Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

01.12.2009 13:11

Навіщо вітчизні кінематограф?

Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України, "Дзеркало тижня"

Чомусь згадався 1986-й (чи це був 87-й?) перебудовний рік. Дискусія у Спілці письменників з участю Миколи Мащенка, тоді новоспеченого директора Кіностудії імені Олександра Довженка. Один із письменників старшого покоління (його прізвище ні тоді, ні потім мені нічого не казало) раптом люто відкарбував: «Наше кіно потрібно знищити! Воно завжди було неукраїнським, завжди працювало проти України!». Мащенко отетерів: «Як? Та за що ж ви так? А Довженко, а Параджанов, а Миколайчук?» Але опонент був непохитний: знищити...

Не знаю, де той письменник сьогодні, проте його бажання через два десятиліття «майже» здійснилося. Український кінематограф, радше, мертвий, аніж живий. Мертвий як індустрія, як система, в якій міцно пов’язані виробництво і прокат, виробництво і дистрибуція, де є економічні важелі, з допомогою яких система регулюється і самонастроюється.

Таке враження, що помер наш кінематограф — і для державних мужів. Понад два роки тому, 13 вересня (ось і не вір після цього в прикмети) 2007 року, Віктор Ющенко видав указ №868 «Про заходи щодо сприяння розвитку національної кінематографії». У документі було передбачено чимало різного: й істотне (у рази) збільшення бюджетного фінансування, і підготовка законопроектів, які б радикально змінювали саму структуру, і навіть створення центру виробництва фільмів для дітей та юнацтва.

Невдовзі в урядових кріслах з’явилися повноправні представники президента — гуманітарний віце-прем’єр Іван Васюник та міністр культури і туризму Василь Вовкун. І все. Далі — мовчання. Виконання президентського указу з більшості пунктів благополучно провалено.

Як, втім, і багато іншого, що нас, кінематографістів, навряд чи може втішити.

Гидотне людиноненависництво
Тим більшим був мій подив, коли 10 листопада на засіданні урядового комітету з питань гуманітарної та соціальної політики Іван Васюник вдався до аналізу... американської кінопродукції. Фільми жахів («Гостел-2» і «Пилка-6») посіяли в його тонкій душі відчуття абсолютно жахливі. І він висловився в тому дусі, що цьому треба класти край. Бо це — «гидотне людиноненависництво», і, бачачи ці знущання з роду людського, Васюник хоче, як один безсмертний кіноперсонаж, «рвати і метати, рвати і метати».

У відповідь на моє здивоване запитання, чому б урядовому комітету і йому особисто не зайнятися кінематографом українським, у якому працює безліч людей, нині позбавлених роботи і засобів до існування (широке поле для практичного людинолюбства), віце-прем’єр ткнув пальцем у Ганну Чміль, голову Держслужби кінематографії: «вона не працює», хоча він стільки разів про це їй нагадував.

Він хотів побачити програми розвитку кіно. Він так мріяв про це, але мрія не збулася. У результаті за два роки комітет так і не добрався «до кіна». Вся річ, виявляється, в тендітній жінці Ганні Чміль. У ній і тільки в ній.

У відповідь глава Держслужби стала загинати пальці: та ми ж вам подавали це, а ви відкинули, та ми ж вам те, а ви не захотіли...

Згадалося, як рік тому у Верховній Раді приймали держбюджет. На кінематограф «кинули» аж п’ять мільйонів гривень (міфічні 50 зі стабілізаційного фонду до розрахунку не брали). Хтось обурився: що ж це, як же це? Обурення одного з депутатів у відповідь: «Людям їсти нічого, а їм фільми подай!» Ось воно, непідробне, щире людинолюбство!

Збудившись від такого, сказати б, «гидотного кінолюбства», я зайшов в Інтернет і знайшов про того нардепа-оратора масу цікавих відомостей. Виявляється, на початку 90-х він був засуджений і навіть трохи посидів у тюрязі, після чого випущений на поруки. А судили його за те, що їздив провінційними містами, видаючи себе за важливу персону зі столиці і збираючи відповідний калим. Освічена людина, Гоголя читав — не те що дехто... Це ж як талановито треба було зображати сьогоднішнього Хлєстакова, щоб люди повірили! Однак знайшовся серед них, прости Господи, Станіславський, який промовив «не вірю!»... Ось і не злюбив після цього наш герой людей мистецтва. І, здається, не тільки він.

