Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

03.02.2008 18:16

Параджанов назавжди, або “Київські фрески”. Хроніка

Роман Корогодський, KINO-KOЛО (25) весна 2005

Ми зустрічались із Сергієм усі дні й ночі Помаранчевої [р]еволюції. Згадували шістдесяті, сміялися, стрибали мов козли, „водили козу” й були наскрізно пронизані карнавальною культурою.

...Надвечір 21 листопада 2004 року пролунав дзвінок Сергія. Я здивувався. Параджанов ніколи не телефонував мені. Аж тут раптом…

– Хотів піти на Майдан з Іваном Дзюбою, та, на жаль, він хворий. Може, з тобою підемо? Ти ж не за того підара часом?..
– Обіжаєш, начальнік...

Отже, метро “Хрещатик”. Сергій уже тут. Його, звичайно, впізнали і щось просили сказати.
– Я приватна особа. Не президент, не депутат, не прокурор. Прийшов подивитися. О, Роман... Та відчепіться.. Я тут тимчасово... У відрядженні...
– А хто ж вас відрядив? – цікавилися бабенції (мабуть, колишні палкі шанувальниці).
– Небо...

Ми пірнули вглиб Майдану – відчули опік енерґетичного поля, та за мить повернулися до норми й зажили Дійством.

Грали, співали, говорили інші – це на кону. Танцювали, співали, говорили ми – це слухачі.

Щодня зустрічалися на Майдані. Кого там лиш не було!

Спочатку дивувався зустрічам із друзями, близькими, які давно відійшли у вічність, але згодом збагнув, що надзвичайний вибух духовної енерґії почули не лише в Екваторіальній Африці, а й у всьому галактичному просторі, що здетонувало звук у світовому Небесному океані. Надзвичайна інформація сягнула свідомости тіней забутих і незабутих предків. І наших сучасників. Українська діаспора Небесного океану миттю відрядила десант до Києва – це наш останній шанс.

– І ти тут, – це рефрен Параджанова: ми зустріли Аллу Горську в штанях кольору “електрик” і довгій цигейковій шубі, Гришу Гавриленка в новомодних окулярах, Юру Якутовича , який плакав од щастя (його заспокоювали син Сергій та онук Антін, той спеціально прилетів на Майдан із Парижа)... Розчулення та й годі!

Однак за тими емоціями, полюціями, політологічними дефініціями, було щось іще – й воно залишалося таїною. Збагнути я не міг, та хотів бодай відчути...

Минали дні, минали ночі... Ми стояли на Майдані. Сергій дивився. Мовчав. Іноді промовляв у повітря фразу для втаємничених: “Це можна взяти для “Київських фресок”...

Хотілося відчути... Мороз проймав до кісток. Алла Горська сховала мене у свою шубу – стало тепло. Ми посміхалися – це наш останній шанс, і кричали за нотами, співали, хиталися, танцювали. Ще ходили “Швидко” їсти. Там я поволі читав газети. Радів голосам Ліни, Михайлини, Сверстюка, Дзюби.

Минали дні, минали ночі... Сергій подав ідею завітати в наметове містечко. Наша ватага рушила. Черговий упізнав Параджанова – узяв під козирок шапочки й ударив у закаблуки валянками.

Сергій спробував зайти до намету й тут-таки позадкував: “Там студва “жариться”... – він радісно сміявся. Потім філософськи додав: “Майдан – це любов. Жива справа! Треба й нам щось робити. Не тільки стояти, ходити, куди нас посилають, споглядати, кричати, співати. Що ти вмієш робити, окрім писати?" – спитав мене Сергій. Ми були поруч із Радіо “Свобода”, і гуртом покрокували туди, згадавши, що від шістдесятих років нас комуністи мали за “американських аґентів”. Там усі зраділи надзвичайному товариству. Ірця Халупа, яка за командира на “Свободі” після несподіваної “рокіровки” Ганни Стеців, радісно вітала нас, аж стрибнула Сергієві на шию (я завжди боюсь, аби вона не збила мене з ніг). Розцілувалися, як старі друзяки.

Тут же чемно підійшла ще одна красуня і промовила:
– Ми давні знайомі...
– Не пригадую...
– Ходімте до студії.

