Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

24.10.2007 16:28

„Молодість”. Хороші студентські стрічки

Віктор Глонь

Протягом 20-21 жовтня на „Молодості” відбувалися покази конкурсної програми студентських фільмів. На суд журі й глядачам було представлено 24 короткометражки з 15 країн світу. Ще один запланований у програмі фільм доїхав тільки до Варшави – бельгієць Ніколя Ліст так поспішав до України зі своїм фільмом „Янгол”, що забув прихопити власний паспорт, тому його шлях на „Молодість” скінчився у Варшаві.

Студентське кіно – це, природно, перші кроки молодих фільмарів – кроки дещо несвідомі, та від того не менш рішучі. Уже з перших фільмів режисери формують і відтворюють власний кіносвітогляд та манеру його зображення на екрані. Себто маємо унікальну можливість угледіти якийсь новий, унікальний кінопочерк, і чекати на подальший його розвиток. У тому й головна цікавість. Та, думається, журі буде нелегко обрати найкращий фільм у цій категорії. Не тому, що всі вони шедевральні, але й не тому, що провальні. Якраз навпаки – переважна більшість стрічок є просто хорошими. От хороші, і все тут – без несподіваних одкровень, але й без відвертих розчарувань.

Особливо чітко це простежується на польських фільмах. Поляки вміють робити хороше кіно із соціальним підґрунтям – хай то буде історія першого кохання, небажаної вагітности, ревнощів чи намагання відшукати майбутнє в минулому. Усе чітко прив’язується до польських реалій. Чітко, проте не гостро, не натягнуто й не перебільшено. Тут поляки нагадують американців, вони так само вміють показати будь-який аспект життя своєї крани так, щоб це було легко зрозуміло і, більше того, цікаво глядачам у всьому світі. Чотири польські стрічки – „Порно” (Ян Ваґнер), „Поміж” (Хосе Е. Іґлесіас Віґіл), „Кінець літа” (Кароліна Бєлявська), „Кілька простих слів” (Анна Казеяк-Давід) – це прості історії, переповідати які немає ніякої потреби, їх треба саме дивитися. І шукати приховані сенси чи вміти читати поміж рядків глядачеві не потрібно – він, без сумніву, отримає задоволення від перегляду.

Польські режисери, очевидно, головним пріоритетом уважають спрямованість на глядачів – робити кіно передовсім цікаве – це проявляється навіть у студентських фільмах. Але таке спрямування аж ніяк не погіршує інтелектуальної якости польського кіна – воно так само вправно формує проблему й спонукає глядача замислитися над її вирішенням, не даючи відповіді у вигляді гепі-енду.
 
Знову ж таки, у польських фільмах місце події не є лейтмотивом саме по собі – воно не впливає на головну ідею зображуваного. Чого не скажеш про українське кіно, в якому глибинніші переживання й учинки героїв посилюються саме соціальними проблемами – які виступають нав’язливими декораціями. Впливають на життя героїв там, де впливати не повинні були б – відтак прив’язують українському кіну камінь нерозуміння з боку решти світу, й заганяють у глухий кут – або піддаватися примітивності сформованих кліше, або ж відкинути будь-які спроби ідентифікувати фільм із Україною. Навмисне чи випадково, українські стрічки концентрують увагу глядача на місці події, а не на події зокрема.

Як то, наприклад, у фільмі „Таксист” Романа Бондарчука. Із шедевром Мартіна Скорсезе, мусимо визнати, українську стрічку пов’язує не так уже й мало: по-перше місто як один із персонажів – таке саме жахливе й брудне. У нашому випадку йдеться про Херсон, і відтак брудність міста зростає у геометричній прогресії – тут, у порівнянні, Скорсезівський Нью-Йорк є просто райським куточком. По-друге, головний герой так само таксист, і так само намагається врятувати незнайому дівчину. Але робить це аж наперед – він закриває її в себе у ванній, намагаючись схилити до одруження. Адже він знає, що дівчина (до речі, єдиний україномовний персонаж у фільмі) приїхала з Борислава до Херсона, щоб навчатися у „Кабельному технікумі” – „З тебе ж там за три дні хвойду зроблять”, – відмовляє її викрадач. Поки дівчина сидить замкнена у ванній, парубок шукає шляхи до її серця на вулицях Херсона – у приятелів, у знайомих, у злодіїв – таким чином глядач знайомиться з усіма аспектами тяжкого життя в Херсоні та його колоритними жителями. Втім, „Таксист” – це не драма, радше, абсурдистська трагікомедія. „Наречена”, незважаючи на всі добрі наміри, тікає від свого рятівника. І не полишає наміру вступити все до того ж технікуму, – проте і вдруге не судилося – до неї чіпляється двійко „нормальних пацанів”, знову з добрими намірами...

