Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

14.11.2008 16:02

ХІІ Форум національних кінематографій: вчора – сьогодні – завтра

Володимир Войтенко

У підмосковних Бєлих Столбах, в Держфільмофонді Російської Федерації, наприкінці жовтня проходив традиційний Кінофорум країн СНД і Балтії, що його проводить Конфедерація Спілок кінематографістів країн, що постали на руїнах Радянського Союзу.

Досі Кінофорум проводився в Москві. Мені пощастило брати участь в одному з перших – десять років тому. 1998-го він, як і згодом, влаштовував свої заходи в тамтешньому Домі кіна; та й взагалі точився паралельно з Московським міжнародним кінофестивалем. Тодішня велелюдність, гучність і бучність відійшла в минуле: й Нікіта Міхалков, що керує російською кінематографічною Спілкою й водночас ММКФ, не жалує цього «альтернативного» зібрання (хоча де там воно альтернативне?), й інші причини, пов’язані, певне, з декларованим новітнім «державним прагматизмом» Росії, звідкіля й проблеми фінансування, зробили цьогорічний Кінофорум достоту скромнішим за кількістю учасників. Та, з іншого боку, в несподіваній тиші Бєлих Столбів пролунав його правдивий голос, можливо, й виразніше – несуєтність і своєрідна «публічна інтимність» зібрання сприяли не тільки одвертості висловлювань, а й можливості бути почутим.

Засади й інтерпретації
Важливо навести слова голови Конфедерації Спілок кінематографістів, знаного письменника й сценариста Рустама Ібраґімбекова (до речі, він виступив драматургом останнього фільму Романа Балаяна «Райські птахи», котрий незабаром вийде на екрани). Власне, слова про засадничі принципи Конфедерації як міжнародної громадської організації; отже, це – «співробітництво і взаємодопомога спілок кінематографістів країн СНД, Латвії, Литви та Естонії, збереження єдиного культурного простору, розвиток особистих і творчих зв’язків майстрів екрана, а також створення спільних фільмів». А одним з найголовніших завдань є, власне, «проведення щорічних форумів, що стають місцем зустрічей кінематографістів, обміну досвідом, обговорення широкого кола проблем, пов’язаних із розвитком національного і світового кіномистецтва».

Дискурс «збереження єдиного культурного простору», звісно, є суто імперським. Але зберігається й водночас руйнується у тому самому значенні цей простір аж ніяк не діяльністю Конфедерації та Кінофоруму. Останнє двадцятиріччя з очевидністю переконало в цьому: чи не все, що мурувалося в цьому сенсі структурами імперської влади поза правдивою митрополією, так чи так – швидше чи повільніше – руйнується, а чи й природно відходить з поколіннями. Лишається і зберігається, сказати б, невимучене й неґвалтоване. Власне, зберігається у формах і змістах не тільки феномену «ностальгії за молодістю», а й культурної перспективи, культурного, зокрема, мистецького діалогу.

Тут, безумовно, варто зауважити, що пострадянський культурний простір також лишатиметься довгий час єдиним у трагічному сенсі. Власне, до цього апелювала низка фільмів останнього року, демонстрована на Кінофорумі.

Кіно між учора й сьогодні
Форум відкрився фільмом режисера Алєксєя Ґєрмана-молодшого «Паперовий солдат», що він на останньому Венеційському МКФ отримав за найкращу режисуру «Срібного лева» (демонструвався в інформаційній програмі цьогорічної Київської «Молодости» і, сподіваюся, з’явиться в українському кінопрокаті). Дуже точно він був вибраний для форумного заспіву. Стрічка принципова, за якою й послідували принципові дискусії, – протягом і аж до фінальної. (Алгоритм Кінофоруму’2008 – це щоденні кінопокази, щоденні дискусії біля мікрофона, а також спілкування без нього; останньому сприяла виняткова «находжена» атмосфера пансіонату Держфільмофонду, розташованого у переважно березовій, звідкіля й назва Бєлиє Столби, лісо-парковій зоні).

