Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

16.11.2007 18:20

Пройти «Молодість»

Олексій Радинський

Уявімо собі, що кінофестиваль – це щось на кшталт комп’ютерної гри з нескінченною кількістю варіантів проходження. Кожен із них є стовідсотково суб’єктивною глядацькою пригодою, що не претендує на встановлення тенденцій та відстеження напрямків. Тридцять сьома «Молодість» впритул наблизилася до моделі фестивалю як заплутаного, децентрованого лабіринту, де кожен вільний торувати власну стежку. До вашої уваги – один із варіантів проходження цього квесту.

Старт

Умовний старт для всіх один. Відкриття фестивалю задає напрямок руху та містить підказки для охочих не зійти з дистанції. Приміром, тут варто придивитися до рекламного блоку, що переслідуватиме вас протягом цілого тижня. Цього разу – випробування для витривалих. Одного разу почувши тєлєгу про «що частіше, то краще», бажаєш лише одного: ніколи більше не побачити цього «мільйонера». Ролик, що не надається до повторного перегляду, крутитимуть перед кожним фестивальним сеансом. І навіть Stella Artois, що зазвичай розважає естетів своєю рекламою, тут не зарадить.

Фестиваль відкривається фільмом, що найбільше пасував би до закриття. Річ не в тім, що «Душка» Йоса Стеллінґа – лише бліда тінь колишніх досягнень видатного голландця. Окрім досить зношеного безсловесного стилю, фільм постачає чергове хворобливо гуманістичне послання щодо цих милих створінь з колишнього соцтабору, котрих треба любити навіть попри їхнє незнання англійської мови. Єдине, що врятувало фільм від повного провалу – ситуація його перегляду. «Душку» можна дивитися виключно в Палаці «Україна», виключно на фестивальній церемонії, вкрай схожій на зображене у фільмі закриття «Фестивалю фестивалів фестивалів». Виходячи із зали після перегляду, глядач фільму потрапляє безпосередньо в одну з фільмових локацій - фойє Палацу «Україна», де й знімали карикатуру на пострадянський кінофест. «Душка» знаменує набуття «Молодістю» власної мітології: не внутрішньотусовочної, а міжнароднофестивальної. Найбільші світові фестивалі були вже неодноразово осміяні в кіні. Тепер прийшла черга «Молодости». Добре, що фестивалеві вистачило глузду відкритися саме цим фільмом. Шкода, що не вистачило відваги ним закритися.

Рівень перший. Короткі форми

«Душка» таки виявилася незлим дороговказом. У студентському конкурсі, першому за фестивальною хронологією, видно ту саму перейнятість складними стосунками Європи та її Іншого, що парадоксальним чином перебуває в самісінькому її центрі. Polska Roadmovie
Бартоша Ґрудзєцького, що представляє Німеччину, – історія про німецьке подружжя, яке вирушає в подорож Польщею, аби віднайти давнього приятеля по листуванню й подарувати йому – увага! – шматок його улюбленого шоколаду. Мандрівка призводить до повної інверсії багатого Заходу та бідного Сходу: пограбовані, брудні та принижені німці сидять на варшавській вулиці, де мимохідь одержують милостиню від адресата їхньої подорожі. Попри наочний східноєвропейський ресантимент (все-таки автор фільму – польський еміґрант), фільм дотепно знущається з лицемірного європейського гуманізму – до речі, гідно представленого в конкурсі роботою німця Марка Брюммунда «Виграшна країна» (англійська назва – Gaining Ground – точніша). Йдеться про пару нелеґальних еміґрантів, що багато років тому виїхали з Черкас («Саму картоплю жерти!» – жаліється героїня) до Німеччини. Тепер їхньому синові час іти до школи, але без документів це небезпечно. Після довгих поневірянь батько йде до шкільної директорки й розчулює її щирими українськими слізьми. Хлопець вступає до школи, а глядачі аплодують німецькій демократичній системі освіти.

