Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.11.2007 20:48

Нічого! („Два в одному” Кіри Муратової)

Алєксандр Шпаґін, KINO-KOЛО (35)

Жорстко кажучи, щó б хто не написав про кінематограф Кіри Муратової – все буде якимось наближенням, але не осягненням. До нього важко застосувати звичні критерії. Більшість стрічок настільки своєрідні й самодостатні, що... які тут критерії притягти? Структурні? Та ж немає структури як такої, вона надвільна й навіть розхитана. Психологічні? Де там! – про звичну психологію тут і мови немає. На екрані панує вільне, майже шизофренічне безумство. Що ж тоді лежить ув основі всього? Закони симфонії? Тоді надто вже аванґардної, де мелодика переривається неймовірною какофонією, й ніколи не знаєш почерговости цього.

Так, це божевільня. Це світ не стільки людей, скільки певних об’єктів у людській подобі, напівмаріонеток, налаштованих на якусь одну незмінну хвилю. Звісно, в найкращих її фільмах із маріонетки врешті пролазить суто живе єство, й тоді може виникнути катарсис (як у фіналі „Настроювача”), але найчастіше ніякого катарсису не виникає, і дивні створіння прирікаються на довічне метушіння в своєму безглуздуватому сновидчому чистилищі, позбавленому будь-яких законів і здатному завернутися у щось неймовірне й незрозуміле не лише для героїв, але й для нас. Отож перед нами хаотичний мурашник, у якому кожен персонаж приречений на вічне кружляння всередині власних комплексів, власних маленьких трагедій, власного болю й власних бід поза виходом на Світло або падінням у Темряву. І погляд на цю круговерть у автора винятково знущальний, навіть дещо злісний. Тут немає висміювання звичних колективних мітів або штампів свідомости, нема й посміхів над ментальними проявами людей, тут ніхто не правий і ніхто не винуватий – так, цей світ, у принципі, позараціональний та асоціальний. Усе, що діється на екрані, може відбуватися в будь-якій країні, Ніде, Ніколи, Завше. І, можливо, через це чи не найкращим фільмом Муратової є цілковито вже фантастична й фантазійна фреска „Зміна долі” (до кінця, між іншим, не зрозуміла й не осмислена), де дія відбувається вже в такій Замежівщині, в такому Бозна-Де, що все це перетворюється на глобальну антипритчу про людину, й, до речі, дуже точно вгадує стан всередині Апокаліпсису, що він дуже скоро розгорнеться на терені всього Союзу великого (нагадаємо, що „Зміну долі” було зафільмовано 1986-го). Так, коли цей нісенітний світ укладається в прокрустове ложе довершеної, єдиної форми, він набуває ще більшої сили й органіки.

Ця єдність форми склалася, випестилася з нервового бровнівського руху малопринадних істот у „Настроювачі” і, як уже було сказано, вилилася в Катарсис, а тому врешті-решт і втілилася в шедевр. Але, за чутками, Авторка була не надто вже задоволена цим своїм фільмом і знову стрибнула до милого її серцю Чогось, позбавленого аналогів і висновків, що існує в самоцінному, шизофренічному єстві.

І ось – „Два в одному”. Щось, як то часто буває в Майстра, диявольськи-лукаве й позбавлене чіткого сенсу. Світом цим, безумовно, правує коли не Диявол, то веселий Демон, Біс – він начеб і зводить форму, та потім її так само радісно ламає. Форма тут, здавалося б, зведена: театр. Усе відбувається в театрі, світ типу театр, а ми в ньому типу актори. У першій новелі дія в самому театрі й розгортається, а друга – це ніби вистава. Правда, згодом виявляється, що ніякого спектаклю не було, а було Щось, адже в фіналі сюжет переміщується на темні вечірні вулиці якогось міста, і про театр ми вже до того часу геть забуваємо. Іншими словами, Театру як екранного світу могло б і не бути – нічого б не змінилося. Щоправда, тоді ці дві новели взагалі нічим не пов’язувалися б. Ну й не треба – вони однаково нічим не пов’язані.

