Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.09.2009 20:22

ІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО

Володимир Войтенко

Фестиваль «Дні українського кіна у Мюнхені. Панорама українського кіна» пройде 8-16 вересня 2009 року. На ньому буде представлено найбільшу програму фільмів, досі презентованих Українською кінофундацією: вісім повнометражних стрічок і шість короткометражних. Фестивальні покази пройдуть у Мюнхенському кіномузеї. Німецькі глядачі матимуть змогу ознайомитися з класикою українського кіна  фільмами «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка, «Короткі зустрічі» Кіри Муратової, «Польоти уві сні та наяву» Романа Балаяна. Сучасне українське кіно представлять роботи Олеся Саніна «Мамай», Єви Нейман «Біля річки», Кіри Муратової «Два в одному», Романа Балаяна «Райські птахи». Окрему програму складають короткометражні ігрові та анімаційні фільми – «Йшов трамвай №9» Степана Коваля, «Проти сонця» Валентина Васяновича, «Отроцтво» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Сімейний портрет» Марини Вроди, «На грані» Артема Сухарєва і Микити Ратнікова, «Таксист» Романа Бондарчука.

 

Ідентифікація українського (зокрема, й кінематографа) і, власне, України у світі точиться суперечливо і , сказати б, паралельно з громадянською й культурною самоідентифікацією сучасних українців. Нація з понад тисячолітньою народною культурою, яка від доби Київської Русі час від часу спиралася на власні державні утворення, протягом триваліших періодів перебувала в розірваному стані під орудою низки імперій та культурним впливом їх титульних націй.

 

Зрештою, тоді й тепер найсуттєвішим ідентифікатором націй була й залишається культура. А культура кінематографічна, вочевидь, – наймобільніша і найвпливовіша нині. Тому зусилля Української кінофундації в партнерстві зі світовим брендом Nemiroff, що спрямовані на світову промоцію українського кіна – в його ретроспективі й сьогоденні, – є прикметними. Як незалежна структура й елемент досі нетривкого громадянського суспільства, Українська кінофундація від 2007 року зорганізувала низку ретроспектив і фільмових показів у Франції, Польщі, Швеції, Росії, Німеччині, а також опікувалася національним павільйоном на ринках Берлінського і Каннського МКФ, що для української зовнішньокінематографічної практики стало кроком піонерським.

 

Наразі у Мюнхенському кіномузеї протягом 8 – 16 вересня буде представлено найбільшу програму фільмів, досі презентованих Українською кінофундацією.

 

Польоти для спраглих

У цій Панорамі українського кіна нема жодної стрічки абсолютного українського кінокласика Олександра Довженка, що створив свої найвидатніші, німого періоду, фільми «Звенигора», «Арсенал» і «Земля» на зламі 1920-1930 років. Та його мистецький і духовний вплив чи не на всю планету українського кіна від тих самих 1920-х і до сьогодні є беззаперечним.

Сергій Параджанов, вроджений у Грузії вірменин, що він навчався у вдіківській майстерні іншого українського кінокласика, Ігора Савченка («Богдан Хмельницький», «Тарас Шевченко»), як продовжувач справи Довженка, 1964 року на Київській кіностудії його імені екранізує повість українського літературного модерніста Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Історія любові й смерті українських Ромео і Джульєтти, що розкриває сутність народного буття, його природний драматизм і довершеність, завдяки геніальній кіноінтерпретації етнографічного матеріалу викликала в тодішньому суспільстві вибуховий інтерес до національних витоків. Стрічка стала маніфестом нової школи українського поетичного кіна й нової кіноґенерації, а Параджанов – лідером цілого творчого руху й суспільним моральним авторитетом. Прикметними є його слова про актора (згодом і режисера) Івана Миколайчука, який виконав у фільмі головну роль і відтак став уособленням, обличчям не тільки покоління, а й правдивого національного героя, конгеніального котрому вітчизняний кінематограф згодом не мав: "Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко".

 

У «Тінях забутих предків» виявляє найвищу майстерність молодий оператор Юрій Іллєнко зі своєю динамічною камерою й фантастичним відчуттям кольору, безумовно, суголосним параджановській естетиці. Наступного ж по тому року його несподіваний – у багатоьох розуміннях – режисерський дебют «Криниця для спраглих» компартійне керівництво забороняє до виходу на екрани як «песимістичний». Картину, в якій Іллєнко виступає і як співоператор, зафільмовано на чорно-білій плівці у мінімалістичній гафічній естетиці. Кінопритчу, що показує знелюднення українського села, хранителя національної пам’яті, й ніби передчуває нове коло гуманітарної катастрофи, створено за сценарієм ще одного з лідерів тодішнього нетривкого культурного відродження, який нарикінці 1980-х стане на чолі політичного Народного Руху України, – поета Івана Драча.