Після павзи:
– Оксана Соловей називаюся. Коли ви, Маестро, сиділи в тюрмі, таборі, я в Америці на “Свободі” робила таке висилання:

“Напевне не один слухач пам’ятає фільм “Тіні забутих предків”, що вийшов на екран 1964 року. Картина відразу привернула до себе увагу, обійшла чимало міжнародних фестивалів, одержала 28 медалей і відкрила режисера – Сергія Параджанова.

Фільм знімали в Карпатах. Восени захожий чоловік зауважив неподалік Косова скелі синього кольору. Ніхто не міг пояснити, як виникла така з’ява. Крізь золоте осіннє рідколистя це виглядало разюче. Вже згодом чоловік довідався, що скелі пофарбували на прохання Параджанова для зйомки “Тіней...”. Недарма Іван Дзюба напише: “Параджанов примусив барви сповна брати участь у створенні предметного та емоційного багатства фільму”.

Блискучий оповідач, Параджанов охоче згадував кумедні випадки, пов’язані з “Тінями...”. Мали знімати епізод оплакування Миколи. Поклали на стіл труну, посадовили бабусь-плакальниць. Починай! Жінки не плачуть. Що таке? “Труна порожня”. Кажу асистентові: “ Лягай у труну”. Асистент ліг. Мотор! Почали! Жінки мовчать. У чім річ? “Він молодий”. Найшли діда, поклали в труну, бабусі не плачуть: “Він чужий”. Привезли діда з їхнього села, свого, улюбленого. Поклали в труну. Таке голосіння почалося, що й після зйомки спинити не могли.

Або таке. Розшукали дідуся, щоб заграв народну мелодію для одного з епізодів. Він прийшов з інструментом: дощечка і струна.
– Що грати: веселе чи сумне?
– Грай веселе.

Дід терликає: бринь-бринь-бринь.
– А тепер сумне.

Дід знову: бринь-бринь-бринь.
– Яка ж різниця?
– Не пойняв? Тоді так: я спершу гратиму веселе, тоді кивну й заграю сумне.

Бринь-бринь-бринь. Киває, і далі: бринь-бринь-бринь.
– Зрозумів?
– Ні.– Тоді не берися знімати кіно про гуцулів.

Та фільм зняли, мелодія в ньому звучить, і її чули в кінотеатрах багатьох країн.

Після “Тіней...” Параджанов почав знімати ще один фільм на Кіностудії ім. О. Довженка – “Київські фрески”. Але роботу припинили після перших кінопроб, звинувативши режисера в містично-суб’єктивному ставлені до подій Другої світової війни, тож Параджанов перейшов працювати на “Вірменфільм”. Писав сценарій, а 1969 року закінчив знімати “Колір ґраната”, стрічку, відому також під назвою “Саят-Нова”. Саят-Нова (наголоси в обох половинах слова на останньому складі) – це псевдонім вірменського поета-ашуга Арутіна Саядяна, який служив при дворі грузинського царя Іраклія ІІ, закохався в цареву сестру, через намову і чвари залишив службу, став священиком, згодом ченцем. Роки життя Саят-Нови (1712 – 1795) мало що не збігаються з роками життя Григорія Сковороди (1722 – 1794). Це поети-сучасники, розділені простором.

Як признається Параджанов, знімати “Саят-Нову” не було просто: й до нього, як режисера, спершу не було повної довіри, й актори грали незатверджені, й деякі сцени знімалися потайки. Змонтований із дванадцяти статичних епізодів, кожен із яких несе символічне навантаження, фільм виявився заскладним для масового глядача, звиклого до зовсім іншого типу картин, викликав дискусії на переглядах, гостру критику в пресі (а позитивних рецензій не було чи їх не друкували?) і обурення високого начальства (“Інтелектуальний шантаж!”). Починалась офіційна нагінка на поетичне кіно. Параджанова позбавили роботи, а коли після усунення Шелеста у травні 1972 року до влади прийшов Щербицький – заарештували. Невдовзі після оголошення присуду режисерові перший секретар ЦК КПУ заявив на пленумі, що нарешті так званий поетичний кінематограф переможений. Чи справді?

