Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.11.2009 20:03

МОЛОДІСТЬ'39: Нове соціальне кіно (Огляд повнометражної конкурсної програми)

Дмитро Бондарчук

За звання «Найкращого повнометражного дебюту» на кінофестивалі «Молодість» цьогоріч змагалися 13 фільмів. Серед них українська стрічка Владіміра Лєрта «Відторгнення», про яку вже йшлося на нашому порталі.

Інші 12 фільмів умовно можна поділити на 2 групи: розважально-жанрове кіно та соціальне. Перша частина, помітно поступається за кількістю, налічує лише 3 картини: молодіжна комедія «Французькі цілувальники» (Франція) Ріала Саттуфа, психологічна драма «Любов та гнів» (Данія) Мортена Ґізе та чорна комедія «Місто диявола» (Сербія) Владіміра Паскалєвіча.

«Французькі цілувальники» – історія двох друзів, які трагічно переживають статеве дозрівання та відсутність сексуального (чи хоча б якогось) досвіду спілкування з дівчатами. Стрічка має традиційний набір жартів з картин на кшталт «Сусідки» Люка Ґрінфілда та інших «американських пирогів». Хлопці дивляться порно, мріють про своїх однокласниць та їх мам, підглядають за еротичними сценами «у вікні навпроти», підтримують один одного у фантазіях про секс і тренують поцілунки перед і з дзеркалом. Все це позбавлено і сенсу, й ориґінальности, і французького шарму – зате є чи не єдиним фільмом справді про «молодість» і її некритичні проблеми.

У картині «Любов та гнів» подієва атмосфера схожа: взаємини хлопця та дівчини, перший сексуальний досвід, навчання в школі, спілкування з батьками – але фільм насичений тонкою психологією. Головний герой, Даніель, молодий класичний піаніст, учень Данської Королівської консерваторії. Він закохується у вродливу віолончелістку Софі, що помітно ускладнює і підготовку до найважливішого у його житті концерту, і життя в одній квартирі разом з матір’ю. Батько ж Даніеля теж був талановитим музикантом, але, як каже один із вчителів консерваторії, «перегорів» – покінчив життя самогубством. Даніель, своєю чергою, успадкував від батька не лише талант, а й певні психічні патології, особливо – всеохопі ревнощі. Якось Даніель починає підозрювати, що Софі йому зраджує з його ж учителем. Про якого він не так давно дізнався, що той зустрічається з його матір’ю. Суто фрейдистські мотиви ревнощів Даніеля стають причиною психічного розладу, що, своєю чергою, породжує ряд реальних лише для нього доказів зради його коханої.

З іншого боку, автори не дають остаточної відповіді, чи зраджувала Софі, що з показаного на екрані було реальним. Та й убивство Даніелем учителя можна піддати сумніву, адже воно сталося на апогеї його втрати зв’язку з реальністю, та й виглядало все дещо гіперболізовано. Але ревнощі хлопця – це лише спосіб візуалізації суто духовного зв’язку між сином-батьком; ідеться й про психічне сприйняття, про тонкощі музики як такої. Адже більшість піаністів за свою геніальність розплачуються психічним здоров’ям. Згадати хоча б фільм відкриття цьогорічної «Молодости» – «Коко та Іґорь» Яна Кунена, де чудово зображений відсторонений стан Стравінського під час написання музики.
Сербське ж «Місто диявола» – творіння абсолютно аматорське за формою і тарантіновське за побудовою та змістом. Режисер фільму, Владімір Паскалєвіч, змішує історії низки персонажів: бідної дівчинки, яка мріє грати в теніс; мажора, котрого покинула дівчина; таксиста, що має список з людьми, яким він хоче помститися; а також бізнесмена, повій, монаха, працівників будівництва (одного з яких, до речі, грає Славко Штімац, відомий нашому глядачеві за ролями в Еміра Кустуриці) та низки інших персонажів. Усі історії перетинаються та нанизуються одна на одну, що є наслідком ретельної роботи над сценарієм. З постановочного боку – чимало промахів, що за рівнем професіоналізму ставить фільм на декілька сходинок нижче конкурентів.

Та увесь балаганний зміст, специфічне почуття гумору, гіперболізованість героїв, невмотивованість вчинків режисер виправдовує монологом одного зі своїх персонажів, який мріє стати режисером і просить у батька грошей на фільм. Мовляв, хоче зняти чорну комедію про Бєлґрад, де всі персонажі будуть рідкісними ідіотами, аби над ними всі сміялися, й так отримати «Оскар», а вже тоді зняти справжню серйозну картину  про справжніх сербів: артистів, спортсменів, інженерів…

На цьому вся комедійність, яка б не намагалася прикрити якихось соціальних проблем, закінчується. Інші 9 фільмів передусім розповідають про певні актуальні проблеми. Але, на відміну від короткометражного та студентського конкурсів, автори шукають нових форм подачі теми, якоїсь ориґінальної виразности і правдивости.
Одними з найцікавіших для мене стали два російські проекти – «Вовчок» Васілія Сіґарєва та «Росія 88» Павла Бардіна, що в ньому йдеться про нацистське угрупування, яке бореться за звільнення Росії від «навали іноземців».