Що ж тим часом діється у цій дивній місцевості, де хоч і жеруть саму картоплю, та примудряються часом знімати кіно? Найкраща відповідь міститься у «Таксисті» Романа Бондарчука. Це, мабуть, соціально найвлучніший з нових українських фільмів. Сюжетні колізії та діалоги «Таксиста» можуть видаватися надуманими й незграбними. Але це той випадок, коли кіно вказує на фікцію, що лежить у самій основі нашої реальности. Історія, розказана в «Таксисті», справді мала місце, а переважна більшість виконавців грають самих себе. Та головне, що протягом неповних двадцяти хвилин на екрані розгортається правдивий калейдоскоп української соціальної дійсности. Безнадія постіндустріального міста, тупа аґресія дешевих кабаків, кретинізм українського телебачення, замкнене коло побутового алкоголізму – й усе це без істеричних інтонацій та відвертої художньої брехні, притаманних студентським кіноспробам мислити соціально.

Зрештою, як ти не витісняй зі свого фільму довколишній соціум, він таки прорветься туди у вигляді хворобливого симптому. Яскравий приклад – «Хто така Таня?» іншого українського конкурсанта Віті Гурова. Ця спроба закосити під Хармса була б безнадійною, якби не локус її розгортання, втім, впізнаваний лише для втаємничених: постапокаліптичний пейзаж студії «Укркінохроніка», де, власне, й розташована навчальна кіностудія виші ім. Карпека-Карого. Руйнація традиційного наративу на тлі зруйнованої кіностудії – це, погодьтеся, як мінімум символічно, а отже – вже не так абсурдно. Ще один сценарій прихованої абсурдизації соціуму пред’явлено в «Приблуді» Валерія Ямбурського, де українське село зображено в традиції балаганно-шинкового реалізму, от тільки сільські діди чомусь схожі на ветеранів Вудстока.

Рівень другий. Повні метри

Двійко сільських дідусів у короткометражній «Приблуді» – двійко міських бабусь у повнометражному фільмі «Біля ріки». Ті самі старечі сварки, ті самі безглузді поривання, те саме прагнення наостанок щось довести собі та навколишнім. От лише урбанізованим бабусям, на відміну від їхніх рустикальних однолітків, не відмовиш у правдоподібності. Героїні Єви Нейман і справді універсальні, як сама старість, і скільки б режисерка не доводила, що дія стрічки відбувається у конкретний час (наші дні) та в конкретному просторі (Одеса), її фільм безнадійно плутається у власних часопросторових ознаках. Ну нема в Одесі такої річки, ну не виплачують в Україні компенсацій за репресованих родичів. А останні симпатії до твору Єви Нейман зникають після перегляду угорського фільму «Конєц» Ґабора Рогоні, що його фестивальна іронія поставила наступним у розкладі після українського конкурсанта. Тут теж відтворено спонтанну передсмертну прогулянку двох старих – колишнього каґебіста, що починає боротися з соціальною несправедливістю за допомогою службового пістолета та чорної «чайки», на якій він грабує банки та автозаправки, і його дружини, що приєднується до авантюри урозпал поліційного полювання на злочинця. Підстаркуваті Бонні та Клайд, що тероризують усю країну на шикарному радянському лімузині, виявляються недосяжними для безідейної угорської поліції. Тим часом в Угорщині розпочинається повстання пенсіонерів, надхненних героїчним прикладом грабіжників на чорній «чайці». «Конєц» – одна з найдивніших та найнеоднозначніших історій, розказаних на тридцять сьомій «Молодості». З приводу цього фільму можна з певністю сказати лише одне: угорці – на відміну від нас – знають, як поводитися зі своїми минулим, історією, старістю.