Так, складається враження, що вітчизняні «вожді» не люблять трудівників кіно, театру, літератури... От у нас як виходить: якщо немає роботи в шахтаря чи сантехніка — це біда, «їсти нічого». А якщо в безробітного артиста чи режисера — то це приємна навіть картинка. Так їм, «ворожому класу», «ворогам України», і треба. Чи не тому на наших телеекранах усі ці «депи» й «гепи» давно вже окупували весь простір, не пускаючи туди ні акторів, ні художників, ні композиторів. Попса хіба що, у тому числі й патріотична: про маму, про сало, горілку...

Адже яка халепа: кіно в нас хиріє щорік то більше, попри майже неодмінну присутність у високих гуманітарних кріслах представників патріотичного крила української громадськості. Тих-таки Васюника й Вовкуна — куди вже патріотичніше? Може, той пріснопам’ятний письменник, який закликав до знищення кіно, у корінь дивився? Є ж традиція розуміти корисність кіно тільки з погляду політичної, ідеологічної «доцільності». Зараз що може кіно? Під рукою Інтернет, телебачення, сучасні технології маніпулювання. А кіно — повільний процес. Щонайменше, півроку створюється фільм, а ще дистрибуція, прокат. І жодних гарантій успіху.

Ось спробували деякі наші бізнесмени у 2005—2006 роках щось вкладати у виробництво фільмів — і «лоханулися». Картини вийшли слабенькі. Скільки не кричали, що блокбастери, а в касі солодощів не виявилося. У кращому разі, кіно — серіальні казки-страшилки-шубуршалки: дешево, швидко і повернення грошиків ледь не миттєве, через рекламу.

Гроші — найкраще мірило тієї ж таки патріотичності.

Один простий приклад. На урочистий вечір із нагоди 130-річчя Симона Петлюри Мінкульт витратив 1,3 млн. грн. (втім, лихі язики подейкують, що на сам вечір пішла значно менша сума; так то ж заздрісники). А на все фільмовиробництво 2009-го — 3,1 млн. (на сьогодні).

Не переконує? Ще приклад.

На роботу Національної експертної комісії з суспільної моралі (НЕК) — мінімум, п’ять тих-таки мільйонів. Очевидно, щоб виправдати ці витрати, фактичний куратор НЕКу Васюник і послав комісію на боротьбу за моральне оздоровлення суспільства. Тільки ціль вибрав жалюгідну — два фільмики, не варті таких гучних слів...

У них, у нас...
Часи, звісно, настали інші. Технології, те-се. Та й що, «кіна не вистачає? Хоч залийся, якого хоч — голого, кривавого, духопідйомного».

А все ж таки не хочеться, щоб справжнє кіно у нас померло. В Україні, де фільми знімають із 1896 року...

Щоб не допустити летального кінця, необхідно розглянути нюанси значно приземленіші й нудніші, ніж ідеологія, політика та технологія «доїння» держбюджету шляхом специфічно організованої «патріотичної» діяльності.

Фактична неможливість повернути гроші, витрачені на фільмовиробництво, — ось один із коренів зла. Сучасних кінотеатрів в Україні дуже мало, і «відбити» вкладені кошти — річ майже нереальна.

Останніми роками, правда, кінотеатри будували й реставрували. Однак криза все зламала.

Єдина поки що можливість — орієнтуватися на російський ринок (про Європу, США помовчимо). Так не тільки в нас. Наприклад, у Казахстані, де нинішнього року очікується народження близько 20 повнометражних ігрових картин, більшість проектів орієнтовані на Росію (майже обов’язкове запрошення російської зірки, прив’язка до російського матеріалу). Така ілюстрація відлякує і, знову-таки, не є патріотичною.

Ледь не одиничний приклад іншої властивості — Узбекистан, де виробляється кілька десятків(!) ігрових картин, більшість яких приносять прибуток, деякі навіть викликають ажіотаж у глядацьких мас.

Але — цікава особливість. Практично всі вони низькобюджетні. Більшість і взагалі зняті за 30—50 тис. дол. на відеоносіях. Повернути такі витрати — не особливо важко. Висновок простий: потрібно робити фільми з бюджетом у межах, скажімо, 1—3 млн. грн. І робити досить багато, кидаючи в кінематографічну річку молодняк (у нас його, до речі, тільки в Києві готують аж (!) чотири вузи).

Головне для України — подолати нинішній стан малокартиння, відірваності від прокату. Можете уявити, щоб автомобілі випускали без коліс? Щоб їх просто складували?

У нашому кінематографі, який робиться за бюджетні гроші, саме так і відбувається: фактично, навіть мови немає про те, щоб витрачене якось повернути. Звісно, все не може змінитися за щучим велінням, за один рік. Але ж треба починати структурну перебудову...

