Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Оригинальная система Cупероматик для создания онлайн казино net-promoter.com.

Статті

26.11.2007 16:20

Неприємна земля, освітлена зеленим

Нік Джеймс, KINO-KOЛО (36) зима 2007

Останнім часом з’явилося багато визначних та успішних британських фільмів; вони красномовно свідчать про теперішню Британію. Але в гонитві за „тут і зараз”, – чи не нехтують кіномрійниками?..

Почнемо від одного з найменших аванпостів британського кіна, кінофестивалю в Дінарі. Дінар – морське містечко в Бретані, міцно пов’язане традицією з Об’єднаним Королівством. Щороку протягом п’яти днів тут вшановують британський кінематограф; подекуди – з ентузіазмом й апломбом. Всупереч національним стереотипам, місцеві жителі дуже люблять фестиваль, а на показах юрмляться люди з усіх околишніх міст. Хвилі трощать захисні міські мури; у морі видніються зубчасті острівці. Пласкі пляжі, відлюдні бухти і тьмяне сонце. Параметри містечка визначаються півгодинною прогулянкою вздовж берега від Палацу мистецтв (з його вікон під час однієї фестивальної зустрічі спостерігали ефектне потоплення серфінґа) – до розкішного модерного готелю. Враження складаються в метафору нового британського кінематографа: щодня проминаєш ресторан, що також служить як казино, відчуваєш на собі атлантичну погоду, ходиш під суворими на вигляд, а втім беззахисними будинками, а загалом не можеш позбутися відчуття, що коли-небудь море зрештою геть усе це поглине.

Далеко від гнітючого лондонського варива опіній, Дінар є хорошим місцем, аби осмислити торішній доробок. А зрештою, рік 2006-й був роком визначним. „Борат”, сміховинно-образливий витвір колишнього місцевого телевізійного коміка Саші Барона Коена, косить мільйонні збори по всьому світу. Комерційні сподівання тішать і Деніела Крейґа, нового, уразливішого Джеймса Бонда в „Казино Рояль”. (Звісно, ці фільми, хоч які вони й британські, а втім зроблені на американських студіях, а відтак не мали б тут фігурувати. Втім, Бонда завжди вважають квінтесенцією британського). У травні «Вітер, що хитає верес”, елеґантна й полемічна робота, сповнена праведної пропаґанди звільнення Ірландії у 1920-х роках, здобула в Канні „Золоту пальму” для режисера Кена Лоуча. Другий фільм у тому ж змаганні, “„Червона дорога” заявив про появу цілковито нового автора в особі Андреа Арнольда в його похмурій гіркій драмі про помсту й сексуальність. Пол Ґрінґрасс, британський режисер, що працює з London Working Title для Universal і фільмує в Пінвуді, зняв докудраму про терористичну наругу „Рейс 93” – мабуть, найкращий фільм, присвячений подіям дев’ятого вересня. Перелічити інші успіхи – доволі нескладно: „Королева”, „Шлях до Ґвантанамо” і так далі. Але я зосереджуся на тих фільмах, що менше висвітлювалися пресою, – а теревені залишу газетам.

Адже я забув, який скромний розголос, скоріш за все, матиме решта британських зусиль за межами Об’єднаного Королівства. Наприклад, я забув, що більшість американських критиків у Канні, переглянувши „Червону дорогу” (володаря призу журі), синхронно знизали плечима і зневажливо заявили, – мовляв, навіщо нам усі ті нещастя. Ще я забув показ фільму „Це Англія” на Лондонському кінофестивалі – зворушливий спомин скінгеда про свою молодість. Яким національно-специфічним міг би видатися колажний вступ до фільму: від Пацюка Роналда – до Марґарет Тетчер, Фолклендських островів та серіалу Knight Rider по телебаченню. Що скажуть атрибути скінгеда вісімдесятих років середнього узбережжя Британії людям за межами Північної Європи? Щонайбільше, заінтриґують. Фільм дав мені зрозуміти, що деякі британські стрічки нарешті роблять саме те, до чого закликає й часопис Sight & Sound: відбивають різноманітні аспекти британського життя. Але в такому разі доводиться потерпати від наслідків: адже стає складніше продатися за кордоном.