У блок студентських стрічок потрапили ще дві українські. „Клятва” Марини Вроди – про те, що клятву потрібно виконувати. Бо якщо ні, то вийде щось не дуже симпатичне, але цілком реальне і навіть, на жаль, звичне для наших реалій. А от питання, про що фільм „Хто така Таня?” Віті Гурова, певне, і ставити недоречно. Краще сказати, чим він є – стьобом – ніякі інші визначення настільки точно його не схарактеризують. Також можна сказати, чим фільм не є – розповіддю про Таню.

Коли ж говорити про Північну Європу, то місце дії та соціальний аспект проступають там крізь нудьгу. На прикладі двох норвезьких фільмів конкурсної програми  – називається, коли у фільмі немає бодай натяку на збочення, дивитися нецікаво. І коли гомосексуальне кохання вважати за збочення є ознакою поганого тону – ну, в Старій Європі так точно, – а тому зацікавити такою темою вже нікого й не вийде, то гомосексуальне перше кохання, а ще й коли це кохання дівчини-підлітка до коханки її ж батька – тут уже є на що подивитися („Серце крається”). Дякувати богові, побачили лише поцілунок – до більшого не дійшло. А могло б! Ніколи не знаєш, чого чекати від цих норвежців, яким так добре живеться, що аж нудно. От у другому фільмі („Приховане”) – так само, до речі, про перше кохання, йдеться вже про інцест. Між батьком і донькою. Ні, перше кохання спалахнуло не між ними – у їхніх стосунках кохання нібито не видно взагалі, як і самих інцестуальних стосунків. Спершу не побачив їх і парубок Йонас, що закохався в бідолашну дівчину Тоун. От між ними взаємосимпатія таки з’являється. І дізнавшись про темну сторону життя своєї коханої парубок не відступає, і навіть не розчаровується. Він умовляє Тоун тікати з ним від татка-збоченця. Але втеча триває недовго – дівчина пропонує відкласти цей план на пізніше. І це зрозуміло – нудно жити у Норвеґії без скелета у шафі...

Про нудне життя йдеться також у картинах із Хорватії, Росії та Німеччини. Звісно, у кожному випадку інакше, але однаково невідворотно й безвихідно. Російська стрічка „Найкраще місце” – єдина документальна, представлена в програмі студентських фільмів. Режисерка Єлєна Солодкова досліджує життя одного з Курильських островів – Шикотан. Там життя немов зупинилося, кожен день подібний до решти, і навіть землетруси не здатні змінити цей „день байбака”. А все тому, що про нудьгу там ніхто й не думає, адже щоб заробити собі на життя, потрібно день у день однаково тяжко працювати.

Хорват Юре Павловіч у фільмі „Понеділок” – про життя на пенсії. Понеділок – день тяжкий, але не тому, що після вихідних потрібно йти на роботу, для головної героїні цей день тяжкий, бо вона щойно вийшла на пенсію. Їй важко знайти своє нове значення в житті, чи то пак, бодай якесь значення в новому житті – увесь сенс залишився у спогадах про минуле. У теперішньому ж – порожньо й самотньо, куди б героїня не пішла, і що б не робила. Цілковита відсутність у фільмі слів чудово підкреслює меланхолійність зображуваного.

Герої фільму Ґреґоріо Ґраціозі та Терези Менезес „Саба” (Німеччина) уже, певне, й не згадують про таку подію, як вихід на пенсію. У фільмі йдеться про подружжя сторічних людей, яким залишається тільки одне – чекати. Життя скінчилися значно раніше, і відтак їхній дім перетворися на залу очікування перед останньою мандрівкою.

Чекає смерти й герой мексиканського фільму „Химера” – його мають стратити. Але навіть за мить до того, як кат вистрелить йому у скроню, герой шукає шляхів до вічного життя. Радше не тому, що так уже любить жити, а тому, що боїться смерти. Варто зазначити, що режисер П .П. Валле зробив свою історію досить вражаючою у візуальному плані – французькі аванґардисти 20-х років минулого століття не могли не справити враження на режисера. І це незважаючи на рясність закадрового тексту – роздумів героя.

