Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

12.02.2010 19:29

УКРАЇНСЬКІ КІНОАРАБЕСКИ

Володимир Войтенко

Вступна стаття до «Каталога українського кіна 2009/10», що виданий Українською кінофундацією, і який містить інформацію як про українські стрічки, що вийшли у 2009 році, так і про ті, що перебувають на фінальній стадії виробництва і побачать світ у 2010-му. Каталог буде вперше презентовано на українському стенді Європейського кіноринку під час ювілейного 60 Берлінського міжнародного кінофестивалю…

Українська кінематографія протягом усього 2009 року, й переступивши межу 2010-го, живе під знаком світової фінансово-економічної кризи, що захопила вітчизняну економіку і суспільство.

На тлі цієї кризи не вщухає ідеологічна дискусія поміж прихильниками й супротивниками дерусифікації прокату чужоземних фільмів, яка час від часу набирає рис питомо політичних. Річ у тім, що до 2008 року, коли, зважаючи на ухвалу Конституційного суду, Міністерство культури і туризму України прийняло відповідний регулівний документ, левова частка іншомовних фільмів з’являлася в кінопрокаті й на ринку домашнього відео винятково в російській мовній адаптації. Ігнорування державної мови залишало національну кіноіндустрію у сфері надпотужного впливу сусідньої російської. Це стало гальмом для розвитку як суто бізнесових сеґментів вітчизняного ринку, так і фактично продовжувало русифікаційну політику й марґіналізацію культурного українського чинника у власне українській кінематографії. Що, вочевидь, виглядало як нонсенс. Сама ж дискусія викликана світоглядно-цивілізаційним роздвоєнням суспільства, живиться зовнішніми впливами й кінцево фокусується на бізнес-аспекті – різному трактуванні відносних показників кінотеатрального бокс-офісу. А саме, наскільки і чим зумовлене їх коливання – об’єктивними (фінансово-економічна криза), чи суб’єктивними (дерусифікація) чинниками?

**
Тим часом в умовах кризи спостерігається кардинальне зменшення державної уваги до національного кінематографа: замість планованих, як і 2008 року, 50 млн. гривень (що дорівнює приблизно $6.25 млн.) бюджетного фінансування, 2009-го галузь отримала у десять разів менше. В результаті чого було призупинене виробництво чи не всіх фільмів з вагомою часткою державного фінансування. (Зокрема, це повнометражний ігровий дебют, соціальна трагікомедія Валентина Васяновича «Звичайна справа», а також романтична фантазія «Тойщопройшовкрізьвогонь» одного з ключових кінематографістів старшого покоління Михайла Іллєнка).

Разом із тим, протягом 18 років українського незалежницького державотворення так і не було випрацювано системної кінополітики, яка б дієво підтримала розвій усіх належних складових національної кіноіндустрії.

Парадоксально, що на тлі законодавчої анемії та залишкового бюджетного фінансування галузі спостерігається суто авторський інтерес до фільмовиробництва з боку окремих державних діячів та політиків. Так, на «Оскара» в категорії «іншомовний фільм» за результатами 2008 року висувалася «Ілюзія страху» режисера Олександра Кирієнка, знята на основі книжки й за сценарієм віце-прем’єр-міністра України Олександра Турчинова – малопереконлива спроба відрефлексувати соціопсихологію українського «дикого капіталізму». А 2009-го відбувся повнометражний дебют режисера Валерія Ямбурського «День переможених», створений за сюжетом книжки депутата парламентської більшості Володимира Яворівського, – художньо невпевнене дослідження вітчизняної «суспільної шизофренії» на трагікомічному шляху від тоталітарного комуністичного минулого до нинішніх буднів олігархічного капіталізму, кволого громадянського суспільства і недовикоханої демократії.

**
Зрештою, проблема постання повноцінної національної кінематографії криється у філософсько-світоглядних підвалинах українського державотворення. Відомо, що сенс існування кожної держави, її історичне виправдання полягає у збереженні й модерному розвої певної культури. В нашому випадку мало би бути – української, з відповідними нюансами поліетнічної держави. Коли прийняти цю максиму, то світогляд і філософію більшості українських державців актуальними для модерної України назвати важко.