Не знаємо, чи вважати збігом обставин той факт, що на телекомпанії та до інституцій-фінінсистів начебто повернулася мода на зображення життя у Британії. Перед тим, як 2004 року британський уряд блокував схеми зниження податків, просування таких проектів могло мати летальні наслідки для подальшої кар’єри кіномитців. До того моменту продюсерів більше цікавили престижні міжнародні фільми у стилі MIRAMAX, на кшталт „Шоколаду” та „Вибору капітана Кореллі”. Знову ж таки, важко напевне сказати, чи успішні британські фільми 2006 року зародилися перед настанням податкових утисків, а чи вони робилися з визнанням того, що й за фінансово несприятливих умов ми можемо поглянути на себе.

Кіномрійники
Жодна повнометражна картина не була відзнята меншим коштом, ніж „З Лондона до Брайтона” Пола Ендрю, фільм, що, за словами свого творця, сам собою зробився ґанґстерським трилером із власним похмурим стилем і типовим для свого жанру способом перехоплювати глядачам подих. Він неодмінно нагадує нам про ті негаразди, від яких британське кіно прагне чимшвидше відсторонитися. Адже наприкінці дев’яностих британські ґанґстерські картини стали соромною плямою, бо з’явилося забагато пласких і поверхових кривавих стрічок, де вродливі хлопчаки носили модне вбрання і переказували напівсирі тексти. „З Лондона до Брайтона» здатний відновити репутацію цього жанру. Фільм слідує за проституткою та її малолітньою майбутньою ученицею, які тікають зі свого притону після того, як багатий клієнт помер від втрати крови. Мікробюджетна естетика додає до напруженої атмосфери; а коли в сценарії постає момент, де Вільямс міг би піти шляхом грубого гумору в стилі Ґая Рітчі, він неодмінно знаходить стриманішу й водночас приголомшливу альтернативу. Фільм, гідний Майка Годжеса в його найкращих проявах, але на кожному кроці режисерові траплялися різні перешкоди, тож невідомо, чи мандруватиме цей фільм.

Внаслідок податкової скрути режисери стали підприємливішими. Вільямс сам знайшов собі спонсора, від початку не звертаючися по фінансування до Британської кіноради, хоча вони й підключилися, коли зйомки вже було завершено. Міжнародний фотограф моди Ренкін переконав італійську компанію джинсів Melting Pot профінансувати свій майбутній дебют „Життя святих”/Lives of the Saints, ще одну „ґанґстерську” роботу, що оминає лабети Рітчі. Найцікавіше у фільмі Ренкіна – його візіонерські амбіції. Дія відбувається в напівмітологічному Північному Лондоні, де грецький ґанґстер і його прийомний син розмовляють смачною сумішшю сленґу кокні та метафор XVII століття (виплеканою сценаристом Тоні Ґрізоні, який є автором сценарію найкращого рок-фільму за цей рік „Братерство Голови”). Слизька історія про магічні сили й трагічну зраду, явний концентрат улюблених моментів режисера в кіні.

Втім, наполягання Ренкіна на оніричному світовідчутті залучає його до антиреалістичної традиції британських кіномрійників. Хрещений батько британських кіномрійників – це, звісно, Ніколас Роуґ („Вистава”, «А тепер не дивись»). Той самий Роуґ завершує свій перший повнометражний фільм за останні одинадцять років «Дощовик”/Puffball, адаптацію роману Фей Велдон, – певне, вийде чудова річ. Ширяють чутки, що режисер зі своїм власним поглядом переінакшував на майданчику мало не кожну сцену. В сімдесятих та вісімдесятих його можна було б поставити поруч із Кеном Расселом, Джоном Бурменом, Дереком Джарменом і Пітером Ґріневеєм в одну низку образотворців. А зараз ця традиція розпорошилася: Джармена немає, Рассел невтомно робить мікробюджетні відеофільми, іґноровані індустрією, Бурмен досі не оговтається після незаслужено нищівної критики на його фільм „Країна мого черепа”, створеного на замовлення африканського Комітету правди й замирення, а Ґріневей уникає подібної нудної категоризації, постійно оновлюючи свої іпостасі...

