Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

05.02.2003 09:40

Коректна “некоректність”(про торішній Берлінале)

Володимир Войтенко, KINO-KOЛО #13

Завтра, 6 лютого, розпочинає свою роботу один з найбільших, найповажніших і найпрестижніших міжнародних кінофестивалів – Берлінський. Про його перебіг ми обов’язково інформуватимемо. А тут пропонуємо статтю про Берлінале минулорічний. Часом не зайве згадати...




Або навпаки – “некоректна” коректність.

Або – так і так.

Або – зовсім без лапок. Чи – все в лапках.

Ідеться не тільки про основну фільмову програму цьогорічного Берлінале – ту, що була прописана в конкурсі, а також наголошена й показана як головна позаконкурсна офіційна. Йдеться, власне, про всю ту кінополітику, що її останнього часу проводять найбільші (чи основні) світові фестивалі, серед яких перед ведуть – уже півстоліття – найпотужніші Каннський, Берлінський і Венеційський.

(Ну й частково, можливо, ідеться – таким чином – про саму цю статтю)...

Татусева фест-коректність


Можна всю цю проблему ще втиснути в ось так приблизно сформульоване питання: як себе мають поводити, що собі можуть дозволити “дорослі”, який приклад вони мають показати “дітям”? Себто тим, хто має їх за авторитет, хто позирає на їхню поведінку, їхні вчинки знизу вгору, хто до них придивляється і прислухається.

А не тільки придивляється і прислухається до “Оскара”. Хоча стосунки цих фестів з “Оскаром” не так полемічні, як складні. Бо й там і там, зрештою, ведеться про одне і те ж – про кіно-, що воно в контексті їхньої зацікавлености, очевидно, не просто -мистецтво.

(Мова мовиться не тільки й не стільки про те, що кіно – це великий бізнес. Ідеться радше про те, що кіно – це один з найсерйозніших чинників ментального життя світу чи навіть факторів його “управління”. Й кіно, таким чином, відповідальне перед цим самим світом – вже за його минуле й теперішнє (згадаймо хоча б про рефлексії Голлівуду стосовно подій 11 вересня 2001-го), а також – за майбутнє).

Йдеться не лишень про багатоповерховий світовий кінофестивальний рух. Там бо є чимало принципової і програмової полеміки з “татусевою фест-коректністю” – спеціалізованим і марґінальним (безоцінково) фестивалям це, зрештою, й покладено робити. Щоб засвідчити: кіно рухається (летить чи падає) в різні боки й найрізноманітнішим чином. Власне, йдеться про ту частину світової глядацької публіки, яка прагне від кінематографа, з одного боку, чогось іншого, ніж навіть сама може уявити (себто чекає гострих відчуттів і нових вражень-подивувань). З іншого ж боку, ця публіка, що ладна прилучитися до певної культурно-цивілізаційної та інтелектуальної суспільної місії, хотіла б отримати від подібних форумів якусь нову й оптимістичну кінопарадигму світового життя часів абсолютної екзистенційної тривоги зламу тисячоліть.

Отож бо великим фестивалям доводиться діяти й рухатися так, щоб показувати приклад ніби у всьому – що надзвичайно важко, майже неможливо. Бо це, водночас, має бути прикладом поцінування найвищих мистецьких вартостей, естетичної довершености й смаку і – прикладом гарного суспільного тону й громадської поведінки. Це, з одного боку, має бути політика, що свідчить про захист “маленької людини”, захист ображених державною машиною; політично, національно, сексуально упосліджених (тією ж державою чи суспільством) меншин. З іншого ж боку – потрібно підтримувати традиційні культурні й суспільні цінності, що вони часто тримаються на відторгненні досі непритаманного, збудовані на елементах несприйняття і, чого гріха таїти, на нетерпимості до іншого як чужого, що розхитує певний узвичаєний буттєвий баланс.

Таким чином “мейнстримівський кінофестивальний рух”, навіть пам’ятаючи про інші свої завдання, що ними він переймався в минулому – підтримка кінематографа вочевидь розрахованого на широку публіку чи кіна новаторського, експериментального, – тепер чи не принципово інший за своїми настроями. Демонструватися в різних програмах великих фестивалів (і в конкурсі, в тому числі) можуть фільми найрізноманітніші, але тенденція – зокрема, у виборі акцентованих фаворитів – очевидна.

Ось і цьогорічний Берлінале, програмово дотримуючись означеної тенденції, що вона жонґлює “політкоректністю”, яка може водночас іншою традицією розглядатися навпаки, вивів у переможці “Криваву неділю” Пола Ґрінґраса. Стрічка про трагічні події в Північній Ірландії – послання передусім політичного штибу.