Повертаючись до потреби в системній держкінополітиці, ще і ще варто наголосити – йдеться про річ універсальну, що для Франції, США чи Росії, що й для України; звісно, у своєму виданні. Бо повноцінна кінематографія може постати тільки в такому разі. Передусім, це низка підтримчих законів і фундування незалежної кіноінституції, яка б авторитетно оперувала державними коштами; це пільгові умови будівництва нових кінотеатрів, без критичної маси яких вітчизняний фільм не спроможний повернути витрачені на його виробництво гроші; це вивчення історії кіномистецтва в середній та вищій школі, а також фундування Вищих режисерських курсів, які б привели в українське кіно світоглядно й мистецьки сформованих людей.

**
Тим часом тривають конфлікти навколо колись, за часів УРСР, потужних державних кіностудій, передусім найбільших – Київської ім. Олександра Довженка та Одеської, – які з 1920-х років спеціалізувалися на виробництві ігрових фільмів. Ці конфлікти носять очевидно майновий характер. Самі ж підприємства, з одного боку, давно вже втратили фактичний статус творчих осередків, а з іншого – так і не були перебудовані й переобладнані на модернізовані кінофабрики. Державний менеджмент зазвичай полягає в наданні знімальних павільйонів та офісних приміщень орендарям, що переважно пов’язані з телевізійним виробництвом; власне ж кінопродукування неухильно зводиться до мінімуму. Таким чином, кіноскладова цих закладів поступово розмивається з перспективою їх приватизації й остаточного перетворення на підприємства, що мало пов’язані з фільмовиробництвом. Попри відомий драматизм, жодного трагізму ці процеси не крили б у собі, якби приватизацію проводили прозоро, а кошти від неї спрямовували на інші належні кіносправи, якими має опікуватися уряд.

Разом із тим, особливий, національний, статус кіностудії ім. Олександра Довженка, що він стоїть на заваді приватизаційним процесам, підштовхує можновладців до створення на розлогому майданчику майже в центрі столиці багатофункціонального Центру національної кінематографії. Щоправда, подібні ідеї, за поганою традицією, досі не набрали системного планового характеру, а тому наразі мають примарні перспективи. Можна спостерігати лиш окремі кроки в цьому напрямку, як от відкриття тут у грудні 2009-го Студії цифрового відновлення українського кінофонду.

**
Зважаючи на такий стан справ, в українському кіно зростає питома вага незалежних фільмових проектів, і виникає ситуація, що мала б дати відповідь на питання: наскільки закономірним можна вважати той деякий підйом національної кінематографії, який спостерігався попередніх років, коли повнометражне мистецьке кіно й короткометражки початківців здобували визнання на провідних світових фестивалях, а двох сезонів поспіль до кінотеатрального прокату виходили по 10 вітчизняних фільмів?

**
Непевність, світоглядне роздвоєння, марення, в якому перебуває український соціум та політикум, що належним чином не скористався моральними та іншими здобутками демократичної Помаранчевої революції 2004 року, по-своєму продовжує вивчати новонавернений кінорежисер Ігор Подольчак, витончений художник-графік, котрий, до речі, має багатий і цікавий політтехнологічний досвід – від парламентських до президентських виборів. Він завершує свою другу за ліком, галюцинаційну стрічку «Delirium», яка змальовує чи то приватну історію божевілля лікаря-присихіатра, а чи всього навколишнього світу, ставлячи перед собою, героями стрічки та майбутнім глядачем низку світоглядних, екзистенційних та метафізичних питань, зокрема: де, зрештою, життя переходить у смерть, а смерть у життя? Ще 2008 року Подольчакова дебютна екранна рефлексія з приводу знаменитої картини Дієґо Веласкеса «Las Meninas» стала повноцінною заявкою на прихід до українського кінематографа виняткового і вишуканого, з «надміром культури», автора-герметика. У творенні ж нового фільму цей режисер тотально довірився новим технологічним можливостям знімальної і постпродукційної техніки, завдяки чому до максимуму автономізував своє авторство.

**
Спробу ідентифікуватися із сучасним українським кінематографом у сеґменті його пострадянського видання, помноженого на глобалізаційні мотиви, вирішив еміґрант до США, виучень американських кіношкіл Владімір Лєрт. Восени 2009 року він представив у конкурсній програмі 39 Київського МКФ «Молодість» свій незалежний повнометражний дебют «Відторгнення», антиутопію-видиво, як і в майбутньому фільмі Ігора Подольчака «Delirium», занурену до простору й виміру підкреслено психіатрично-перверсивного.