Я вітав повернення британського реалізму, але наважуся сказати, що (поки що) не знаю жодного молодого британського режисера, який демонстрував би образну силу Роуґа чи Джармена. Адже в наші часи, відносно скрутні для кінематографістів, естетичні звершення британського кіна рідко бувають більше ніж хорошими. Молодших талантів, здається, стримують стратегії різних установ-фінансистів. Найбільшою проблемою спорадично фінансованих фільмів кінця дев’яностих були недовершені сценарії. А сталий потік добротних фільмів – це наслідок цілеспрямованого й запланованого розвитку. Але я не можу позбутися відчуття, що „білих ворон” досі витискають, або ж вони із більшим задоволенням роблять суто мистецькі, „ґалерейні” фільми.

Аби бути категоричнішим, скажу: відданість традиціям Кена Лоуча, Елана Кларса і Ґері Олдмена (у „Не ковтати”/Nil by Mouth) подекуди стає завадою. Деякі молоді режисери через своє захоплення попередниками, здається, потерпають від паралічу уяви. Стрічка „Не ковтати” показала: можна зафільмувати драму про робітничий клас, причому не зверхню і пекучо-справжню. Класи, як завжди в Британії, залишаються животрепетною сферою боротьби. А реальний страх перед майбутнім полягає в тому, що відколи вища освіта так зросла в ціні, кіно знову стане забавкою для багатих, попри доступність дешевих нових технологій. Тож треба було радіти нашим нещастям, поки можна було.

На щастя, у нас і досі є кілька самобутніх і творчих постановників. Наприклад, Том Гопкінс, режисер фільмів „Саймон Маґус” і „Дев’ять життів Томаса Катца”, який відповів на незацікавленість своїми проектами вдома, вирушивши до Туреччини фільмувати „37 способів використання мертвої вівці. Історія памірських киргизів”/37 Uses for a Dead Sheep. The Story of the Pamir Kirghiz і ставши одним з небагатьох британських режисерів, які настільки реагують на світовий кінопроцес, що воліють бути його частиною. Ще одна видатна марґінальна фігура – Кріс Петіт; його нещодавня співпраця зі сценаристом Айєном Сінклером у фільмах „Безумство”/Asylum і "Лондон орбітальний"/London Orbital – вихлюпнулася у плідні психо-географічні дослідження тисячолітнього Лондона. Останній фільм Петіта, „Кохання без взаємности”/Unrequited Love, втім, здається плодом вичерпаности й утоми від гри з містом, яке приймає до себе сталкерів і тих, кого сталкери водять.

Естетична сором’язливість
Гопкінс – одна з найхарактерніших жертв синдрому другого чи третього фільму: упертого небажання певних британських установ-фінансистів фінансувати другі фільми тих режисерів, які бодай якось заявили про себе як арт-гаузні. Цинік міг би припустити, що ати справу із будь-чиїм другим чи третім фільмом не додає бонусів до кар’єри чиновника від кіновиробництва. Відтак усі прагнуть нових відкриттів, а список режисерів, кому вдається завершити лише один повнометражний фільм, – дедалі довшає. Керін Едлер, режисер фільму-прориву „Під шкірою”, досі не зняла другого. Ніл Гантер, хоча й зафільмував „Бойфрендів” y 1996 році та бездоганну драму „Серцю не накажеш” у 2001-му, ледве спромігся зняти досі ніким не бачену стрічку „Чинари”/Sycamores.

