Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.02.2009 21:36

БЕРЛІНАЛЕ: Магії й месиджі. Як збалансувати мистецькі фантазії і грубу реальність

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Що таке великий кінофестиваль? Навіщо їздити на нього? Фільмів і так багато — дивись донесхочу. Та це все одно, що запитати, навіщо ходити в музей... А тому, що колекція, а тому, що пропонується певний кут зору — і на саме мистецтво, і на реальність як таку. Берлінський кінофестиваль, який закінчив свою роботу минулої суботи, є одним із найбільших музеїв сучасного світового кіно.
 
Фізії й мордочки
Наприкінці фестивалю його директор Дітер Косслік дав інтерв’ю журналу Screen. Він повідомив, що його контракт продовжено до квітня 2013 року, а отже, і вся нинішня команда буде працювати наступні чотири роки. Треба віддати їй належне — вони зробили чимало для того, аби Берлінале оновило свій імідж, збагатило прийоми, методи презентації фільмів глядачеві. Передусім йдеться про німецьку публіку, яка охоче відвідує фестивальні зали. До речі, однією з найвідвідуваніших є «Перспектива німецького кіно» — вітчизняний кінематограф нині на підйомі, про що свідчать і фестивальні «Ведмеді». Нині, скажімо, гран–прі отримала молода німкеня Марен Аде за фільм «Усі інші», а виконавиця головної ролі у тій самій картині, Бірґіт Мініхмайєр, визнана найкращою актрисою фестивалю. Хоча, здавалось, були яскравіші роботи, одначе схильність Бірґіт до мінімалізму виразних засобів поцінували вище.

Серед інших запитань Коссліку було й таке: які з фільмів, що залишились за бортом Берлінського фестивалю, йому до вподоби. Першим він назвав «Загадкову історію Бенджаміна Баттона» (нині він уже в українському прокаті), претендента на 13 «Оскарів». Загалом голлівудських стрічок було чимало, хоча переважно поза конкурсом. «Читач», до прикладу, так само претендент на «Оскара»...

До речі, фільм Стівена Долдрі «Читач» по суті справи увиразнив чи не основну колізію нинішнього берлінського кінодзеркала: внутрішня сюжетика чималої кількості фільмів була віддана з’ясуванню стосунків із часом. І в сенсі філософському, і в сенсі практично–буденному, соціологічному чи навіть фізіологічному. У ХІХ столітті в російській літературі існував такий жанр — «фізіологічний нарис». Він сприяв випроявленню «карти буднів», тому, аби читач почув і побачив реальність у всій її фантастичній конкретиці. Саме так — фантастичній. Не випадково ж одним із стовпів реалізму вважали тоді Миколу Гоголя, хоча, здавалось би, його реальність швидше магічна, аніж фізична. Та ба, він змагався із життям за «правдиву картинку» — і виграв. Україна першої половини XIX століття постає нині в гоголівських строях і системі координат...

А власне, письменник, поруч Тараса Шевченка, і витворив Україну як таку. Скільки було ваговитих політичних монстрів того часу, царів і міністрів, князів і підпанків, що нагинали ту дійсність під свої креслення — і де вони? Є Гоголь, є його Україна і його ж Росія. Стоять непорушно. І коли сваряться наші державні мужі, то й самі не чуються, що грають п’єсу, написану Миколою Васильовичем. Його задовгий ніс стромляється мало не в усі сюжети, його лукаву усмішку бачиш мало не в усіх дзеркалах... Можна й телевізор не дивитися.

Той же «Читач» Долдрі — чи є там хоч дещиця реальності? Є, звичайно, одначе передусім нам оповідають історію порожньої душі (фашизм і насипає свою отруту в отакі порожнини), яка в цілком дорослому стані починає жадібно наповнюватись... Чим? А текстами Шекспіра, скажімо. Чи «Дамою із собачкою» Антона Чехова... Ну що та собачка і її мордочка, та давня історія кохання для Ганни (Кейт Вінслет), що заплуталась у часах та ідеологіях, які вправно вкрутили їй майстри політичних технологій? А от, збудилась. Неграмотність жінки тут — абсолютний образ людини поза культурою. Там, поза Шекспіром і Чеховим, із нею можна робити що завгодно — на фашиста, на пса, що загризає людей до смерті, перетворити.