Закадровий текст – річ, звісно ж, поширена. Знаємо ми й про „кіно для читання” – як називає свого „Путівника” Олександр Шапіро. Хтозна, чи знайомий із творчістю нашого співвітчизника грек Еммануіл Бухліс, але саме його фільм „Мати” є просто зразком „кіна для читання”. Історія життя такого собі Симона до одруження подається засобом текстів – від шкільних зошитів до сторінок із Біблії. Плюс до цього інтертитри, епілог і епіграф з різноманітними цитатами. Та незважаючи на статичність фільму, слайд-шоу його не назвеш – режисер дивним чином зумів за кілька хвилин (точніше, за кілька сторінок) розповісти історію значної частини життя головного героя, по суті, навіть не вдаючись до розповіді, заперечуючи її. Тут одразу пригадується кантіанська естетика і порівняння мистецтва зі склом: коли скло прозоре, ми бачимо пейзаж – це, загалом, майже не мистецтво, адже ми не відчуваємо художника між нами і пейзажем; коли на склі з’являються плями і крізь нього не так добре видно пейзаж, вже розуміємо, що художник є певною самостійною величиною; нарешті, коли перед нами саме скло, і ми зовсім не бачимо пейзажу, хоча здогадуємося, що він десь там є – це і є справжнє мистецтво. У цьому сенсі грецька стрічка постає безперечно „наймистецькішою” у порівнянні з рештою представлених фільмів.

Та повернімося до Німеччини – знову ж таки, нудьга життя у країнах Старої Європи. Проте у стрічках „Виграшна країна” (Марк Брюммунд) та „Польська подорож” наголошується на реаліях не Німеччини, а України та Польщі. У першому випадку дія відбувається таки в Німеччині, проте головні герої – українські нелеґальні іміґранти, чий син досяг шкільного віку, але до німецької школи віддавати його, з об’єктивних причин, не можна. Питання про повернення в Україну навіть не розглядається: „Їсти саму лише картоплю – хіба це життя?”, – міркують молоді батьки... Зрештою, директриса школи закриває очі на незаконність, і мрія маленького Міші справджується – нарешті перший дзвінок пролунає й для нього.

Герої ж „Польської подорожі” таки німці, але на тлі Польщі. Режисер Бартош Ґруджецький сказав, що фільм викликає однакове обурення як у поляків, так і в німців – перші бачать у ньому свою країну злиденною, населеною самими лише шарлатанами й пройдисвітами; другі – надмірну зверхність співгромадян. Марія зі своїм чоловіком Крістофом вирушають у Польщу з метою відшукати там Маріїного друга по листуванню, якому 20 років тому пообіцяла привезти коробку шоколадних цукерок. Натомість вони зустрічають Аґнєшку, що зголошується супроводжувати німців у їх пошуках... Після низки трагікомічних подій Марія з Крістофом морально перетворюються на тих самих злиденних поляків, яких спершу зневажали.

Сербський режисер Мілош Пушіч у фільмі „Колискова для хлопчика” місце подій замасковує, універсалізує. Хоч і видається нібито історія про жорстокого слідчого, у якого захворів син, і який, тим часом, нелюдськи катує підозрюваного у підривній діяльності проти „режиму”, відбувається десь у Східній Європі за комуністичних часів. Підозрюваний безперервно ототожнюється із хворим хлопчиком, і, здавалося б, чим ближче кат-слідчий-батько підводить підозрюваного до смерти, тим ближче до неї паралельно наближається і його син. Та врешті паралелі уриваються, і хлопчик, на відміну від підозрюваного, лишається серед живих. Мілош Пушіч мав намір наголосити на позачасовій несправедливості життя, і обране ним місце дії так само позачасове. Та сама позачасовість постає й у румунському „Ареалі №186” (Адіна Пінтілє та Джордж Чіпер) та бразильському „Стрибкові у пітьму” (Енріке Кура).

Ендрю Сала з Арґентини у фільмі „Знімки Буенос-Айреса” подає позачасовість головною темою свого фільму – він переплітає сьогодення арґентинської столиці з минулим завдяки кінохроніці. А головним героєм стрічки є... коротко кажучи – Людина з кіноапаратом. Відповідаючи на запитання KINO-КОЛА, Ендрю Сала не приховував, що його надихнув саме шедевр Дзиґи Вертова.

Прогнозів щодо того, хто з режисерів переможе у своїй номінації, не робитимемо. Наразі скажемо головне – не програли глядачі, які вирішили подивитися студентські фільми. Адже це і є найголовнішою перемогою для молодих режисерів. А інакше й бути не може – хороше кіно робити вони, безсумнівно, вміють.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com