Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.10.2009 18:01

КІНОМІЛЬЙОН

Володимир Войтенко, "ukraЇnext"

Кіно вже майже 100 років як перебуває в культурно-мистецькому аванґарді. Його вплив на людство колосальний щодня – вчора, сьогодні, завтра. Кіно – найвитратніше з мистецтв. Кожна притомна національна кінематографія оперує шаленими мільйонами. Ця сила грошей відповідно ж акумулює енергію мільйонів людей, причетних до створення знаменитої додаткової вартості. Своєю чергою, ця енергія дивовижним чином еманує з екрана, коли ми навіть дивимося найдурнішу комедію чи найсльозоточивішу мелодраму. Лишень чий образ світу приходить з ними до нас щодня?!.

Сумнозвісна істина «народ, який не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу» універсально корелюється з нашою кінематографічною проблемою.

В незалежній Україні своєму, вітчизняному, кіно, яке природно ідентифікувало б та ретранслювало всередині країни й поза її межі національний образ світу у всіх можливих вимірах, не дають належно вкорінитися, прорости, розквітнути etc.

Cамосійне кінонасіння протягом 18 років сходило і сходить, бо маємо незгіршу у світі кінотрадицію – нехай у совєтській тіні, але вона дарувала низку надпотужних, світового звучання, явищ. Хоча першопричини, звісно, значно глибші – в давній, надзвичайній у своїй пластичній різноманітності й тривкості, народній зображальній культурі. Зерня українських «рухомих картинок» завше падає на вдячний культурний ґрунт. (Закономірно, саме українська кінооператорська школа, іманентно позаідеологічна, була й лишається у вимірах відомого фахового абсолюту – від Демуцького й до Михальчука). Але, сказати б, Довженкова «Земля» як український кіносимвол наразі втратила родючість. Бо кіноземлю, кому належиться, не плекають.

Зрештою, проблема постання повноцінної національної кінематографії криється у філософсько-світоглядних підвалинах українського державотворення. Сенс існування тієї чи тієї держави, її вселюдське виправдання, хіба що в збереженні й модерному розвої певної культури. В нашому випадку мало би бути – української, за умовчанням – з усіма нюансами поліетнічної країни. Вочевидь, світогляд і філософія наших державців химерно не такі.

Принагідно: Ющенко – перший український президент, який взагалі виявив бажання отримати «кілька резонансних національних фільмів», але й досі, певне, не зрозумів, звідки вони беруться; Піскун, депутат-реґіонал, - обурився законотворчим кіноініціативам, мовляв, «то ще й закон про макраме накажете приймати?!»; «помаранчевий» депутат Каськів на засіданні колегії Мінкульту запропонував запрошувати робити українське кіно тих, «у кого це краще виходить, з Голлівуду»; ну а Юлія Тимошенко, не забуваймо, заробила свій «перший мільйон» в якості «кіномеханіка» ери т.зв. «комсомольських відеосалонів»…

Отже, чого не маємо, але повинні домогтися? Одного – системної держкінополітики. Річ універсальна, що для Франції, США чи Росії, що й для України; звісно, у своєму виданні. Бо повноцінна кінематографія – попри решту складових, з десятками національних фільмів, які з цікавістю дивиться свій глядач, - може постати тільки в такому разі. Це низка підтримчих законів і фундування та діяльність незалежної кіноінституції, яка була б уповноважена від держави на часткове фінансування різноманітних, не тільки фільмових, проектів; це пільгові умови будівництва нових кінотеатрів, без критичної маси яких вітчизняний фільм навіть теоретично не спроможний повернути витрачені на його виробництво кошти; це вивчення історії кіномистецтва в середній та вищій школі, а також фундування Вищих режисерських курсів, які б привели в укр.кіно світоглядно й мистецьки сформованих людей.

Власне, процес оновлення кінокрові повільно, нехай не надто помітно, та вже відбувається. Так, ориґінальний художник, натхненник Фонду Мазоха Ігор Подольчак, рішуче перейшов до творення «рухомих картинок». Його дебют «Las Мeninas» – один з найцікавіших арт-експериментів в українському кіно нової доби – першим з наших фільмів став конкурсантом мистецького Роттердамського МКФ; і ще виблискував на кількох десятках інших. Прикметно, що левову частку виробничих витрат Подольчак взяв на себе. Тим самим робом він нині закінчує й другу свою кінострічку. А й так: не можеш не робити кіно, роби його! – великі справи рухають одержимі.

Інша бажана тенденція – повернення до вітчизняного кінопростору талановитих митців, розпорощених по світах. Перша ластівка – Сергій Лозниця, видатний кінодокументаліст, що все життя фільмував деінде, але не в Україні. Він творить вишукані й витончені художні неігрові картини, кожна з яких усипана нагородами престижних міжнародних кінофестів. Минулого року український виробничий слід з’явився у його монтажному фільмі «Вистава». Повнометражний ігровий дебют «Щастя моє» Лозниця створює в українсько-німецькій копродукції. До речі, виробнича й творча інтеграція до європейського кінопростору також є однією зі стежок, що виводять на перспективний шлях.

Взагалі, наше мистецьке кіно, за всієї виробничої мізерії, зауважує надзвичайний потенціал усієї справи. Особливо ж короткометражні твори – чи то ігрові, чи документальні, а чи ж анімаційні. Останні п’ять років це підтверджено десятками щонайпрестижніших фестивальних нагород. Та це, сказати б, лишень один (і вже видимий!) бік того нового українського кіно, на яке чекаємо.

Разом із тим, доки українські кінематографісти не помітять реального українського життя у всій його драматичній повноті, чи й трагікомічності, й не зможуть про нього розповісти своїм потенційним глядачам зрозумілою, але й ориґінальною та адекватною жанровою мовою, доки не зможуть відчути себе залежними від тих самих глядачів як морально, так і матеріально (мільйон кінотеатральної публіки зробить окупним малобюджетний вітчизняний фільм), доти також нічого кардинального не відбудеться. Головне ж – не відбудеться тієї держави, яка матиме історичне виправдання. А лиш так – «тіні забутих предків»…

Як колись казали селяни, котрі протягом бездержавницьких століть лишалися формотвірним станом української нації, – «буде хліб, буде й пісня»? За новітніх часів я б запропонував іншу світоглядну формулу – «буде українське кіно, буде й українська держава». Звісно, й за решти належних складових…




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com