У першій перед нами розгортається такий собі детектив із черговим убивством наприкінці. Спочатку театральні працівники міркують, через що повісився їхній колеґа (можливо, його хтось і вбив?), а в фіналі стається ще одне доволі незграбне вбивство. Викликана міліція протягом години чомусь не їде, та це й не важливо, адже тут, повторимо, взагалі нічого не важливо. Доволі довго ми спостерігаємо за цілковито безглуздими розмовами, позбавленими гумору, енерґетики і сенсу. Все це саме по собі, ймовірно, здавалося б ориґінальним, якщо б ми дивилися дипломну стрічку якогось вдіківського приготуванька. Та від Муратової, по-перше, чекаєш більшого, а по-друге, не чекаєш нічого, бо все це ми сто разів уже в неї бачили. Але, Майстре, здивуйте нас, позаяк світ ваш і так незвичний за свою природою. Однак що може бути гіршим за ориґінальний фокус, секрет якого всі давно чудово знають? Тим паче, що й сам Фокусник тут вочевидь не в настрої, й „настроювачі” йому ніякі не допомагають, їх тут не видно. Можна було б сміливо сказати, що нічого гіршого за першу новелу „Двох в одному” Муратова ще не знімала, якби не було всієї другої половини її ж фільму „Захоплення” – там було настільки ж пусто, нудно й надбезглуздо. Загалом, аванґардна симфонія тут очевидно не вийшла, а інші закони, якими це можна осягнути, тут не працюють і поготів. І, чесно сказати, в самому цьому фактові нічого особливо хорошого немає, хоча Майстрові (а точніше, її Демону), може, й дуже приємно, коли всіх у глядацькій залі від подій на екрані неґативно ковбасить. І я готовий ковбаситися з розширеними від подиву баньками, якщо на мене ллється екранна енерґетика (байдуже з чого – не в тому справа, звідки). Але тут і духу її немає.

А ось далі вона з’являється. Друга новела доволі цікава й соковита. Вона – про підстаркуватого самотнього ловеласа, що відчуває інцестуальну пристрасть до своєї доньки, цією пристрастю настільки замучену, що вона вирішує привести до нього свою знайому – нехай старий побавиться. Із зустрічі цієї нічого симпатичного не виходить: батька, здається, врешті просто втопили у ванні, але він потім воскрес і побіг за донькою та її подругою вулицями зі знов ж таки не дуже зрозумілими намірами. В кінці, схоже, всі помирилися. Чесно сказати, не знаю, що там між ними насправді сталося, та ми ж домовилися, що авторці тут не важливо ні-чо-го (звичного). Не потрібен їй ані сюжет, ані логіка, ані відносини. Авторка нас шокує й дивує, віддавши весь світ на відкуп своїй же фантазії, що імпровізує, акинствує, знущається й струмує. І здивувати вона нас зможе. Ориґінальна, цікава, дотепна й страшенно виразна вийшла новела. Тут симфонія відбулася.

Хоча... кіно не симфонія, і навіть не аванґардна, от що я вам скажу. Кіно не має випускати з кола зору ні людину, ні соціум, що її оточує. Воно має пробуджувати в нас архетипову пам'ять, налаштовувати – хай і аванґардно – на певні монади, що викликають у нас асоціації, образи, підсвідомі чи свідомі переживання. У зворотному ж випадку виходить стовідсоткова Терра Інкоґніта, не налаштована на жодні аналогії. З неї може початись якийсь Новий Світ, але зазвичай не починається Нічого.

Залишається Опус, Віньєтка, майстром писана. Залишається враження дивного відчуття авторської свободи, що в цьому випадку звільняє автора взагалі від усього, полишаючи його насолоджуватися власною геніальною самотністю.

Просто Біси не дрімають. Пре це треба пам’ятати всім, і навіть вільним від суспільства Геніям, що творять ні на що не схожий художній світ.

                                                                                         Москва 

Переклав з російської Віктор Глонь




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com