«Росія 88» – за формою ніби псевдодокументальне кіно, на кшталт «Блерської відьми», але, що парадоксально, менш достовірне. Адже автор писав сценарій і вибудовував увесь драматизм не так за реальними подіями, що мають місце в Росії, а, скоріше, слідом за відомими й популярними фільмами про скінгедів, на кшталт «Американської історії Ікс» Тоні Кея та «Ромпер Стомпера» Дреффрі Райта. Окрім того, автори припустилися найбільшої помилки, взявши на одну з другорядних ролей відомого та впізнаваного актора – Андрєя Мєрзлікіна («Бумер», «Жмурки»), що абсолютно вбиває все наближення історії до реальности. Всі ж інші актори, хай навіть типажі їхні списані з уже згаданих фільмів, справилися зі своїми ролями на пристойному рівні.

І хоча стрічка починається як пронацистське кіно, хай навіть протягом усього фільму зображає персонажів як деґенератів, – ближче до кінця постає як антирасистське. Логічним завершенням чого є перелік загиблих від рук скінгедів за останній, певне, рік. До речі, Павєл Бардін, продовжуючи тему, вже працює над фільмом під недвозначною назвою «Гоп-стоп».

«Вовчок», своєю чергою, одіозна драма, котра за своєю песимістичністю наближається до «Вантажу 200» Балабанова, але, при цьому, ще й приправлена чорним гумором. У фільмі йдеться про шестирічну дівчинку та її матір, яка увесь час кудись зникає й шукає собі пригод. Намагається влаштувати особисте життя, залишаючи свою доньку то на шиї в матері, то в сестри, чи просто серед вокзалу. Фільм відзначили на «Молодості»: свої нагороди присудили журі міжнародної федерації кіноклубів FICC, журі міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI, а Екуменічне журі відзначило «спеціальним дипломом». Влітку ж, на Відкритому російському кінофестивалі «Кінотавр» у Сочі, стрічка взяла головну нагороду, а ще призи за сценарій (Васілій Сіґарєв, він же режисер) та найкращу жіночу роль (Яна Троянова).

Коли ж режисера звинуватили в непотрібності таких приречених фільмів, він відповів, мовляв, знає, що в житті вистачає неґативу, саме тому зняв фільм про кохання. І дійсно, лейтмотивом усієї історії є по дитячому наївне та безпричинне кохання доньки. Адже, якщо процитувати фразу з наступного фільму конкурсної програми, «Територія загублених» (Бельгія-Голландія-Угорщина) Каролін Штруббе: «Навіть погана мати – найкраща…».

Власне, «Територія загублених» теж тримається ідеї, що «мати є мати», але підходить до питання дещо під іншим кутом. Тут, принаймні, батьки (Маркус та Беттіна) живуть з донькою (Тесс), але не надто переймаються її вихованням. Окрім того, живуть вони в приміщенні їдальні для працівників, що встановлюють та обслуговують лінії електропередач. Тесс повністю віддана у своє розпорядження. Вона прогулює школу, блукає індустріальними пейзажами та риється в навколишніх смітниках, притягуючи додому кучі мотлоху, які потім ретельно каталогізує, з естетикою дещо схожою на Пітера Ґріневея. Стрічка отримала нагороду на Каннському фестивалі за найкращий сценарій від спільноти драматичних авторів та композиторів (SACD). А близько п'ятнадцяти років тому режисерка представляла на «Молодості» свою короткометражку Melanomen і отримала за неї нагороду.

Лавреатом програми Directors' Fortnight, що проходив у рамцях цьогорічного Канського кінофестивалю, є інший конкурсант «Молодости» – канадська стрічка Ксав’є Долана «Я вбив свою матір». У стрічці теж ідеться про взаємини дитини (сина) та батьків, але цього разу – не про безпричинну любов до матері, а про не менш безпричинну ненависть. Сімнадцятирічного Гюберта (роль якого виконує двадцятирічний режисер фільму) дратує практично все, що робить його матір, зокрема, як вона зодягається та їсть. Паралельно хлопець має й інші «молодіжні» проблеми: порушення закону, соціальне неприйняття, секс…

Окрім перелічених фільмів, на фестивалі було представлено ще дві стрічки про дітей: «Той берег» (Грузія – Казахстан) Ґеорґія Овашвілі та італо-австрійська «Дівчинка» Тіцци Кові та Райнера Фріммеля. Обидва теж знаходять вдалі та ориґінальні форми для своїх історій. І обидва відмічені головним журі «Молодости» – отримали нагороди як «найкращий повнометражний фільм» («Той берег») та Ґран-прі («Дівчинка»; також Патриція Жерарді, що в ньому зіграла, отримала приз як найкраща молода актриса).