А, скажімо, минулорічний Каннський фестиваль: перемога “Синової кімнати” Нанні Моретті – фільму, що в ньому послання про родинні цінності, акомпановане сльозливістю персонажів, власне, залишається цінністю в собі. (“Послання” як жанр?).

Венеція’2001 теж відзначилась таким самим чином, хоча з іншим наголосом. Найстарший світовий кінофестиваль зіграв на полі політкоректного потрактування культурного глобалізму: “Золотого лева” отримала індійська стрічка Міри Наїр “Весілля в сезон мусонів”.

Фестивальний кіноглобалізм


Від венеційської осени вже можна було почути й прочитати чимало подивованих коментарів: мовляв, з якого дива, за які такі чесноти цю посередню за всіма параметрами стрічку – “Весілля в сезон мусонів” – винесено на кіноолімп? Та, здається, відповідь на поверхні. Вона, за великим рахунком, там само, де й відповідь на питання, чому західні кіноінституції вже понад десять років активно цікавляться кінематографіями східними. Все почалося з фестивалів, далі прийшла черга світової дистрибуції “орієнтальних” фільмів, і, нарешті, й закономірно – копродукція... І це вочевидь був і є зустрічний рух, що його можна цілком розглядати як елемент глобалістичних світових тенденцій – суспільства й культури полюсно різні почали шукати шляхи одне до одного, шукати ментального порозуміння саме через кінематограф.

Характерно, що переважна більшість фільмів зі Сходу, які потрапляють на західні фестивалі, а також до тієї чи тієї дистрибуції (широкої кінотеатральної, арт-гаузної чи на відео й телебачення), – пропонують дещо адаптовані для цього іншого світу культурні артефакти. Себто від певного часу програмово там знімається певна кількість фільмів “на експорт”. Вони часто-густо не мають особливого глядацького успіху на батьківщині й гостро там критикуються за примітивізацію образу тієї чи тієї місцевої культури і всього іншого автохтонного. Як правило, в цих фільмах дійсно порушуються правила традиційної культурної гри, що виявляється в найрізноманітніших речах та аспектах – від драматургійних і ритмових побудов до зміни певних ментальних кодів. Східні режисери, що вони часто-густо здобували спеціальну освіту в американських та європейських кіношколах (або ж перебувають під потужним впливом західної культури, зокрема й кіна), буває випробовують, адаптують, асимілюють у своїх картинах певні західні культурні коди. Часом такий фільм пересічний європейський чи американський глядач сприймає як все одно чужий і жодним чином не резонує з ним. Разом із тим, глядач, умовно кажучи, східний вже теж не приймає цю стрічку за свою. (Ще Акірі Куросаві, пам’ятається, в його рідній Японії постійно дорікали за “західність” його картин). Але, зважаючи на поступову, але вперту інвазію американського кінематографа на раніше – з різних причин – не освоєні (не приборкані?) ним східні ринки (Індія та Китай), ось цей самий – теж упертий – рух зі Сходу на Захід таки реалізує певний “двосторонній вектор” тієї самої глобалізації. І складається стійке враження, що фестивальні інтелектуали, передусім європейські, свідомі своєї місії пом’якшити “чавкання американського культурного поступу” не тільки європейськими, а й загальносвітовими теренами. Зокрема, від того й виникає і триває фестивальна “мода” спочатку на китайське кіно (у всіх трьох його “державних виданнях”: КНР, Гонконґ, Тайвань), потім – на корейське (звісно, південнокорейське) й так далі – на іранське, японське... А тепер, можливо, й на індійське.

Бо Міра Наїр, що вона нам уже знайома адаптованою для західного сприйняття (як і більшість тутешніх книжкових видань цього трактату) “Кама Сутрою”, не тільки перемогла своїм “Весіллям” на острові Лідо, вона очолювала журі на берегах Шпреє. Звісно, в Берліні – з великим успіхом! – демонструвався і її фільм. До речі, саме він міг би стати найпоказовішим прикладом для ілюстрації висловлених вище думок: традиційний індійський кіножанр родинної мелодрами – підкреслено яскравий, емоційний, наївний, конструйовано-щирий – послідовно, хоч і не завжди вдало, кореґується, прилаштовується до психології іншого глядача. У “Весіллі” є не тільки обрядово автентично святковане індійське весілля, не тільки щедрі індійські мусони, а й усі інші атрибути, що вони обов’язкові для класичного індійського кіна – аж до традиційних пісень і танців. Тільки атрибути ці відповідним чином обробляються і мікшуються, почасти вони подаються у, сказати б, гомеопатичних дозах.

Міра Наїр знає, що робить. Фестивальні політики – теж.