Про ліліпутів
Або інша картина, переможець великого конкурсу, «Згіркле молоко» молодої перуанки Клаудії Льоси. Її героїня народилася двадцять літ тому, в часи страхітливі, нелюдські. Панував терор і беззаконня, час обвалився в яруги, у темряву середньовіччя. Фауста народилася від поґвалтування її матері, зі смерті якої і починається картина. У спадок дочці полишає чисту незаплямовану душу, невиспівану і невипроявлену. І страшну фобію щодо часу, у який довелося жити, чи то пак існувати. Відтак Фауста живе у двох вимірах: фантазійному й фізіологічному. Перший — із піснею, що раз по раз виривається з її уст, із обрядовими дійствами, які приносять знедоленим людям хвилі справжнього щастя і відчуття повноти і повноцінності. А другий... Собі у вагіну закладає картоплинку — аби страшна й дика реальність не поґвалтувала й її. Дівоцький наїв, одначе ж душа її точно знає: допоки повна мелодій і надбаної віками народного життя енергетики, життя продовжуватиметься. Справді магічний реалізм, який так приваблював завжди у латиноамериканській прозі. До речі, самі латиноамериканці не раз говорили про Гоголя як одного з тих, хто вплинув на формування їхньої етики й естетики.

«Велетень» (Аргентина – Уругвай) Адріана Біньєца (другий за значенням приз, гран–прі) означений схильністю до чистої кінематографічної споглядальності. Його неформатний герой «припаркований» до реальності, як Гуллівер до країни ліліпутів. Він працює охоронцем у супермаркеті і спостерігає за життям (виробничим здебільшого) переважно за допомогою відеомоніторів. Життя — це картинка, на якій маленькі люди–мурахи снують туди–сюди, аби здобутись на якусь копійчину і якесь маленьке задоволення. Ну, фізіологічний нарис — заледве не так.

А потому Яра (Гораціо Камандуле) закохається в одну з «ліліпуток», прибиральницю Юлію (Леонора Сваркас). Тривалий час вона для нього — персонаж відеокартинки. Тому так важко наблизитись, увійти в контакт. За звичкою він продовжує стежити за нею і у позаробочий час. Ось Юлія заходить до кінотеатру — Яра за нею. Два зали, в який же вона почимчикувала? На афішах стрічка про жагучу любов і про якихось там монстрів. Ну звісно ж, вона там, де про любов... А от і ніц, немає її при любовній історії, вона з бадьоренькими монстрами. І стільки задоволення бачить він на її обличчі. Ще одна жіночка з порожнинами в душі... І в отвори падає й падає от се маскультівське лайно. Найменшої затички. Одначе ж фільм завершується на оптимістичній ноті — вони таки зустрічаються на березі моря і його величний ландшафт окреслює можливі простори душі. Якій ще належить наповнитись. А він — велетень, він — здатен бути великим і не здрібніти в от сьому уніфікованому до краю і змалілому світі великого міста. Він допоможе маленькій душі протистояти фізичній реальності, допоможе народити реальність іншу — метафізичну...

Янголи й монстрики
Саме ця світоглядна колізія й виокремилась для мене як центральна у програмі цьогорічного Берлінале. Як збалансувати закони життя і закони фантазії? Як виразити спротив і неприйняття реальності й одночасно описати ту реальність, відтворити її фотографічне правдиве єство?

Не всім те вдалося. Чимало кінематографістів ідуть за фальшивою схемкою, де життєва картина дозована до краю. Як у «Мамонті» шведа Лукаса Мудіссона. Життя заможних нью–йоркських інтелектуалів співставлено з бідацьким життям в інших регіонах планети — і ніби так, ніби все правильно й гуманістично. Одначе перевантаження мелодраматичними колізіями видає брак реального знання. Бо люди тут живуть одним днем, їхні душі практично нічим не наповнені. От се й проблемка... А зяючі отвори — через них укидають у ті душі сперму, від якої родяться монстри й монстрики. Триває суцільне поґвалтування людства — отака страхітлива картина сучасного буття.

У фільмі «Ріккі» знаменитого Франсуа Озона — так само про плід сучасних колізій. У робітниці хімічного заводу та її бой–френда, який працює там же (він іспанець і зайда, що звично для сьогоднішньої Європи), народжується син. І все чудесно, аж раптом у дитини проростають крила. Батьки ошелешені, а потому починають із того тішитись — янгол не пролетів, а прилетів. Не до когось — до них (нагадаю, два роки тому в Озона був фільм, який так і називався — «Янгол»). Ще більше тішиться преса — її доблесні представники налітають щораз, мов саранча. І воно ж так — посеред от сієї нудної, прохіміченої і прочищеної реальності раптом отаке диво. Яке, зрештою, й відлітає у піднебесні простори — тут, при землі, не налітаєшся.

Так хоче душа художника — злетіти, одліпитись од цього мурашиного, ліліпутського — півторалюдського життя. Та перш ніж одлетіти — не забудьте про тих, хто лишається. Нехай душі їхні ще порожні, нехай монстри грають у них свою переможну лабуду... Та коли назвався художником — відповідай за це життя. Твори його. І люди до тебе потягнуться. Не покинув же Гоголь Акакія Акакійовича — і в тій шинельці ми гріємось досі.

Берлін – Київ




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com