До речі, у Росії, де ситуація в кіно на багато порядків оптимістичніша, зараз теж затіяли «перебудову». Її спричинило незадоволення тим, що забагато бюджетних грошей
спливає в нікуди. Обсяги фільмовиробництва великі, а віддача — мала. Урядова рада з розвитку вітчизняної кінематографії на чолі із самим Володимиром Путіним запропонувала з наступного року фінансувати кіно через федеральний фонд підтримки вітчизняного кінематографа, а не через Мінкультури.

Ось, до речі, приклад різної ефективності роботи бюрократичної машини в Москві і в Києві. У нас же теж повно різних «рад». Тільки всі вони декоративні, недіючі.

Щоправда, провідні російські продюсери не дуже задоволені грядущими нововведеннями. Вони вважають, що треба підтримувати не кінокомпанії (як планується), а проекти. Наполягають: необхідно розпочати розвиток кінотеатральної мережі в середніх і малих містах, виробити механізми просування кіно, ухвалити законодавчі акти щодо «піратів».

Все це, у тому числі й останнє, дуже актуальне і для України: ті ж таки «пірати» розкрадають значну частину можливого прибутку від кіновідеопрокату. Але наших моралістів на чолі з тим-таки Васюником це чомусь мало хвилює.

Чи не тому, що цей, із дозволу сказати, бізнес, замкнений на деякі ду-у-уже високі кабінети? Ще одна діра, через яку витікають гроші кінематографістів, — майже повне нехтування в нас авторськими правами. Передусім це стосується провідних телеканалів.

Воскресни і згинь!
Отож, головне завдання — подолати затяжне малокартиння, що переходить у безкартиння.

Потрібна державна програма, контури якої окреслені і в названому вище президентському указі, і в програмі розвитку української кіноіндустрії на 2003—2007 роки (була ухвалена Верховною Радою як закон і, звісно, не виконана), продовженій нині у програмі на 2010—2014 роки. Але бюрократична машина у нас просто не працює. Ухвалених, навіть розумних (таке буває), рішень ніхто й не думає виконувати.

Спілка кінематографістів намагається тих-таки бюрократів розворушити. У законопроект, запропонований Нестором Шуфричем (ідеться про поправки до чинного «Закону про кінематографію»), запропонували ідею фонду. Не такого, як у Росії (там мають бути бюджетні гроші), а як у Франції чи Польщі — він акумулюватиме кошти у вигляді відрахувань від прокату та інших видів діяльності в аудіовізуальній сфері. Потім ці кошти гранично прозоро (чого зараз немає в нас ніде) і демократично розподілятимуть на фільмовиробництво, дистрибуцію, освіту і навіть сприяння будівництву кінотеатрів.

Другий важливий законопроект, який лобіює Спілка кінематографістів, про збори (автор Сергій Терьохін).

Володимир Яворівський, Павло Мовчан і ряд інших нардепів поки що, однак, не в змозі просунути законопроекти вперед.

У самій Спілці створено Лабораторію проектів (нею керують режисери Олена Дем’яненко і Дмитро Томашпольський). Серед поставлених амбітних цілей — відтворити в Україні систему, яка пов’язувала б воєдино всі ланки кінематографічного процесу: від виробництва до прокату, механізму повернення грошей, іміджевих технологій (адже аудіовізуальні мистецтва — основний творець іміджу нації, як зовні, так і всередині країни).

Зокрема, йдеться про програму успішного українського фільму. Саме це — успіх у вітчизняного глядача — і потрібне як повітря нашому кіно. Фестивалі, конкурси, ретроспективи — так. Але якщо глядач не побачить вітчизняних фільмів на екрані, решта не матиме великого сенсу.

Реалізація проектів передбачає складну роботу багатьох людей. Зокрема, планується публічний захист проектів, аналіз комерційного потенціалу майбутніх фільмів тощо. Згоду на участь у програмі вже дали представники найбільших дистриб’юторських компаній, провідні телеканали, впливові ЗМІ, філософи і соціологи, журналісти.

Чи буде життя в українському кіно — динамічне, жваве, справжнє?

Сумно і навіть недозволено думати, що все в нас залежить тільки від держчиновників. Щось від них залежить, звісно. Однак, зрештою, саме ми мусимо визначати: потрібні нам українські фільми чи обійдемося без них?.. Патріоти ми своєї Вітчизни — чи нам наплювати, куди і як вона рухається?

Написав це і за кілька хвилин побачив на телеекрані того ж таки нардепа, який рік тому ховав вітчизняне фільмовиробництво... Тьху, згинь нечистий! Легко, одним натисканням клавіші... Тисніть і ви!

№ 46 (774) 28 листопада – 4 грудня 2009




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com