“Колір ґраната” (“Саят-Нову”) й нині показують на Заході в кінотеатрах, де йдуть художні (не заробітчанські) картини. Зовсім недавно, вже цього року, його демонстрували у Нью-Йорку. Схоже, що скоро він з екрана не зійде. І от що цікаво: у виступі перед глядачами на перегляді картини в Мінську 1 грудня 1971 року Параджанов згадував репліку Бажана, яка його вразила: “...фільм не вірменський. Даремно ви тішите себе думкою, що він вірменський, він радше український”. Що конкретно мав на думці Микола Платонович, лишилося недоговореним. Чи дало себе знати якимсь чином спільне для обох народів джерело культури – Візантія? Кадри фільму стилем освітлення наче перегукуються з фресками Софії Київської... Тема для роздумів”.

Оксана Соловей для Радіо “Свобода”

Сергій був украй зворушений, театрально став на коліно й поцілував руку Оксани. Оксана сяяла.

– Романе, чому ти нас не познайомив раніше! Дивні українці, дивні. Я так їх люблю! І хотілося в Україні вмерти, та ба...
– Рухи зірок, бува, розминаються в часі. Хвали Господа, що Майдан нас усіх знову зібрав. Коли ми повернулися до голу, там верховодили моя люба Ірця Халупа й кремезний Андрій Охрімович. Хором співали “Зібралися всі бурлаки до одної хати...” Алла Горська та Юрко Якутович напились і плакали. І я хотів було приєднатися до них, але вимогливий мій редактор Сергій Грабовський попросив мене піти й начитати чергове висилання про шістдесятників чи то “Пору”.

Робота є робота.

**

Травень – у грудні
Ми переживаємо помаранчево-запомарочливі дні. І ночі. Несподівано наштовхнувся на збірник “Документів самвидаву в Україні”, що побачив світ у Парижі 1972 року під назвою “Широке море України” (видавництво “Смолоскип”). Перечитав самвидавівську класику, зокрема – Сверстюків есей “Іван Котляревський сміється”. Гостро відчув кореспондування минулого із сучасним. Цитую Євгена Сверстюка: “Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-ірраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння”.

І на цьому історико-філософському тлі вважаю Помаранчеву [р]еволюцію здвигом духу та волі нації. Це спровокований гнилизною і брутальним насильством режиму масовий опір українського народу, який пробудився від сплячки й постав знаком цілісного національного самоусвідомлення. Це виступ проти фальшування, наклепів, маніпуляцій суспільною свідомістю.

Треба й надалі діалектично розробляти взаємодію леґітимного декларування прав народу яко суверена з конкретним тиском на владу в розмаїтих проявах, свідками й учасниками яких ми є.

Це вже новітня доба, порівняно навіть із дисидентством. Шістдесятництво було явищем локальним, відчайдушним спротивом “щопти” (Василь Стус) творчої та наукової інтеліґенції проти тоталітарного режиму. Серед лідерів шістдесятництва були і, слава Богу, живі ряд видатних постатей культури. Вони, публіцистично загострюючи проблеми суспільно-філософської екзистенції, об’єктивно сприяли виникненню глибшої, неначе подвійної, потрійної експозиції суспільно-політичного опору комуністичному диктатові. Світличний, Дзюба, Сверстюк, Чорновіл, Брайчевський, Мороз творами самвидаву розхитували, викривали тоталітарну систему. Вони створили стереоскопічну картину антинародного совєтського режиму, потворного й аґресивного душителя свободи різних народів. Передусім – українського. І, насамкінець, вони відкрито стали на прю із системою, підписуючи листи-протести проти арештів дисидентів, сваволі, терору, психологічного тиску й наклепів.

Тоталітаризм відповідав жорстоким придушенням свободи, включно зі звірячою розправою з Аллою Горською – художницю й духовне втілення шістдесятництва зарубали сокирою…

Як же ми маємо розуміти події? Ще рано вповні говорити про здобутки – процес лише розпочався, триває, але Помаранчева [р]еволюція створила цілком нову ситуацію:

- ми є свідками агонізуючої системи олігархічної сваволі кланів і заснування підвалин демократії та громадянського суспільства;

- на очах народжується нація в єдності загальнолюдських і національних цінностей – це, як на мене, головний історичний здобуток;

- здобуватиме вільний простір середній клас – дрібний і середній бізнес, який є запорукою соціально-економічного розвою;