Те, що глобалізація – це радше уніфікація, а не єдність у багатоманітті, попри всі теорії, підтверджує реальна практика життя, кінематографічна – в тому числі. Та коли процеси постають так чи так незворотними, але зрозумілими, то чому б не спробувати їх підкореґувати? В кожному разі, пасивність тут непробачлива. Або та чи та національна культура стає повноправним гравцем на цьому полі, не лякаючись змін (і серйозних), або за кілька десятиліть вона приречена лишитися музейною...

Наступного ранку


(Відштовхуючись від назви відомого фільму, де в другій серії – про ранок після атомного бомбування Сполучених Штатів). Яким стане світ наступного ранку “після остаточного й незворотного завершення процесу глобалізації” можна, звісно, пофантазувати в якомусь фільмі зі спецефектами. Втім, не відомо, який то має бути жанр – утопія чи антиутопія. Щось на кшталт солодкаво-комуністичної “Туманности Андромеди”? (Відомий роман Івана Єфрємова 1967 року на студії ім. Олександра Довженка екранізував режисер Євген Шерстобитов). Чи, радше, повинно бути щось на подобу макабрично-моторошного “1984”-го Джорджа Орвелла? (Пригадаймо останню британську екранізацію цього занаменитого роману Майклом Редфордом, власне, 1984-го).

Отар Йоселіані, що він, як відомо, вже давно знімає у Франції, а не в Грузії цілком “грузинське кіно”, представив на конкурс Берлінале дуже традиційний для нього – за поетикою, драматургією, світоглядом і майстерністю – фільм, що називається “У понеділок вранці”. Настільки, сказати б, класично традиційний, що не гріх би йому за його високе кіномистецтво й “Золотого ведмедя” дати. У цій, як прозора музика, легкій стрічці, сповненій сумного гумору, йдеться про свободу і про самотність, про культурні і життєві цінності. Про те, що “наступного ранку” на тебе чекає той самий світ, від якого нікуди не втечеш. Ніби й нема від нього порятунку, ніби й немає з нього виходу. (Ніби й нема смерти). Йоселіані: “Коли ми ведемо про солідарність, ми маємо на увазі тільки гроші, ми розучилися радіти життю, щастю бути чиїмось другом, щастю ділитися. Люди звикли брати й не люблять щось давати. А коли так, то ідея справедливого суспільства залишається утопією – якщо, звичайно, не вводити диктатуру”. З цими песимістичними словами режисера, що зняв, дійсно, правдиво-оптимістичний фільм, намагалась римуватися остання стрічка, показана в офіційній програмі фестивалю. Та про неї – наостанок. Ну, а стосовно нагород Отарові Йоселіані, то міжнародна критика (приз ФІПРЕССІ) таки визнала, як на свій, зазвичай – гарний, смак, його стрічку найкращою; а головне фестивальне журі присудило йому “Срібного ведмедя” як кращому режисерові фестивалю. І це теж, безперечно, справедливо 1.

“Наступного ранку” вже прокинулося європейське суспільство – через скількись там десятиліть після прогнозованого “заходу Європи”. Коли впала “залізна завіса” й кордони почали прозорішати. Протягом останніх сезонів Берлінале прихід цього “ранку” можна було спостерігати навіть не так показово у фільмових програмах, як у демографічних змінах у самій німецькій столиці. Остання стала “колірнішою” й багатомовнішою. Велелюдна імміґрація дарувала й виразні мотиви німецькому кінематографу, що він зараз у русі.

Картина Андреаса Дрезена “Посередині сходів” отримала другий після “Золотого ведмедя” приз – “Срібного ведмедя” в якості Ґран-прі. Це теж сімейна драма, як і “Синова кімната” Моретті, але виконана в такому собі неореалістичному сучасному стилі – аж до первинного фільмування стрічки на відео, що вдало й доречно надало їй ефекту певної “телевізійної” документальности. І нефальшивости. Класичні родинні проблеми виникають і залагоджуються між жителями східно-прикордонного Франкфурта-на-Одері, де імміґранти з “нашого боку” дають цього “ранку” прокинутись німцям-оссі, що й самі ще ментально не вповні оговталися від об’єднання своєї батьківщини у 1989-му. Імміґрантський оркестр, що росте на очах, просто вперто й нав’язливо пропонує послухати свою привезену мелодію відвідувачам брудної забігайлівки. А ця забігайлівка жодним чином не відрізняється від середньостатистичної української. Німці – терплять. І ми бачимо, як вони це роблять: дещо зціпивши зуби, але як стоїки. Вони ніби запитують самих себе: світ уже єдиний чи він ще тільки посередині сходів на шляху до того? (Лишень куди ведуть ті сходи – вниз чи вгору?).