Інший європейський кримінальний фільм – «Голтрейн» німця Флоріана Ґааґа – так само симпатизує особам, що їх суспільство ставить по той бік закону. Звісно, група німецьких ґрафітників, що ночами розписує поїзди метро, за радикалізмом значно відстає від пари угорських пенсіонерів. Хай там як, «Голтрейн» – ще одне промовисте свідчення про сучасну європейську псевдосвободу. Це суспільство здатне толерувати будь-які форми самовираження, окрім однієї: такої, що жодним чином не піддається інституційному контролю. Чи не останньою такою формою залишається ґрафіті: за німецьким законодавством, це кримінальний злочин, що тягне суворі наслідки для героїв «Голтрейну», молодих вуличних художників. Чого вартий хоча б той факт, що епізоди розписування поїздів та їхні проїзди приміськими коліями знімалися у Польщі, де заборона ґрафіті поки що не така тотальна. За свідченням режисера, зняти це в Німеччині було б просто неможливо. Втім, жорстка критична спрямованість фільму залишається його головною чеснотою. Цього, як виявилося, достатньо для перемоги в повнометражному конкурсі.

Проте важко сперечатися з вердиктом журі стосовно Ґран-прі, що відійшло ізраїльсько-французький картині Ерана Коліріна «Візит оркестру». Анотація до стрічки, що переповідає його нехитрий сюжет, завершується словами: «Про це мало хто пам’ятає. Це було не так важливо». Важко точніше передати ідею фільму, чий сюжет полягає в помилковому візиті оркестру єгипетської поліції до напівмертвого ізраїльського містечка. Протягом неповної доби музиканти в блакитних військових строях намагаються знайти спільну мову з місцевими жителями. Як не дивно, відірватися від цього процесу просто неможливо. Вже після перемоги «Візиту оркестру» на «Молодості» стало відомо, що спільна мова, яку таки знаходять персонажі фільму, зрештою зашкодила його висуненню на «Оскар» за найкращий іншомовний фільм: кіноакадеміки вирішили, що в цьому фільмі забагато говорять англійською.

Рівень третій. Румунський синдром

Головною ж сенсацією не лише повнометражного конкурсу, а й усієї «Молодости» вже другий рік поспіль виявилися румуни. Йдеться насамперед про трагічно загиблого режисера Крістіана Немеску, що вже вдруге (!) отримує на «Молодості» посмертний приз. Минулого року серед короткометражок переміг його фільм «Марілена з Р7». Алєксєй Ґєрман-молодший, що тоді був членом журі, здивував багатьох, назвавши цей фільм найкращою короткометражкою, що він бачив у житті. Тепер, після перегляду «Каліфорнійської мрії (Незавершеної)», слова Ґєрмана-молодшого набувають зовсім іншого звучання. У своєму дебюті (незавершеному й домонтованому його колеґами) Немеску досягає приблизно того результату, що Ґєрман-старший у картині «Хрустальов, машину!»: та сама поліфонічність живого часу, що стає історією в нас на очах – тільки без старечих викрутасів та надскладних наративних конструкцій. При всій своїй сюжетній розгалуженості фільм Немеску запам’ятовується насамперед несамовитим розгортанням оповіді. В центрі сюжету – поїзд із американською військовою технікою, що під час балканської війни прямує з Бухареста в Косово, але застрягає на малесенькій залізничній станції, опинившися в центрі хитросплетіння численних локальних інтересів. Фільм сповнений невеличких кінематографічних див (чого вартий один Арманд Ассанте в ролі американського офіцера, що супроводжує потяг), та головним дивом «Каліфорнійської мрії» залишається режисура Крістіана Немеску. Подібні висновки часто видаються патосними й натягнутими, але можна сміливо твердити, що влітку 2006 року в Бухаресті загинув один із найвидатніших режисерів сучасности.

Ця трагедія, втім, не здатна зупинити потужний кінематографічний вибух, що триває в Румунії. Про це свідчить, зокрема, цьогорічний каннський тріумфатор «Чотири місяці, три тижні, два дні», показаний на «Молодості» поза конкурсом. Це ще один приклад абсолютно вільного художнього висловлювання на тему власного травматичного минулого – часів пізнього Чаушеску. Історія про двох подруг, одна з яких допомагає іншій зробити нелеґальний аборт, може шокувати своєю недвозначністю та прямолінійністю. Та саме ця манера оповіді «без поблажок» дозволяє фізично, на дотик відчути фактуру часу агонізуючої диктатури. 