- молодь, яка не знала потворного впливу тоталітаризму, фронтально й масово стала на бік [р]еволюції; молодь зробилася носієм ідеалів правди, свободи і сподівань українців у всьому світі; молодь узяла на себе випробування цих тижнів і гідно кращих зразків європейської культури засвітила українське видноколо, перевершуючи всі сподівання; молодь уночі чергує на Майдані, блокує лігво президента, вдень пересувається містом, а ввечері танцює, співає і розпалює ватру кохання, тут народилася Молода Україна, за Іваном Франком;

- мільйони маніфестантів показали цілість народного волевияву, і Комітет національного порятунку зміг, послуговуючись розмаїтим інструментарієм тиску на злочинну владу, здобувати все нові й нові “висоти” запеклого опору і йти до кінцевого успіху. Отже, зцементована нація (навіть якщо й не остаточно) стане запорукою перемоги;

- подив, повага, захоплення мужністю й духовністю українців струснули і вразили весь світ – Україна непізнанна.

Нас лякають усілякими острашками. Думаю, ми втратимо хіба що міт про всесильного Ґоліата – народ повірив у свої сили й долю європейської нації.

Однак усвідомлюю, що небезпека таки існує. Як на мене, справжня небезпека. Переповім актуальну думку на всі часи: австрійський мислитель, письменник Франц Кафка 1921 року, оцінюючи жовтневий переворот у Пєтроґраді, казав про маси, які вийшли на вулиці й відчули себе господарями землі. А за ними вже йшли партійні султани, які знали, як їх організувати й спрямувати для досягнення своєї мети. І далі: чим весняна повінь ширша, тим шар води тонший, згодом він випаровується і перетворюється на суцільне болото.

Отже, потрібна глибина, глибина національної згоди, щоб будувати громадянське суспільство. Не державу! Потрібне глибоке осягання перспективи людського життя поза прямою залежністю від держави та її чиновницької раті. Саме тієї глибини сьогодні немає, однак “широке море України” (Іван Котляревський) згодом, сподіваюсь, буде поглиблено настільки, аби в його простір могли заходити найсучасніші, найпотужніші “кораблі” громадянської думки, громадянського самоусвідомлення. “Широке море України”, що вирує на майдані Незалежности, ввійде у свої береги, та це вже буде інше море не за розміром, а за глибиною громадянського переживання, що його передбачають упевненість і життєствердний драйв. У всьому.

А до того пам’ятаймо: “Нас багато і нас не подолати!”

Роман Корогодський для Радіо “Свобода”

**

На Майдані саме в цей час гурт “Ґринджоли” разом із хором у півмільйона голосів виконував гіт Помаранчевої [р]еволюції – “Разом нас багато...”. Такого світ не бачив! Не чув!

Сергій Параджанов кричав Сашкові Антипенку:

– Це ж готовий фінал для “Київських фресок”... Чи вони знімають?.. Треба довідатися...

Ми пробували пропхатися до магічної сцени, але хвилі людського моря нас виштовхнули на суходіл, і ми пішли до кав’ярні. За філіжанкою кави Сергій віддався творчості – імпровізував, вербально вимальовував новітню експлікацію фільму “Київські фрески”, проби якого він створив з оператором Олександром Антипенком понад тридцять п’ять років тому. Параджанов запросив усіх художників стати його співпостановниками й усіх нас означив як “референтно-постановочну групу” (я не припиняв дивуватися: чи то Параджанов – стихійний геній, чи то професор Гарвардського університету).

– Отже, пропоную варіанти. Перший – для Алли Горської: над хором – небо. І кін.

Алла Горська:
– А на кону – Богдан Хмельницький передає булаву народному Президентові. Мапа України світиться в нічному небі, й з усіх куточків України йдуть люди до Києва вітати переможця. Апотеоза – Майдан...

Фонограму пропоную іншу – “За світ встали козаченьки...” Попереду ступають сиві кобзарі з кобзами, бандурами; козаки вдаряють у тулумбаси, а за ними йде “Пора” і хлопці б’ють у металеві діжки – грім небесний!..

– Бачу й чую... Тепер-бо Гриша Гавриленко: над хором – небо. У небі Янгол із маслиновою гілкою...

– Даруй, Сергію, та я не бачу, що тут ставити? Неба без землі не буває! Адже ми не випадково тут опинились. Хочу повернути всіх нас на землю, в середовище не благісне, а вкрай драматичне. Ми всі її, драму, переживали, переживаємо, довіку під сонцем саме так буде – переживання. Нагадаю поетичну класику, що тобі близька:

Как океан объемлет шар земной,
Земная жизнь кругом объята снами.
Настанет ночь, и звучными волнами
Стихия бъет о берег свой.