Я не хочу тут затримуватися на замовницьких стратегіях Британської кіноради чи кількох реґіональних фондів, які зараз отримали ширше право голосу стосовно замовлення фільмів. Якщо остаточне скасування податкових пільг загальмувало попередні плани збудувати „міцну кіноіндустрію”, справедливо буде зазначити, що Британська кінорада з успіхом демократизувала процес пошуку талантів. Завдяки тій чи тій схемі, тепер кожен може дати про себе знати. Не дивно, що наслідом таких антиелітних заходів стала деяка невиразність більшости британського доробку. Але, як на мене, таку ціну варто заплатити.

Головні винуватці низьких творчих запитів – не завжди режисери-початківці. Театральні режисери, які подекуди у нас борсаються, теж воліють працювати в межах усталених можливостей. Наприклад, шкода, що Ніколас Гітнер затято відкидав усі спроби перетворити прекрасну п’єсу Елана Беннетта „Хлопці з історичного”/The History Boys (що блискучо боронить прагнення ґрунтовнішої освітньої системи, аніж наша теперішня) на кіно, радше ніж „фільм за виставою”. Відколи більша частина сценічної версії відбувається в авдиторії – звісно, така пропозиція видалася „не-кінематографічною”. Але чому було не перетворити ваду на чесноту? Подумати лише, що тут міг би утнути Ларс фон Трір!

У часи, коли до ориґінальних сценаріїв ставляться з глибокою недовірою, основним продуктом залишаються фільми за успішними романами. „Щоденник скандалу” Річарда Ейра – типовий цьому приклад. Принцип такий: беремо букероподібний роман і знаходимо смачненькі ролі для найвизнаніших талантів: у цьому випадку Кейт Бланшетт грає красуню-невдаху, вчительку малювання, вкручену в любовну історію з юним школярем, а Джуді Денч – старшу вчительку, яка використовує скандал собі на користь. Потім переписуємо похмуру й безнадійну кінцівку у майже гепі-енд на радість дорослим обивателям, що відвідують кінотеатри серед робочого тижня (таку верству кіноспоживачів нещодавно відкрили дистриб’ютори). Без сумніву, в певному сенсі це необхідна поступка ринкові, до того ж виправдана потребою адаптувати роман до фільму. А робити такі стрічки зрештою коштує дуже дорого. Втім, навіть малобюджетний і в усьому іншому прекрасний фільм „Червона дорога” має фінал, що видається притягнутим за вуха й необов’язково-радісним.

Підсолоджування гіркого, на жаль, заразна тенденція. Взяти хоча б новий фільм Роджера Мічелла „Венера”, знятий за ориґінальним сценарієм Ганіфа Курейші. Трейлер до фільму обіцяє нам життєствердну романтичну комедію, що модернізує міт про Піґмаліона, – ідею про дівчину низького походження і літнього чоловіка, що насичує її мудрістю. Але Курейші, з притаманною йому стійкою чесністю, написав сценарій про те, що сексуальний потяг до молодих жінок ніколи не полишає деяких підстаркуватих чоловіків, хоч якими старезними й бридкими вони зрештою стають. Пітер О’Тул блискуче втілює цю дилему: його герой, старіючий актор, розважає (і поневолює) інженю з робітничого класу. Втім, цьому чудовому фільмові доводиться виборювати свої тонкі спостереження з-під гніту невідповідної життєрадісної музики. Усі ці симптоми естетичної соромливости часто заважають просто хорошим британським фільмам ставати прекрасними.

Ловити момент
Але повернімося до позитиву. Принаймні одна британська кіноадаптація залишила багато сподівань на рік 2007-й. Хоч яким галопом і стрибав сюжет „Гордости й упередження” Джо Райт, фільм продемонстрував: його режисер володіє рідкісним у Британії талантом: кінематографічним баченням. Прийдешня адаптація найкращого роману Аена Макґреґора за останні роки, „Спокута”, відтак повинна тримати рівень принаймні приголомшливих початкових кадрів нещодавньої версії „Нескінченної любов” Роджера Мічелла.

