблизно так само, як і решта світу.

Перемогу здобув великобританський фільм режисерки Сьюзен Джекобсон „Одна сота секунди”/One Hundredth of a Second, у якому йдеться про воєнного фотографа, що постає перед дилемою – спробувати зберегти життя, чи лишатися безстороннім, і фотографувати вже смерть. Зрештою, головна героїня (фотограф), а з нею й глядачі, так і не отримують відповіді на це питання. Оцінюючи подібні фільми, важко сконцентруватися на якомусь певному аспекті, і зовсім не тому, що фільм є занадто складним, саме навпаки – надто прости: проста історія, проста гра акторів, простий монтаж. Хіба лише, штучно поскладненим – режисер не ставить конкретного запитання, не передає однозначний меседж, – складність полягає тільки в тому, що стерті точки відштовхування, які, на перший погляд, є очевидними: фотограф може змінити світ засобами, якими володіє найкраще; військовий – своїми засобами, – і вже на цьому ґрунті відбувається боротьба. „Одна сота секунди” зображає безпомічність сучасних журналістів і мистців у такій боротьбі – яким би реалістичним і шокуючим не був знімок, він уже нічого не може змінити в свідомостях людей, бо вони сприймають його не як документ чи заклик до змін, а лише як твір мистецтва. Фільм саме цим і закінчується – церемонією нагородження за найкращу світлину року, де перемогу здобуває головна героїня – на її честь лунають палкі овації, але ніхто не зважає на реальний зміст фотографії, – де зображено розстріляну дівчинку, – усі в захваті від мистецтва як такого, від таланту фотографа.
 
Про те, що секунда може змінити ціле життя, замислюється й головний герой німецького фільму „Клуні”. Фільм постає ілюстрованим монологом-роздумом, на тему визначености долі й здатности людини самостійно її формувати. Екзистенційні проблеми сучасної молодої людини, точніше сказати – сучасного молодого європейця, який бореться з переконанням у тому, що його життя нічого не варте, бо відомим актором йому ніколи не стати, а відтак немає до чого прагнути, і немає сенсу щось змінювати – усе в руках долі, випадку, і якщо випадком не скористатися раз, наступної нагоди вже може й не бути. Та наприкінці герой схиляється до оптимістичнішого висновку – часом випадок ще й треба вміти розпізнати, і докласти зусиль, аби схилити долю на свій бік...

А, наприклад, хлопчика з кенійського ґетта такі проблеми мало обходять, йому доводиться виживати в найжахливіших умовах, напівголодним, ВІЛ-інфікованим, без надії, але з мрією – мрією стати пілотом, і полетіти до омріяного „європейського світу” подалі від теперішнього життя. Мова йде про кенійський фільм „Я хочу бути пілотом”/I Want To Be A Pilot, що його заявлено як документальний, проте дванадцятирічний Омонді є збірним персонажем – уособленням десятків африканських дітей зі схожою долею. Стрічка за стилістикою нагадує шедевр Вінсента Моннікендама „Мати Дао, подібна до черепахи” – хіба що візуальною поемою його називати було б надто гучно, радше – візуальний вірш. Вірш, який і звучить за кадром голосом Омонді, й оповідає про складне життя в ґетті – на екрані ми бачимо ілюстрацію цієї розповіді. До слова сказати, режисер Дієґо Квемада-Діас працював, зокрема, із Алехандро Ґонсалесом-Іньярріту та Спайком Лі – тому його звернення до такої соціальної тематики не важко зрозуміти.

Проблеми дітей та підлітків взагалі є провідною темою цьогорічного Мангеттенського фесту, і це не дивно, адже роботи представляли в основному фільмарі-початківці. У фільмах „Лінії” (США) та „Фокусник” (Іспанія) підходять до проблем із гумором, тому справляють враження таких собі західних аналогів радянського „Єралашу”.
Складніше ж до таких питань поставилися британські молоді кінематографісти. Режисер фільму „М’який”/Soft Саймон Елліс у відеозверненні перед показом стрічки зазначив, що хотів показати, як бути чоловіком і вміти постояти за себе...

Чоловік середнього віку після роботи вирушає за молоком до найближчої крамниці, де на нього нападає зграйка місцевих хуліґанів, чоловік не втягується в бійку, а поспішає додому. Там на нього чекає син-підліток – виявляється, його відлупцювали ті ж хуліґани, які тим часом простежили за батьком до дверей будинку, й образливими вигуками та діями провокують вийти з дому, мовляв – „ну ж бо, захистіть свою честь!”. Батько їх боїться, тому син самотужки мусить відстояти свою честь. І йому це вдається – побитий ватажок хуліґанів тікає, а гордий син залишає батька міркувати над своєю нікчемністю... Усе ніби правильно, але цим фільм і розчаровує – здавалося б, золоті часи „помсти у стилі Командос” минули. Менше з тим, „М’який” заслужено отримав нагороду в номінації „Найкращий монтаж”.

У фільмі Тома Гарпера „Вишні”/Cherries показують, як англійські школярі знайомляться з поняттям „призову на строкову службу ”. Таке звичне для, зокрема, пострадянських країн явище стає для англійських підлітків та їхнього викладача справжнім шоком – адже це пряме посягання на їхню свободу. І не має значення, що всі вони були практично такими самими хуліґанами, про яких ішлося вище – держава не має права безальтернативно залучати молодь до жахів війни. До речі, англійське слово „cherries” на сленґу означає – „новобранці”, або, коли вже адаптувати сленґ до сленґу – „духи”.

І, нарешті, третій фільм „Слабак”/King Ponce Сема Донована розповідає про те, як важко хлопцеві мати друзів із хуліґанськими замашками і, одночасно, захоплюватися бальними танцями. Врешті проблема обертається на перевагу, адже, на відміну від своїх друзів, головний герой має змогу танцювати і спілкуватися з дівчатами. Тому закінчується все гепі-ендом – друзі усвідомлюють цю перевагу, і всі радісно танцюють...

Окремо, на тлі інших, виділяється анімаційний фільм „Я зустрів моржа” канадського режисера Джоша Раскіна, що здобув перемогу в номінації „Найкращий анімаційний фільм” – така перемога, власне, видається досить дивною, адже ніякої альтернативи представлено не було. В основу фільму покладено інтерв’ю Джона Леннона про „мир у всьому світі”, яке у 1969 році провів 14-річний Джеррі Левітан, потайки пробравшись у готельний номер лідера „Бітлз”. Власне, запис цього інтерв’ю звучить протягом усього фільму, й ілюструє його блискуча анімація, що нагадує перші роботи Девіда Лінча – лінії вимальовують образи, які безперервно й вишукано зазнають метаморфоз відповідно до слів Леннона. Себто можна сприймати фільм як різновид відеокліпу – лишень не до пісні, а до інтерв’ю.

Коротше кажучи, Мангеттенський фест являє собою збірку новелок, які називаються – ні більше, ні менше – історії з життя. Ніколас Мейсон каже, що фестиваль покликаний прокласти молоди талантам дорогу до великого кінематографа. Можливо, трохи згодом. Наразі, схоже, дорога на телебачення видається ближчою. Там завше раді цікавим історіям із життя.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com