Так, наприклад, «Дівчинка», яку також нагородило Екуменічне журі «Молодости», розповідає про покинуту матір’ю дворічну Азію та циркових акторів, які беруть її до себе. Але замість чергової депресивної зламаної дитячої долі, ми маємо миловидне та позитивне кіно, де усі проблеми залишаються за кадром, проте повністю відчуваються глядачем. З іншого боку, фільм дещо одноманітний, зате залишає приємній післясмак.

«Той берег» – історія значно складніша й трагічніша. Дванадцятилітній Тедо – біженець з Абхазії, який втік з матір’ю в Тбілісі. Але стурбований невірністю матері, Тедо вирішується повернутися до батька. Тож маємо «подорожнє кіно», подібне до «Пейзажу в тумані» Тео Анґелопулоса, й гарно прийняте на різних кінофестивалях – зібрало близько десяти нагород.
Війна також є причиною трагедії у фільмі «Сім хвилин на небі» (Ізраїль – Франція –Угорщина) Омрі Ґівона. Головна героїня стрічки (Галя) та її хлопець сідають до міського автобуса, але до місця призначення не доїжджають. Один із пасажирів – терорист-смертник. Внаслідок вибуху Галя отримує числення опіки, а її хлопець падає в кому. Окрім того, Галя частково втрачає пам'ять, але знайомство з Ореном направляє героїню на шлях повернення до трагічного епізоду, який її несвідоме намагалося витіснити. Фільм розгортається на декількох рівнях реальности, чим нагадує «Вічне сяйво чистого розуму» Мішеля Ґондрі, але, зрозуміло, значно насиченіше соціально важливими настроями, зокрема, антитерористичними.

Помітно особистіша проблематика в цікавій картині Северіни Корнамузац «Серце тварини» (Швейцарія). Чоловік з дружиною та працівником-іспанцем живуть у горах, де випасають стада корів і кіз, з яких мають молоко та роблять сир. Увесь «людський» драматизм розріджений прекрасними пейзажами природи та вкрапленнями процесу самого виробництва (подібно до «Трагедії смішного чоловіка» Бертолуччі, де головний герой теж мав сирну фабрику). В центрі сюжету неотесаний та грубий чоловік, який не надає достатньої уваги своїй дружині, ставиться до неї, як до тварини і сам, зрозуміло з назви, має «серце тварини». Якось дружина потрапляє в лікарню, де дізнається, що серйозно хвора і потребує лікування. Чоловіки, що лишилися наодинці з тваринами та справами, переоцінюють роль жінки в домі. Проте дружина вже не збирається повертатися, вона живе у матері, тож чоловікові доводиться доводити їй, що тепер, чи не вперше, він її справді любить.

І, на останок, «Мачан – омріяна гра» (Італія – Німеччина – Шрі-Ланка) Уберто Пазоліні. Захоплива й кумедна картина про намагання чоловіків зі Шрі-Ланки виїхати за кордон, аби зароблити хоча б якісь гроші й допомогати своїм родинам. Проте Європа не поспішає приймати в себе бідняків без медичного страхування та інших гарантій. Але хлопцям нема іншого виходу й останнім шансом для них є запрошення на чемпіонат з гандболу в Баварію.

Річ у тім, що в Шрі-Ланці ніхто і ніколи не грав у гандбол, відповідно, герої, видають себе за національну команду Шрі-Ланки з гандболу. Для цього вони підробляють усі потрібні документи і, врешті-решт, виїжджають за кордон. А в Баварії їх приймають як поважну команду, більше того, шріланкійці навіть грають декілька ігор, хай навіть програють з неймовірним рахунком, адже до цього вони жодного разу не тренувалися і навіть не вчили правил гри. Та коли їх запідозрюють у неладному, відправляючи запит до міністерства спорту Шрі-Ланки, яке відповідає, що в них ніколи не було національної команди і навіть клубу, хлопці втікають, і все ж відправляються на заробітки. Проте найцікавішим у фільмі є те, що він ґрунтується на реальних подіях, від чого історія набуває особливого інтересу. До речі, фільм отримав кілька нагород на Венеційському МКФ.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com