 

Українське поетичне кіно 1960-х протягом наступних десятиліть, емблемоване фільмами й персонами, зазнало різноманітних наслідувань, а також переслідувань з боку влади як кіноестетика, підозрювана в «українському націоналізмі». Часів незалежності наяйскравішим фільмом, що ідентифікує себе з цим феноменом, а також робить спробу його переосмислення, – це дебют Олеся Саніна «Мамай», заснований на фольклорному історичному сюжеті.

 

Паралельно до описуваних подій, 1964 року, на Одеській кіностудії фільмом «Наш чесний хліб» дебютує Кіра Муратова. Стрічка також торкається проблем українського села й започатковує критичний напрямок, що його далі практикує Олександр Муратов, з яким режисерка спільно працюваоа над цим твором. Далі ж Муратова рухається в кінематографі своїм самобутнім шляхом. Її перша самостійна картина – «Короткі зустрічі», в якій вона як актриса виступає в парі з актором і поетом-бардом, знаковою персоною тодішньої радянської епохи, Владіміром Висоцьким. Відтак Муратову захоплюють екзистенційні мотиви; вона виводть на екран південне українське російськомовне місто, Одесу. Так чи так, режисерка досліджує проблему розірваної свідомості сучасної їй міської людини. Її цікавить глибинний внутрішній конфлікт між людським природним і соціальним єством; згодом, від кінця 1980-х, що емблемовано «Астенічним синдромом», – аж до мотивів розпаду особистості. Перебуваючи в полі тих самих інтересів, «Два в одному» Муратова зафільмувала у своєму нинішньому непідробному трагікомічному стилі «соціального сюрреалізму».

 

Елементи тих самих мотивів, а також фірмову команду акторів Муратової можна спостерігати в картині «Біля річки» одеської дебютантки Єви Нейман, яка практикувалася на одному з фільмів виняткової режисерки. Не дивно, що опосередковані впливи останньої ідентифікуються у стрічках не одного з українських кінопочатківців.

 

Однією з центральних фігур українського кіна від початку 1980 років залишається Роман Балаян, неформальний та естетично незалежний учень Параджанова. Він створив український варіант кіна моральної тривоги. «Польоти уві сні та наяву» – історія про зайву людину часів політичного «застою», культова стрічка в дисидентськи налаштованих колах. А найостанніші його «Райські птахи» є послідовним громадянським вчинком майстра – вироком злочинним комуністичним часам, ностальгію за якими відчуває нині певний прошарок суспільства. Обидві стрічки поєднує мотив омріяної свободи, вільного польоту, а також харизма видатного російського актора Олєґа Янковського, що пішов із життя навесні цього року.

 

До портрета ґенерації

Короткометражне кіно представлене фільмами початківців, переважно студентів та випускників найстарішої з вітчизняних кіношкіл – Київського національного університету театру, кіна і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, з режисерських майстерень видатних майстрів кінематографа ігрового (брати Юрій та Михайло Іллєнки), документального (Олександр Коваль) та анімаційного (Євген Сивокінь). І прикметно, що саме короткометражки дебютантів протягом 2000-х принесли Україні призи на престижних міжнародних кінофестах – від Клермон-Феррана, до Канна і Берліна, – що засвідчує неабиякий творчий потенціал новітньої ґенерації.

Валентина Васяновича переймає загадка творення і проблема стосунків митця із соціумом – якщо в центрі документалки «Проти сонця» гончар-шульга, то в повнометражному ігровому дебюті «Звичайна справа», котрий перебуває на стадії завершення, портрет поета на тлі карколомних суспільних трансформацій. Марина Врода низкою коротких ігрових робіт, серед яких програмовий за самою назвою «Сімейний портрет»,  вже встигла заявити свою особливу тему – екранне дослідження метафізики родинних стосунків. Дмитро Сухолиткий-Собчук у першому студентському екзерсисі «Отроцтво» розповідає лапідарно й напрочуд пронизливо та щемко тривожну історію виходу юнака із батьківської домівки у світ. Роман Бондарчук, як і ціла низка початківців, одночасно вправляється в документальному й ігровому кіні; а в представленому «Таксисті» він переплавляє документально-дику реальність рідного міста Херсона, що лежить у плавнях Дніпра, в ігрову історію несподівано поетичного «варварського кохання». Аніматор Степан Коваль вигадливо й дотепно трансформує «чорну» дитячу лічилку в соціальний пластиліновий фарс «Йшов трамвай №9», що той підкорив фестивальні публіку й журі в десятках країн. Артем Сухарєв і Микита Ратніков прибирають гальма власної фантазії, випробовуючи художні можливості тривимірної анімації – й у фільмі «На грані» часом самі, а не тільки їхній персонаж, опиняються там само.

Назвемо все це різними проявами і вимірами згаданої самоідентифікації, що закономірно має призвести до з’яви новітнього українського кінофеномену, ідентифікованого цілим світом…

 

 




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com