Кілька років тому Британія не могла похвалитися квітучою кіноіндустрією, але фільми, подібні до „Шона з мерцями”/Shaun of the Dead, „Спуску”/Descent й „Кріпу”/Creep викресали свою нішу. Трійко з кількох наших видатних авторів нещодавно зняли фільми найвищої якости: Стефен Фрірз – „Королеву”, Майк Лі – „Веру Дрейк”, а Кен Лоуч – «Вітер, що хитає верес”. Утім, одного корифея в цьому списку явно бракує: це Теренс Девіс, від якого 2007-го чекатимемо лише випуску його реставрованого шедевра 1988 року „Далекі голоси, натюрморти”/Distant Voices, Still Lives. Нещодавня стаття у The Guardian закликала Девіса штурмувати Британську кінораду й несправедливо зображувала режисера ексцентриком. Його останнім відкинутим проектом була адаптація роману Льюїса Ґрассіка Ґіббона „Пісня заходу сонця”. Історія про грубувате виховання дівчини в сільській Шотландії на початку ХХ століття ідеально вписалася б у його авторську лінію. Фільм видавався б дещо віддаленим від турбот сьогодення, але не більше, ніж „Вера Дрейк”.

Вочевидь, усі троє перелічені картини за змістом доволі політизовані. Адже якщо дещо й об’єднує теперішнє кіно, то це фокус на нагальних політичних імперативах. Британські таланти стоять на передовій цієї діяльности. Поруч із „Рейсом 93” виробництва Working Title і подвійної критики Тоні Блера й королівської родини в „Королеві” виробництва BBC, маємо фільм Ентоні Мінґелли „Злам і проникнення”/Breaking and Entering, вироблений на Weinstein Company. З любов’ю до великої метафори, заявленою головним героєм, архітектором, що його грає Джуд Лоу, Мінґелла вдається до протилежних символів побудови та крадіжки зі зламом, змальовуючи Лондон, водночас зміцнений та зніяковілий під притоком нових жителів; усе це розіграно довкола реконструкції залізничної станції Кінґз Кросс. Якщо Мінґеллі зрештою не вдається закріпити або подолати відчуження своїх усамітнених героїв, тут винні надто далекоглядні амбіції, бажання показати й розказати одразу забагато.

Один із найпередбачуваніших політичних експериментів 2006 року – документальна драма Майкла Вінтерботтома „Шлях до Ґвантанамо”, яка не сходила з новинних шпальт Берлінале, так само як і „Вітер, що хитає верес” – у Канні. „Ґвантанамо” не лише позначила нову змістовну тему, але певною мірою зауважила початок нової ери інтернет-завантажень і злиття медій: адже стрічку випустили водночас в інтернеті, в кінотеатрах і на телебаченні. Відтак фільмові почали закидати банальне звинувачення, –
 мовляв, насправді це телепродукт; але він також породив низку роздумів довкола політики й цифрового кіна. Судячи з таких картин, як „Мюнхен” та „Сиріана”, а також „Ґвантанамо”, „Рейс 93” й „Королева”, миттєвість електронних новинних медій зробила цифровий стиль новинного відео естетикою моменту.

Якщо так – це щасливе поєднання для багатьох британських режисерів, для яких справжність та миттєвість, прагнення зловити момент залишаються наріжними каменями того кіна, що є досі можливим в Об’єднаному Королівстві. Коли стоїш на березі моря в Дінарі, в рідкісний момент павзи від лондонської суєти, можливості видаються набагато ширшими за ймовірне майбуття. Якщо настали часи численної посередности, а в нас стільки всього заслуговує на велику повагу, – ми маємо вимагати більшого й кращого: таких фільмів, що приголомшують, радше ніж дивують і розважають світ. 
 


Sight & Sound. January 2007

Переклала з англійської Ірина Зайцева




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com