Сюжет фільму: на тлі історичних подій, пов’язаних з підготовкою польоту першої людини в космос, розгортається особиста людська трагедія головного героя – лікаря, що працює з першим загоном радянських космонавтів. Він, як лапідарно сказано в офіційному синопсисі, опиняється в центрі конфлікту між двома люблячими жінками, між духовною цілісністю й науковим обов’язком. Переконаний, що для російської кінематографії – це етапна стрічка. У певному сенсі, така ж, якою була картина «Андрєй Рубльов» Тарковського в 1960-ті. Й у своєму третьому повнометражному фільмі Ґєрман-молодший підхоплює громадянську естафету від батька, Ґєрмана-старшого. «Паперовий солдат» є продовженням батькової справи. Це ніби продовження стрічки «Хрустальов, машину»; й по-своєму не менш жорстко, хоча за мовою не так радикально. Зрештою, вийшов принциповий фільм про імперську інтеліґенцію у її історичних вимірах, і, сказати б, для імперської інтеліґенції у її сучасному виданні. Власне, це кінотвір про амбівалентність імперських смислів – якою є ціна місійності, ціна спроби жити «единым человечьим общежитьем»? Це, зрештою, фільм про роль інтеліґенції у творенні, культивуванні й виправданні імперії…

У парі з «Паперовим солдатом» надзвичайно влучно демонструвалася копродукційна картина (Казахстан – Польща – Ізраїль – Росія) казахського режисера Рустема Абдрашова за сценарієм росіянина єврейського походження Павла Фінна – «Подарунок Сталіну». Події розгортаються 1949-го року, позначеного новою хвилею жорстоких репресій «до сімдесятирічного ювілею Сталіна». Події точаться в Казахстані, куди потрапляє хлопчик-єврей із Москви, висланий з ріднею, яка гине. Пекло серед «дружби народів», в якому, як завше, є місце і ницості, й благородству. По всьому СРСР готуються подарунки вождю. Одначе, найкращий подарунок йому вже приготований – стрічка закінчується вибухом бомби, ядерним випробуванням у казахстанському степу. Радянські люди виступають ніби матеріалом для цього вибуху; матеріалом, який водночас і змітається нищівною радіоактивною вибуховою хвилею.

Таким чином, у «Подарункові Сталіну» випробовують бомбу, а в «Паперовому солдаті» випробовують ракетний носій для цієї бомби (як точно реплікою у стрічці Ґєрмана подається один із центральних сенсів радянської космічної програми).

У фільмовій же програмі цьогорічного Форуму надзвичайно доречним в означеному контексті виглядав би згаданий фільм Романа Балаяна, у якому подається своя візія ще пізнішого – застійного – імперського періоду в житті неозорої спільної країни, де в центрі оповіді опиняються письменники-дисиденти. Але з якихось причин його не було запрошено. Зате однією з центральних подій стала презентація Сергієм Тримбачем, співавтором сценарію, повнометражної документальної стрічки Сергія Буковського «Живі…», в якому йдеться про трагедію Голодомору в Україні 1932-1933 років. (Офіційна прем’єра стрічки має відбутися в Києві 22 листопада, на 75-ті роковини, в День пам’яті жертв Голодомору).

Позиція офіційної Москви стосовно Голодомору відома. Й тому надзвичано важливою виявилася контекстуальна розмова в колі інтелектуальному. Чому, окрім трагедії жертв і багатомільйонної трагедії, для української нації сутність Голодомору постає як геноцид? Відповідь, зрештою, проста… В одній із форумних дискусій знаний культуролог і критик Лєв Аннєнський зауважив, що у російської нації в її історії єдиним формоносним станом було дворянство. Й тут потрібно зауважити, що для української це, безумовно, – селянство. Яке й було знищене як стан…

Взагалі ж, більшість демонстрованих на Форумі фільмів, коли вони говорили про сучасність, то мали на увазі, звідкіля вона виростає. Це проявилося в надзвичайно різних аспектах і мотивах.

У фільмі киргизького режисера Марата Сарулу «Пісня південних морів» (Росія – Казахстан – Німеччина – Франція) на казахській землі живуть і шукають свого коріння представники різних народів. Те саме роблять – у себе на батьківщині – герої обидвох узбецьких фільмів («Забаржад» і «Де ж ти, рай?»). У притчі «Невідомий маршрут» киргиза Теміра Бірназарова подається зріз сучасного киргизького суспільства: це автобус із пасажирами, що їде за маршрутом із минулого в майбутнє й заблукав у нічному тумані.

