Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.02.2003 14:30

Хто боїться Мамая? (частина V: Хто боїться Мамая?)

Олесь Санін (KINO-КОЛО, літо, 2001)

Хто боїться Мамая? – Я…


Ця історія, цей матеріал – я його і боюся, і він дарує мені велику наснагу. Можливо боюся, як бояться першого кохання: ти закоханий, але боязко доторкнутися до об’єкта свого кохання – а раптом він зараз зникне. Хоча в мене вже трохи інакше – я так довго і стільки “мучу” цей свій об’єкт кохання, цю ідею, а вона для мене й досі священна. Та боюся, бо кіно – це річ достатньо брутальна; в розумінні самого виробництва, керування ідеями, героями, людьми; це катування – монтаж як кат цього фільму, коли, можливо, доведеться відтинати найкраще. Отож “Мамая” щонайперше боюся я. Та сподіваюся, що ці страхи – животворчі.

Я не боюся цього фільму як дебюту повнометражного, бо маю досить велику практику – нафільмував різного, різних жанрів і стилів; телебачення дало мені можливість експериментувати як хочеш – і з зображенням, і з монтажем; і я не боюся цього обсягу, бо змонтував кілька фільмів, не менших за тривалістю. Напевне, я боюся одного – чи буде ця кіноісторія зрозумілою для глядача? Я намагаюся чіпко тримати в руках увесь процес фільмування, аби вивести насамкінець на екран саме те, що я хочу…

Хто боїться Мамая? – Сусіди…


Коли я розповідав ці сюжети одному доброму своєму товаришеві, а він з єврейської родини, то він і каже: “Лесю, ти знаєш, а коли я в дитинстві не хотів каші їсти, то мама мене страхала: доїж, бо прийде козак Мамай і все у тебе відбере, сам із’їсть. І я дуже боявся того Мамая”. Можливо то мама переплутала Мамая з бабаєм, але ж підтекст і пам’ять лишаються. Історія тягне за собою багато лихого. Коли щось у суспільстві не так, то завше шукають винного, а єврея винним зробити найлегше. Було того й за Хмельниччини, а ще – за гайдамаччини. Та й це часто робилося владою з дуже простою метою й за відпрацьованою формулою – поділяй і владарюй. Скажімо, Єкатєріна ІІ вигадала феноменальне приниження для українців… Коли проводити кіноісторичні паралелі, то це як у “Хороброму серці” – “право першої ночі”. А тут було “право ключів від церкви” – ключі від православної церкви віддавали корчмарям; і коли їм хто заборгував із сільських, то мали право не давати ключів, не давати Богові молитись. А корчмарями ж були переважно євреї. Зрозуміло, до чого це призводило. Звичайна імперська політика…

Тож бо є кому боятися Мамая до сих пір. На рівні генетики страх сидить і досі. Ось навіть один із продюсерів, коли я надумав знімати на інвесторські кошти, сказав мені: “Лесю, ти знаєш, давай якийсь інший сценарій, бо серед моїх друзів-банкірів є хлопці, що бояться козака Мамая”.

Ще й тому я прагну зафільмувати кіно, яке б знімало страхи. Вони ж бо часто обумовлені тим, що ти чогось не знаєш; боїшся того, що не знаєш. І я буду щасливий, коли отой мій товариш чи не знані мною банкіри, подивившись картину, перестануть боятися козака Мамая. Я не хочу, щоб образ українця залишався загрозливим…

Хто боїться Мамая? – Майстри підмін…


Гадаю, що підсвідомо чи навіть свідомо боїться Мамая більшість отих персонажів, які сьогодні практикують підміну культурних цінностей. Та й дуже багато людей боїться справжнього. Бо справжнє – це те, що проходить до серця й відкриває очі на світ…

Зараз почало працювати, відбуватися покоління молодих художників, яким уже не довелося закалятись “серпами й молотами”. Вони набувають тієї якости, що їхній голос не можна не почути – оці “шмаркачі” з мобільними телефонами, комп’ютерами, інтернетами; абсолютно незалежні. І відчувається великий спротив людей, які ще вчора хазяйнували в мистецтві абсолютно, а тепер їхній час минає. Ними всередині водить шалена ненависть, образа на новий світ – абсолютно зрозуміла по-людськи, – що виливається на цю молодь… Цілком нормально, аби люди в віці тішилися своєю “народністю” і “заслуженістю”, щоб їх поважали. Та молодь, коли й поважає їх за професіоналізм, якщо той є, то не поділяє їхнього світобачення. І це для “заслужених” і “народних” трагедія. Та оскільки вони ще мають владу, то роблять усе, аби оці “шмаркачі” не вилазили нікуди; а коли й пускають когось поміж себе, то вимагають пристати до їхньої віри, до тієї віри, що й самі в неї вже ледь вірять. Вони бояться нового, справжнього – отого ще неназваного. Бояться дати йому назву. Бояться дати молодим скульпторам побудувати оцей майдан Незалежности…