Рівень четвертий. Канадійські страсті

З-поміж позаконкурсних переглядів неабияке пожвавлення серед публіки викликав фільм Керолайн Комбз «Витвори уяви». Це не дивно, адже його головні герої – українці, що живуть у Канаді. Скептичні очікування почали виправдовуватись вже у першому плані фільму, де героїня наполегливо чистить апельсини. Останні сумніви розвіялися, коли з вуст головної героїні Каті пролунали слова, звернені до незнайомого чоловіка на березі річки: «Ця ріка схожа на Славуту, що тече у моїй батьківщині. Росіяни привчили нас називати її Днєпр, але насправді вона називається Славута». І далі: «Там плавають риби з вісьмома головами та інші мутанти. Я й сама мутант». Якщо вам здається, що в цих словах присутня хоч тінь іронії, ви помиляєтесь. Як і належить кожному українцеві в канадській колективній уяві, Катю невідступно переслідують привиди з минулого. Її повсякчас глючить на тему зниклої матері, а нав’язливі голоси (українською мовою!) закликають помститися за зраджену батьківщину. Очікуваної кривавої розв’язки так і не стається: драматургія фільму весь час ніби плутається у власних шнурівках і падає на рівному місці. Що ж, здійснювана українською діаспорою протягом десятиліть робота з віктимізації українського населення Канади увінчалася успіхом: тамтешні кінематографісти уявляють собі українців не інакше як жертвами власної історичної долі, якої вони ніяк не можуть позбутися. Якщо ж когось тішить той факт, що українці стали персонажами західної драматургії, тут теж особливо нема чому радіти. Адже у «Витворах уяви» українці стали героями безнадійно поганої драматургії.

На щастя, діаметрально протилежний образ українця можна було побачити в іншому позаконкурсному фільмі – «Східних обіцянках» Девіда Кроненберґа. Геніальному канадійцеві патологічно не щастить у вітчизняному прокаті: попередній його фільм «Історія насильства» був випущений під назвою «Виправдане насильтво»; з новим фільмом справа ще гірша: переклад назви «Порок на експорт» просто вивертає фільм навиворіт. Адже ця історія про російських та українських злодіїв та проституток у Лондоні завершується фразою: «Ми приїхали сюди, щоб знайти краще життя». Кроненберґ, що уславився авторством кількох шедеврів у жанрі body horror, в останніх фільмах перейшов до гічкоківської структури непевного суб’єкта з підваженою ідентичністю. Цю функцію вже вдруге виконує видатний актор Віґґо Мортенсен. В «Історії насильства» він ховав під іміджем ідеального сім’янина минуле жорстокого вбивці. У «Східних обіцянках» ідентичність його персонажа, бандита на ім’я Колян, дещо складніша: спершу він – відданий шофер російського мафіозі; згодом з’ясовується, що Колян працює на ФСБ; зрештою, ми дізнаємося, що він має план очолити російську мафію в Лондоні. Одна з деталей його надскладної ідентичности має для нас неабияке значення: почувши від проститутки українську пісню, він – знов-таки українською – звертається до неї: «Як твоє прізвище? Звідки ти?». Ці дві українські фрази Віґґо Мортенсена варті устократ більше, ніж усі екранні соплі з приводу скривдженої батьківщини.

Game over

Особливість фестивального квесту – в тому, що його фінал кожен вільний обрати собі сам. Цьогорічний фінал виявився вартим тижневого блукання темними залами. Він трапився за день до офіційного фінішу, в кінотеатрі «Жовтень», де проти ночі демонструвався «Гамлет» 1921 року з Астою Нільсен у ролі данського принца, точніше, принцеси – адже, за задумом екранізаторів, шекспірівський Гамлет насправді був жінкою. Додати тут більше нічого. «Молодість» пройдено.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com