У повнометражному фільмі знаменитого документаліста Ґєрца Франка «Вічна репетиція» (Латвія – Ізраїль) – змонтовано відеощоденники, фільмовані десять років поспіль, що фіксують репетиційне життя ізраїльського театру «Ґешер», створеного еміґрантами з СРСР. У фільмах Сєрґєя Дворцевого «Тюльпан» (Казахстан – Німеччина – Росія – Польща – Швейцарія) та «Міхаіла Калатозішвілі «Дике поле» (Росія) минулий час у героїв та простору, в якому вони живуть, ніби завжди в наплічнику. Не кажучи вже про екранізацію повісти Валєнтіна Распутіна «Живи й пам’ятай», яку зробив Алєксандр Прошкін, і яка ніби навпаки – з минулого проростає в теперішнє сільської Росії.

Від Вірменії свій фільм представив Віґен Чалдранян, що він, до речі, 1987-го отримав приз на Київській «Молодості» за дебютний фільм «Квітень», у якому йшлося про геноцид вірмен 1915 року. Його «Жриця» перекидає місток із сучасного в далеке минуле, коли вірмени – першими у світі – прийняли християнство як державну релігію. В картині «Юріїв день» (Росія – Німеччина) Кірілла Сєрєбрєннікова героїня, оперна співачка, перд еміґрацією до Австрії відвідує свою провінційну російську батьківщину і якимось – майже фантастичним – чином переноситься років на двадцять назад, переживаючи свою чи то альтернативну, а чи правдиву долю.

Герой фільму Бакура Бакурадзе «Шультес» (Росія; між іншим, переможець цьогорічної «Молодости») через нещасний випадок втрачає пам’ять і вигадує собі минуле, тим самим вибудовуючи майбутнє. Вдіківський навчитель Бакурадзе, славнозвісний Марлєн Хуциєв, що є автором знакових стрічок часів «відлиги» («Весна на Зарічній вулиці», «Мені двадцять років» («Застава Ілліча»), «Липневий дощ»), показав матеріал свого нового, ще незавершеного, фільму «Невечірня» – про зустріч Льва Толстого й Антона Чехова. Зйомки проходили в місцях реальних подій, тобто в Ялті та на її околицях. І тут минуле, коли картина (вона нині перебуває в монтажно-тонувальному періоді) побачить екрани, очевидно увійде в сучасні контексти. Річ у тім, що в стрічці екранізуються спогади Толстого про відому оборону Севастополя, дражливу для імперської свідомости.

Прикметно, що єдиним фільмом, який жодним чином не озирається в минуле, постав естонський «Клас» Ільмара Рааґа – жорстка історія, заснована на реальних подіях, коли затравлені підлітки розстріляли своїх однокласників. Пряме й нещадне висловлювання про соціально-психологічні проблеми, що переслідують сучасне суспільство.

Кіно на завтра
Дванадцятий Кінофорум завершився загальною дискусією за «круглим столом», на якій були поставлені прикметні запитання до учасників: «Що пішло? Що лишилося? В який бік міняємося? Чи з’явилися нові ідеї, нові смисли, нові пріоритети? Як співвідносяться процеси глобалізації з національними цінностями? Чи є взаємозв’язок, взаємопроникнення?». Й нарешті – «Чи потрібні ми одне одному?».

Тут варто наголосити, що ці запитання ставить і так чи так відповідає на них чотири рази протягом року (й ось уже шість років поспіль) журнал, що видається Конфедерацією Спілок кінематографістів і називається відповідно – «Кінофорум». (До речі, часопис KINO-KOЛО партнерськи обмінювався з ним матеріалами). Культурницьку й комунікативну важливість такого видання важкувато переоцінити, як, власне, й існування самого Кінофоруму. Починаючи з того, що це єдине джерело акумульованої інформації про кіножиття країн, які раніше утворювали СРСР. А хто володіє інформацією, як відомо, володіє й ситуацією.

Ну й аналіз цієї ситуації, культурного й психологічного стану країн, з якими Україна тривалий час існувала в єдиному державному просторі, є важливим для нас усіх. Таким чином, ми ніби звіряємо годинники у спільному ж русі від… і – в майбутнє. Вже тому ми потрібні одне одному. Безумовно. На рівні спільного аналізу, розуміння універсальних цінностей і прагнень. Як показує історія, «дружба народів» – поняття проблематичне. Варто, певне, говорити про солідарність і співчуття…

Десь тут і мало б зароджуватися кіно на завтра, завтрашнє кіно. Кіно понад бар’єрами – Кінофорум понад бар’єрами…

Бєлиє Столби – Москва – Київ




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com