То глас ее, он будит нас и просит
Уж в пристани волшебный ожил челн.
Прилив растет и быстро нас уносит
В неизмеримость темных волн.

Небесный свод, горящий славой звездной
Таинственно глядит из глубины.
И мы плывем, пылающею бездной
Со всех сторон окружены.

У цій картині – подих універсуму. Я його відчуваю на Майдані – це трансцендентна таїна стихійного світовідчування маси. І дійство маси. Тому хотілося б зорово-пластичного контексту. Не абстрактно-благісного, а земного, історичного. Даруй...

– Гришо, мені завжди хотілося бути на твоїх уроках, сидіти на лавці з відкритим ротом. Ти геній, Гришо.

– Ну от – починається твій театр. А я – про кіно, про “Київські фрески”...

– І я про кіно. Пропозиція Юрка Якутовича. Отже, та сама тема: "Над хором – небо"…

Юрій Якутович: "У небі – воїнство від часів “Слова про Ігорів похід”, “Повісти врем’яних літ”, Хмельниччини. Аж до наївної графіки, де зображено події справжньої героїки УПА...
Над хором – небо, і з неба – голос добряче призабутих предків: "Нам нема куди відступати. Так!.. Не посоромимо землі руської. А ляжемо тут кістьми, бо мертві не знають ганьби. Тож не побіжимо, а станемо твердо. А я піду попереду вас. Якщо моя голова ляже…"

І пішов герой новітньої "Повісти…" попереду, й отруїли його недруги, та Бог милостивий порятував і привів його, як записано в літописі наших днів, на радість киян і всієї землі руської – од високих Карпат до поля донецького – на київський стіл княжити…

– Яка чудесна стилізація під класику! – Хіба що занадто патетична, однак продиктована щирим поглядом на дві реальності: предків ми не шануємо, забули їхні заповіти, їхні скрижалі, навіть якщо для годиться повторюємо самі слова, і друга реальність – нація постала проти закамуфльованих своїх недругів – факт! Отже, цілком приймаю.

– Цілком приймаю. І фонограма та сама – “За світ встали козаченьки” в інтерпретації Алли Горської.

– Батьку, – промовив Сергій Якутович, – ви оминули Мазепу, барокову Україну. Сергію Йосиповичу, дозвольте й мені вставити свої три грейцари.

– Ба! Ти ж знаєш, дитино, як я завжди цінував твої твори. Ще від першої виставки. А тепер ви ж з Іллєнком щось геніальне фільмували. Прошу...

Сергій Якутович: “Над хором – небо. У небо здіймається “Лядська брама” (не вписана в Майдан, випадкова) й матеріально постає поруч із графічно прописаними пам’ятками барокової культури – від заходу до сходу. Стіни соборів, церков, монастирів оперізують державні кордони й опромінюють Україну духовною енерґією, що пломеніє над Майданом. І плавають у повітрі, як водяні знаки, портрети від Сковороди, Барановича до Шевченка, від Курбаса до Стуса. Усі скульптури з Майдану зникають (несмак!), натомість з’являється пам’ятник Іванові Мазепі, який булаву спрямував у протилежний бік відносно булави Богдана Хмельницького.

– Це так по-українському!.. – гірко посміхнувся Параджанов. Усе? Інших ідей нема?..

– А можна мені? Я наймолодший Якутович – Антін. Коли ви до нас приходили, я був маленький хлопчик.

– Яка розкіш – порода! Юрку, а чого ж ти ніколи про свого онука не розповідав – просто арієць! Катай...
– Звичайно, залишається ваша тема. “Над хором – небо”. Далі: в небі – карта обидвох півкуль Землі, й народи світу вітають Майдан своїми піснями – від “Бітлів” до “ВВ”, “Тартака”, “Океану Ельзи”, а на “Третьому поверсі” неба художники всього світу закарбовують український здвиг як явище планетарне. У якийсь момент гурти всесвіту починають грати “Дев’яту симфонію” Бетговена, якою дириґує Автор, сам Маестро...

А десь у куточку музикує Валентин Сильвестров, і навколо його фортеп’яна зібралася невелика групка людей, які слухають його камерні твори. Серед них – Григорій Гавриленко і я. Ми давні шанувальники музики Сильвестрова.