У кожного своя доля, свій шлях широкий – ніби відповідає своїм останнім фільмом популярний тепер лідер корейських молодих Кім Кі-Дук (“Острів”, “Адреса невідома”, “Реальна вигадка”). Його “Поганий хлопець” – брутально-ніжна історія природжених сутенера й повії. Сучасний західний кінематографічний світ, що готовий прийняти, зрозуміти й захистити найнеймовірніші людські перверсії на рівні приватного (минулого року “Ведмедем” позолотили напівпорнографічну “Інтимність” Патріса Шеро), протестував цього разу проти такої версії людського самовияву, бо вона поставила під сумнів пансоціальну прозорість і керованість людини.

Так хочеться на ранок майбутнього прокинутися у світі пояснюваному й контрольованому розумом...

Власне, кінематограф рухається до цього майбутнього. Принаймні, його маґістральний технологічний шлях усе частіше позначається саме таким чином. Роль анімації очевидно зросла не тільки тому, що засновано оскарівську номінацію для повнометражного анімаційного фільму (яку показово “відкоркував” комп’ютерний “Шрек”). Майже серйозно ідеться про “електронну заміну” всіх живих істот на екрані. І початочок є. І назва в цього фільму Гіронобу Сакаґучі прикметна – “Фінальна фантазія”... А на Берлінале, згідно з духом часу, японська повнометражна анімаційна стрічка Гаяо Міядзакі “Сен-Чигіро в полоні у духів” безпрецедентно поділила цьогорічного “Золотого ведмедя” з фільмом ігровим.

Одне слово, завдання на завтра...шній ранок.

Між політ- і –коректністю


Між цими складовими чи може втиснутися справжнє мистецтво без “але”. Звісно, що може. Тим паче, як уже зазначалося – кому коректність, а кому й навпаки... Не в цьому, зрештою, річ. Можна зробити вільною свою мистецьку емоцію, але тим часом контролювати свідомість. Будь-які ігри, а тим паче ігри розуму передбачають наявність певної межі, де починається щось таки серйозніше. Принаймні, хочеться, щоб так. Хоча багатоманітний світ – це обов’язково світ компромісів.

Напевне, чого завгодно, спираючись на реальні подробиці життя, міг би назнімати Рон Говард про геніального й так само божевільного математика Джона Неша; тільки б Рассел Кроу грав тоді у фільмі з іншою назвою – не “Прекрасний...”, а “Почварний розум”. І скільки б не звинувачували стрічку в надмірній політкоректності, вона тим часом, дещо втрачаючи в мистецтві, набуває у чомусь іншому.

І що тут головніше? Це питання просте, відповідь на нього складна...

Саме поряд з “Прекрасним розумом” у головній офіційній позаконкурсній програмі Берлінале демонструвався фільм Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. І він був за означеними настроями та інтонаціями ніби на протилежному полюсі. Мистецька й політ-не-коректність – це серйозний виклик, це вчинок. Уже цим з’ява української стрічки надзвичайно прикметна. Але треба бути готовим, що зворотна реакція на подібні речі завжди не менш потужна й аґресивна. Звісно, послання може бути й у вигляді повітряної атаки на нью-йоркських “близнюків” зразка 11 вересня. Але чи можливо це прочитати адекватно. Взагалі, чи можливо прочитати? Втім, проблема кіномови, проблема стилю – це, по-суті, наріжна проблема світогляду. Судячи з факту “Молитви...”, добре це чи погано, цікаво чи ні, втішає чи засмучує, ці наріжні речі були нами заявлені на великому світовому екрані як такі, що конфліктують зі спробою кіномистецької інтонації глобального замирення. Утопічного чи ні. Щирого чи з дулею в кишені...

Далі, звичайно, буде.

Що ж попереду?


Офіційне закриття 52 Берлінського МКФ на щось натякало сатиричною картиною Чарлі Чапліна “Великий диктатор”. Очевидно, що натякало на фашизм, нацизм (і т.ін.) у різних можливих його виданнях. У глобалістичному, певне, також.

Стрічку технологічно осучаснили, як це роблять зараз у світі з багатьма видатними фільмами. Що, безперечно, чудово.

Вона по-чаплінськи віртуозна, кумедна, дотепна і смішна. Зрозумілими є й класичний задум і замір цієї, зафільмованої 1940 року, сатири: аби не боятися, треба висміяти. Та коли під час перегляду усвідомлюєш, над ким Чаплін сміється, і згадуєш, якого року картину знято, і що ВСЕ попереду, то перестаєш помічати екран...

Також читайте:


Український трамвай (№9) в конкурсі Берлінале


Офіційна програма Берлінале


Атом Еґоян очолить журі 53 Берлінського кінофестивалю



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com