Я став свідком дотичної до цього історії. Колись на цьому самому майдані стояла загрозлива скульптура Лєніна роботи скульптора Василя Бородая. Зроблений той пам’ятник був по-своєму талановито, ідея його фантастична: людина біля цього монумента розуміла – то велет, то на віки, його не скинеш ніколи! А я потрапив до студентів-скульпторів, його учнів, власне, потрапив до його майстерні саме тоді, коли пам’ятник Лєніну розібрали на шматки. Студенти за дві пляшки коньяку купили кам’яну брилу у водія, що вивозив самоскидом червоний ґраніт і мармур з того пам’ятника, – дуже цінний для них матеріал, що його практично викидали на смітник – робили з нього дорожні бордюри, надгріб’я… Брилу привезли до майстерні, а це саме той шматок, на якому напис – “…скульптор Бородай”. І ось Бородай зайшов до майстерні й побачив усе це. То, безперечно, була велика травма для нього як художника. Він промовчав, він не сказав нічого, він не знав – що його студенти з того каменю зроблять, і, думаю, вже й не хотів знати. Та, судячи з усього, він тоді зрозумів – прийшов інший час… Я не думаю, що руйнування хоч якогось пам’ятника – це добре; це десь усередині є завше актом вандалізму. Краще б якось зберігати такі речі як пам’ятники епохи. Але, так чи так, я досі думаю: а що ж із того каменю учні скульптора Бородая змайстрували? Адже після цієї мізансцени їм треба було гарно подумати – а що із тієї брили, з того “уламка Лєніна” зробити?!. Щоб це, принаймні, можна було порівняти з тим, що – до них – зробив їхній майстер…

У мене була чимось схожа ситуація, коли мій майстер Леонід Осика цілком свідомо дав мені перерізати оту пуповину, що є між майстром та учнем. Йдеться про мій дипломний документальний фільм “Гріх”; він не просто про історію фільму Осики “Камінний хрест”, що розгортається в часі, а про певний і особливий режисерський, мистецький гріх, що його дуже важко уникнути мистцеві, який активно творить у реальному світі, серед реальних людей. І це стало для мене правдивою можливістю піти далі в кіносвіти – самостійно. Я майстрові своєму вдячний, що він це розумів; і для нього це теж було дуже важливо…

Хто боїться Мамая? – Вчорашнє українське кіно…


Я розумію важливість традиції, але гарної кінотрадиції – тієї, що для українського кіна наріжна і плідна. Мова не про стилістику чи жанри; мова про Землю і про Силу Духу. Ці мотиви, звісно, не лише українські, але в нас це була своя, своєрідна історія та естетика – в культурі назагал, в літературі, в мистецтві, в кінематографі – від Довженка. Я намагаюся продовжити українське кіно в розумінні того Справжнього, що в ньому було, прагну навчитися у нього, в його великих майстрів отого Справжнього. І я прагну нової кінематографічної якости, нової кіномови, щоб вона не відригала вчорашнього-гіршого й застарілого, щоб вона була зрозумілою і близькою сучасному глядачеві. Йдеться і про яскраву стилістику, й про використання нових, найсучасніших знімальних технологій, аби естетично поступально і вмотивовано продовжити плідну українську кінотрадицію, нехай її славна історія – це переважно історія окремих мистецьких спалахів.

Показовою є реакція на вже знятий нами матеріал “Мамая” – не всіх, але багатьох, сказати б, – старших кінематографістів, що для них я залишаюся такою собі “темною конячкою”; бо я ніколи не був у їхній системі координат – не прийшов до них працювати спочатку попихачем, асистентом, а потім якимось там 12-им учнем. Я реально йшов до кіна із зовсім іншої території – я довго працював на Internews’і, на телебаченні… А тепер мені кажуть: та ти з оцим нашим фільмовиробництвом, із цим продюсером, із цими грошима – ти фільму не зробиш, кіна не буде!.. Але й вони бачать у вже відзнятому матеріалі якусь іншу кінематографічну якість, і це їх, здається, бентежить. Бо матеріал “Мамая” багато в чому контрастний до нинішньої вітчизняної кінопродукції. І мій підхід до фільмування свідомо й, можливо, виклично інший, ніж у нас заведено. Я не дозволяю собі розкоші економити на новітній техніці і якісній плівці; не дозволяю собі розкоші знімати таких-сяких акторів; не йду на підміну матеріального середовища – від місця зйомки до останнього ґудзика на вбранні героя, зрештою, я не дозволяю собі відпочивати, коли знімаю кіно. Навпаки – я себе і всіх розриваю на шматки, працюючи над фільмом. А для них незвична така позиція, незвичний і часто чужий саме такий підхід до кінематографічної роботи, де не вітається жодна приблизність і жодне впівсили. І тут краще назвати, хто розуміє і прагне допомогти – Микола Павлович Мащенко, Ганна Павлівна Чміль, Роман Ґурґенович Балаян, – ніж тих, хто ображений такими вимогами до роботи.

Хто боїться Мамая? – Хто боїться кримських татар…


Сьогодні є ті, хто нашіптує, що кримські татари – це потенційне джерело не просто соціального, а навіть збройного вибуху в Україні. М’яко кажучи, це дивні твердження; вони або через лихий умисел, або через незнання сьогоднішнього кримсько-татарського народу і через погане знання історії співіснування наших двох народів (або ж через її знання в інтерпретації колишньої рад. влади, що сповідувала відоме – “поділяй і владарюй”).