Але що це! Якоїсь миті Валентин включається в заворожуючі звуки фіналу „Дев’ятої симфонії”. І втішений Маестро Бетговен, коли скінчить дириґувати й коли Майдан заволає "Бет-го-вен!", геніальний композитор виведе на кін Сильвестрова, і розгублені маси, які не знають, "хто то за єден", скандуватимуть "Мо-ло-дець!"…
Тим часом художники всесвіту під музику розвішують свої картини в музеях і ґалереях – ми бачимо архітектуру Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Варшави й Москви. Це планетарний зорово-пластичний і музичний, звукошумовий сейшн.

Олександр Антипенко:
– Сергію, знаю, як це зняти. У кадрі – барвистий Майдан. У нижньому кутку – деталь чорної деки рояля. Деталь збільшується. От уже впізнаються інструмент і музикант. Кола уявних звуків розходяться екраном. Глядач бачить слухачів. Крізь отвір відкритого рояля – Маестро-дириґент, але нам чути музику Сильвестрова. І нарешті – фінал: знову звучить оркестр, зменшується рояль, а далі все за Антоном Якутовичем.

– Якутовичі зі скромности не помруть... Але впевнености якраз українцям бракувало, і я радий, що наймолодший, Антін Якутович, обтерся об Париж і запропонував такий сейшн. Ця вісь “Париж – Київ” тільки спочатку видається смішною. Від часів Великої французької революції столиця на Сені не бачила такого національного здвигу, такого моря людей на майданах. І що надважливо – без краплі крові. А в Парижі її було море. Тому “Київські фрески” мали б стати простором образно-пластичного вираження нових ідей, нових відчувань.
А що ти думаєш, мій асистенте?

Роман Корогодський:
– Переповім майже анекдот світового кіна. Режисер Вісконті вимагав, щоб рожі та ґладіолуси, які прикрашали інтер’єр, щодня були конче найсвіжіші. Насамкінець – що було надсенсацією – він заявив, що в знімальному павільйоні (приміщенні, як відомо, просторому) слід безперервно підтримувати аромат парфумів “Шанель №5”. Його обережно запитали: А до чого ці пахощі, адже вони не дійдуть до глядачів? Лукіно Вісконті відповів: “Це необхідно, щоб атмосфера дійства була справжньою, надправдивою, а то в акторській грі може з’явитися фальш, і той фальш глядач відчує!” І вимогу режисера було виконано: потрібні парфуми у великих слоїках привезли просто з Парижа.

Ця бувальщина ніби й не стосується майданної природної ейфорії, але фальш і деякі дисонанси на кону я реально відчуваю. Даруйте за пониження тону...

І ще одна асоціація, що її мені навіяв Віктор Неборак...

– Вісконті знаю, а хто такий Неборак?

Усі загомоніли: “Ну як же! Це ж Бу-Ба-Бу! Віктор – Прокуратор Бу-Ба-Бу”...

– Ще один прокурор. Українці без прокурорів жити не можуть. Так що тобі клеїв прокурор?

– Віктор мені нагадав “Золотий гомін” Тичини. Я вже казав про атмосферу, щирість і фальш у кіні, а тепер-ото скажу про історичний прецедент, адекватний усьому, що ми тут бачимо, чим живемо всі ці дні й ночі.

Слово Павлові Григоровичу Тичині. І я прочитав “Золотий гомін”.

– Геніально! Все! Ходімо до Центрального кону, тобто до ЦК... Я запропоную перформанс від самого Параджанова, й “Шанель” тут нікому не буде потрібна... Запевняю. “Золотий гомін”!
Елеваційність духу Параджанова передалася нам усім, і ми вмить опинилися біля ЦК. На екрані ми побачили/почули, як співає дует Миколайчуків – Іван і Марічка: “Іванку, Іванку! Купи ми рум’янку...” Потім – “Чуєш, брате мій...” Пісні проникали просто в пори слухачів, усі тамували подих. Після пісні – тиша аж лячно. За мить – крик, свист, оплески, скандування.

Натовп вишикувався в акуратну чергу – всі знаменитості... Раз по раз когось по блату викликали, і він, щасливий, ішов дістати кавальчик від пирога Promotion.

– Я Параджанов.
– Ну і що... В чергу ставайте.
– Я Параджанов. Зі мною друзі...
– Вуйцю, дайте спокій!

