Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


новые фильмы

Статті

15.02.2003 14:16

Хто боїться Мамая? (частина ІІ: Історичний фільм)

Олесь Санін (KINO-КОЛО, літо, 2001)

Мені ж бо хочеться, щоб українці відчули гордість за себе. І задля цього я знімаю “Мамая”…

Сюжет – історичний. Чому? Окрім соціального замовлення, кожен творець керується власними вподобаннями. Для мене – це давнина, історичні сюжети: не хто в кого поцупив корону чи підло вбив, а розгортання і творення характерів, зокрема й народного характеру. Ну й усе те можна оцінити з точки зору вже нашого часу. З іншого ж боку, це завжди можливість обманути пильність глядача – ніби не з нами відбувається, не сьогодні, ці герої давно жили й це вже майже казка і неправда; а тим часом – є спроба вийти на рівень осягнення й ототожнення тих образів із сьогоднішнім днем… Мені соромно й бридко споглядати підміни історичного кіна, історичних сюжетів, що чиняться в нас останнього часу. І проблема цього жанру аж ніяк не в малих кошторисах. Щоб знімати історичний фільм, не обов’язкові великі гроші й “дикі” масовки. “Мамаєм” я хочу це довести. Бо, переконаний, проблема тут інша, проблема – щоб на екрані була правда… Кіно – передусім мистецтво правди, мистецтво суперреалізму, адже в бачене нами ми віримо найбільше. Кіно не серед тих мистецтв, що здатні витримати, виправдати сильну міру умовности, умовности відтворюваного на екрані. І цей природний гіперреалізм кінематографа від початків моєї кінопрактики був серйозною для мене проблемою. Як перебороти межу між тим, що ти нафантазував і виклав у своєму режисерському сценарії, й тим, що чекає тебе на знімальному майданчику – сонце сходить не з того боку, відтінок костюма не такий, актор у депресії “зіркової хвороби”, повітря не таке прозоре, як хотілося б… Знайти оцю міру правди, міру умовности й міру компромісу між творчим задумом і тим, що виходить на екрані – це надто важливо. Саме це відчуття і це розуміння дало мені документальне кіно, що я його дуже люблю й багато знімав (і як режисер, і як оператор), і навіть зараз, паралельно з “Мамаєм”, фільмую документальну стрічку. Документальне кіно для мене – це можливість шукати правду життя: цікаві характери, цікавих людей, розкриття певних образів, коли ти не можеш на них ніяк впливати, тільки фіксувати… Це дало мені внутрішнє відчуття свободи, розкрило можливості імпровізації на знімальному майданчику – коли вже камера стає твоїм інструментом насправді. Як для маляра – пензель і фарби, так для оператора й режисера – знімальна камера.

“Мамай” – це дуже особистий для мене фільм. Я в дитинстві багато переймався тим, що тепер красиво називається – кобзарська традиція. Мене захоплювали образи цих наших менестрелів, бродячих музик, кобзарів, що довгі роки співали, несли людям образи нищеної історії. Є леґенда, що коли було поруйновано останню Січ, то ті, хто вижив, поранені козаки, взяли до рук інструменти й пішли переповідати колишню славну історію далі, нащадкам, щоб, може, через покоління дух, “код” цих пісень, сам їхній образ переніс ідею свободи, ідею незалежности, ідею державности…

І з цим захопленням переслідував мене все життя один такий дитячий страх, один образ із “Думи про Марусю Богуславку”. Дуже красивий образ, що я його ніяк не міг зрозуміти, не міг розшифрувати. “Ой на Чорному морі, а на камені біленькому, там стояла темниця кам’яна, а в тій темниці п’ятдесят козаків бідних пребувало, що і сонечка праведного ніколи в очі не вбачало”. Оцей образ дивний – “на Чорному морі, на камені біленькому, там стояла темниця кам’яна”. Мене снило чорне море, білий острів, на ньому в’язниця. Образ “білої темниці” перекидався у снах моїх на образ смерти, що від нього я з жахом прокидався… Згодом, коли я потрапив до крейдяного кар’єра, то второпав, що це і є та сама “біла темниця”, в якій були козаки на Чорному морі…

Усе це продовжувало хвилювати мене, вже коли приїхав до Києва і вступив на акторський. Тоді багато почали говорити про козацтво, такі романтичні історії постали… Здавалося, ось-ось почнуть знімати наші фільми про все це, ось-ось сюди кинеться увесь Голлівуд, щоб теж про козаків фільмувати. Ніби так мало статися… Я тоді на каскадерських курсах вивчився на коні сидіти й шаблюкою махати. Знімався у цій якості в кількох наших “козацьких” фільмах. Та бачене згодом на екрані розчарувало й засмутило до глибини душі. Ці кіновізії козацтва не мали нічого спільного з чеснотами лицарства; була горілка, замаслені пики, приклеєні вуса й між матюками вигуки “гей-гей”, що, я вважаю, не є правдивим. Ось такий образ дуже довго і вперто витворювався й міцно постав у радянській історичній традиції – зображення козацтва запорозького як банди. Коли б це банда була, то ніхто б про неї понад 500 років не пам’ятав, не розповідав до сьогоднішнього дня. Якби всі козацькі “пригоди” не мали підґрунтя лицарських чеснот, боротьби за правду, смерти за іншого, нічого б у пам’яті народній не лишилося. І я хочу, щоб моя донька, мої знайомі, всі люди бачили на екрані козаків – справжніх, достойних людей, а не злидарів, що за горілку завоювали пів-Європи. Оце моя внутрішня релігія…

далі буде...

Також читайте: Хто боїться Мамая? (частина І: Українські “підміни”)


Також дивіться: Фотогалерею фільму



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com