Коли я в Криму знімав “Мамая”, то людей щиріших і доброзичливіших за кримських татар я там не стрічав. Коли просиш якоїсь допомоги в татарина, то він усе зробить, аби тобі зарадити. Суто кінематографічні ситуації: люди знімали з себе й під моє чесне слово віддавали для зйомок найдорогоцінніші прикраси, що їх бабусі їхні берегли все життя, пройшовши через найстрашніший Сибір; люди їхали за 150 кілометрів, щоб показати якісь речі, документи. Чи ось історія вже не пов’язана з кіном. Сім’я мого товариша, татарина, однією з перших повернулася з далекого заслання до Криму; і виявилося, що в будинку, де жило 10 поколінь цього роду, в домі, якому вже понад двох сотень років – із таким закритим бахчисарайським татарським двориком, – там живе відставний генерал радянської армії. А вони дуже хотіли, щоб цей дім лишився за їхнім родом. І вони 2 роки жили в землянці, орендували радгоспну землю, вирощували на ній цибулю, продавали; і за ці 2 роки збудували на виділеному їм владою місці розкішний триповерховий дім, фільварок. Замість того, щоб у ньому жити, вони віддали ту маєтність генералові, а самі поселилися в цій старій хаті, де щоб у двір увійти, протиснутись у двері, треба зігнутися до пояса… Вони ні в нього, ні у влади не вимагали повернути свій дім, не вдавалися до жодного насильства – ні словесного, ні будь-якого іншого. Це вчинок. Я розумію, що не всі так можуть; та я й не чув якихось історій протилежного змісту. І це ті реальні люди, яких я зустрів, з якими спілкуюсь.

Про Бахчисарайський музей татари жартують, що найбільший кримський татарин для них – це Алєксандр Пушкін, бо тільки дякуючи його поемі ханський палац не зруйновано, тільки дякуючи цьому збереглися їхні святині. Бо ж усе, пов’язане з кримськими татарами, коли цей народ був репресований, знищувалося абсолютно, стиралося з лиця землі, писемні джерела спалювались, заборонялося згадувати про татар у будь-яких публікаціях радянських. І тепер вони відновлюють свою історію за джерелами, що збереглися в німецьких, бельгійських, польських архівах. І я використовую ті знання в роботі над “Мамаєм”. Цікаво було дізнатися, наприклад, що – до гетьманування Богдана Хмельницького – протягом двох сотень років між козаками й кримськими татарами було велике перемир’я; і тоді багаті й поважні татарські роди поріднювалися з козацькими родами, таких змішаних шлюбів було багато. Зрозуміло, що хто ворогує і воює, той подібного не робить. І протягом двох сотень років запорозькі козаки й кримські татари воювали проти спільних ворогів. Цікаво також, що козаки не воювали верхи, на відміну від наших уявлень, мовляв, у бою на коні і з шаблюкою кривою, – вони були піхотою. А татари в цьому війську протягом 15 – 17 століть – кавалерією. Просто татарські кіннотники були кращими у світі. І на чолі польської кавалерії – полковники, сотники, – чи не всі мали татарські прізвища. Татарські військові роди зажили слави своєрідних самураїв. Усі ці свідчення не останньою чергою пояснюють, чому козаки переймали в татар і зброю, й одяг, і чому українська і кримсько-татарська культури, мови мають чимало схожого. Безперечно, коли народи ворогують, то вони цураються “ворожих” слів, а тут навпаки – хоча були різної віри, та жили разом і воювали проти спільного ворога. А вчинок Богдана Хмельницького – підписання мирної угоди з Росією – татари розцінювали як велику свою поразку; після того стосунки зіпсувалися, й на всіх рівнях до того руку приклала російська імперська політика, аж до переписування історії українського й кримсько-татарського народів.

А, між іншим, тюркські та кипчацькі словники, що є в Бахчисарайському музеї, тлумачать значення слова козак як “єдиноутробний брат”; це брат однієї з тобою крови. Важко такі речі осягнути, знаючи іншу офіційну історію, та, напевне, це справді пішло від того кількавікового поріднення двох народів… Й коли я замислююсь над міжнародними конфліктами (росіяни – чеченці, серби – хорвати), то ставлю собі питання: чи є можливість мирного співіснування? – І бачу відповідь на нашому історичному прикладі: така можливість реалізується тільки через любов. І в “Мамаї” це конкретна історія – любов доньки татарського народу до українця, кинутого рідними братами серед степу, любов, що перетворює його на отого самого міфічного Козака Мамая.

далі буде...

Також читайте:
Хто боїться Мамая? (частина І: Українські “підміни”)


Хто боїться Мамая? (частина ІІ: Історичний фільм)


Хто боїться Мамая? (частина ІІІ: Сюжет(и))


Хто боїться Мамая? (частина IV: Козак Ніхто)


Також дивіться: Фотогалерею фільму



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com