У тій хвилині нагодився Лесь Танюк, і нас усіх пропустили в передпокій кону. При тій павзі я нарешті спитав Аллочку Горську.

– Оксани часом не зустрічала? Може, й вона на майдані?

– Романе, чи ж тобі розповідати? Не сприймає вона юрби в таких масштабах. Через те й не ходила на мітинґи вісімдесятих – дев’яностих... Слабкий нервовий тип. Вона втішена, що всіх вас бачить – особливо Андрія, Катрусю. Отож-бо не журись – діє сила незабутих предків…

Черговий шоумен репрезентував: “Гість із... дружньої Вірменії, ах, даруйте, із дружньої Грузії... Що?.. Ну, це вже анекдот: гість із того світу, тобто Об’єднаної Європи. Що!!! Помер, давно помер?!! Наш друг з Ізраїлю в таких випадках казав: “Умер-шмумер – лишь бы был здоров”...
Майдан розслабився – регіт, як у підручниках, – гомеричний...

– Я Параджанов. “Тіні забутих предків” – знаєте?
Народ німотствує. На кін вибігли Драч, Павличко.

– Параджанов – геніальний кінорежисер, наш Помаранчевий друг, підготував... Він зараз сам, дорогі побратими, вам розповість…

Звучала музика Чайковського, і танець маленьких лебедів виконували чотири генеральні прокурори. Роль Одетти – Оділії взяв на себе Ґарант. Сміх гасив музику, та ляльки танцювали...

Успіх був шалений. Сергій – серйозний.

А зараз прочитаю “Золотий гомін”:

Над Києвом – золотий гомін.

Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять –
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, –
Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

: Здрастуй! здрастуй! – сиплеться з очей.
Тисячі очей...
Раптом тиша: хтось говорить.
: слава! з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби.
: слава! – з тисячі грудей.
Голуби.
То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний.

Проходять:
бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику –
Проходять:

– Брате мій, пам’ятаєш дні весни на світанню волі?

– Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш?
Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, –
– Відступись! Уб’ю!

Предки з жахом одвернулись.

Зоряного ранку припади вухом до землі –
...ідуть.
То десь із сел і хуторців ідуть до Києва –
Шляхами, стежками, обніжками.
І б’ються їх серця у такт
– ідуть! ідуть! –
Дзвенять немов сонця у такт
– ідуть! ідуть! –
Там над шляхами, стежками, обніжками.
Ідуть!
І всі сміються як вино:
і всі співають як вино:
Я – дужий народ.
Я молодий!

Я – невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! – з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я – молодий!
Молодий!

Павза. Сергій схилив голову – скінчив. Крик, свист, овації. Скандували: “Сер-гій! Сер-гій! Сер-гій”. Аж тоді – “Ю-щен-ко” – багаторазово. Параджанов підняв руку, і знову скандували “Сер-гій”...
Ведучий:
– Ви великий поет!

Павза. Сергій устиг прокричати:
– “Золотий гомін” – поема Павла Тичини!

Скандування “Мо-ло-дець!” було таким громоподібним, що посипалися шиби...

**

Я прокинувся. Лежав і довго думав, як за цей короткий час міг наснитися такий глибинно-сутнісний, раблезіансько-кумедний і карнавально-веселий сюжет? Як на мене, відповідь непроста. Майдан розворушив усі приспані сподівання шістдесятих, а потім початку дев’яностих років. Стало очевидно, що критична маса масових і масованих принижень останнього десятиліття вибухнула прозрінням: так жити не можна! З отої затиснености душ та можливого духовного розвою, з отого перебування “на межі” з’явився тут і зараз Сергій Параджанов, аби відкритим кольором засвітити істину: “Це солодке слово – свобода”.

Солодке! Факт.
Але існує іспит, що його ще належить усім нам скласти, – жити у правді, жити серцем, християнам – жити во Христі. І решті – відповідно. Морально. Чи спроможемося? Адже це, направду, складно, тут поклик душі потрібен. Дуже складно. За всіх умов. За всіх часів. Але ж почесно!

І пригадалася мудрість від Василя Стуса, що нею модельовано випробування завтрашнього дня: “...завжди цінно мати на душі те, що висловити тяжко”.
Сергій Параджанов іще раз актуалізував “силу забутих предків”. Назавжди...




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com