Такий мотив цілком може позначити і навіть увиразнити певну тенденцію. Останні 20 років вона зауважується в ориґінальному кінематографі українського живого класика Кіри Муратової. Починаючи з її вікопомного «Астенічного синдрому» («Срібний ведмідь» Берлінського МКФ) зразка 1989 року, що засвідчив психічне й моральне нездоров’я радянського суспільства часів його розпаду, й закінчуючи «Мелодією для катеринки» (низка призів Московського МКФ) року 2009-го. Останній фільм позиціонований режисеркою також як своєрідна «антиутопія», антипод із боку авторського кіно до жанрового, до так званої «різдвяної історії».

**
«Мелодію для катеринки», як і попередню картиню Муратової «Два в одному»,  продуковано компанією «Sota Cinema Group» (продюсер Олег Кохан) за фінансової підтримки держави. Ця молода компанія вже є успішною в міжнародній копродукції мистецького кіна. Найостанніший здобуток – участь у виробництві фільму-тріумфатора торішнього Венеційського МКФ, стрічки «Жінки без чоловіків» Ширін Нешат. Ця діяльність також є перспективною для 2010 року, протягом якого у тому ж форматі фільмуватиметься стрічка грузинського/французького кінокласика Отара Йоселіані «Шантрапа», повнометражний ігровий дебют знаного документаліста Сергія Лозниці «Щастя моє» та «Fuga mortis» – друга робота Кірілла Міхановського, з дещо схожою з Владіміром Лєртом еміґрантською біографією. 

**
Варто зауважити прикметну річ: шляхом незалежного виробництва, попри всі об’єктивні й суб’єктивні складнощі з пошуком фінансування, рухаються як творці мистецького кіно, так і жанрових форм. Ідеться зазвичай про кінематографістів молодшого покоління.

Так, режисер Любомир Кобильчук (для останнього проекту наразі перебрав псевдо Любо Мир) та оператор Олексій Хорошко 2006 року створили чи не перший в українській кіноісторії горор «Штольня»; нині ж завершують кримінальну комедію «Ломбард».

Своєю чергою, один з найбезкомпромісніших вітчизняних кінематографістів Олександр Шапіро, що практикує малобюджетні експериментальні екзерсиси (його стрічки «Путівник» та «Heppypeople» брали участь у Форумі Берлінського МКФ), знімає свій черговий ориґінальний фільмовий проект «Дніпро». На рівні сценарію – це модерна кінопоема, своєрідне освідчення в любові до Великої Ріки й нонконформістське етичне та естетичне висловлювання.

**
Українська кінодокументалістика, що має вагомі здобутки від другої половини 1980-х, 2009 року поповнилася надзвичайно перспективним режисерським ім’ям. Дебютант Максим Васянович створив 55-хвилинний фільм «Мама померла в суботу на кухні…». Сюжетно стрічка позиціонується автором, як розповідь про підготовку до останнього – з нагоди творчого 50-ліття – концерту батька-дириґента, супутню згадку-роздум батька про минуле життя, а також сповідь кінематографіста-початківця про свій власний пошук сенсу творчості й сенсу буття. Подвійна лірична сповідь таким чином наповнюється непідробними екзистенційними й філософськими змістами, що виводять її на горішній мистецький щабель.

**
Вітчизняна анімація, традиції якої закладалися від самих початків 1960-х років, коли було створено її окремий виробничий відділок, творче об’єднання на Київській студії науково-популярних фільмів, мала чимало творчих успіхів і за старих часів, і вже за доби української державної незалежності. Останні два десятиліття – це переважно короткометражні, для дитячої авдиторії та мистецькі, фільми, що неодноразово преміювалися на міжнародних кінофестах. За всю ж історію української анімації досі було створено єдиний повнометражний фільм – екранізовану 1991 року режисером Володимиром Дахном травестійну «Енеїду» класика української літератури ХІХ століття Івана Котляревського. Нині ж можемо говорити одразу про два нові повнометражні фільми – завершені 2009-го «Пригоди бравого вояка Швейка» Ріната Ґазізова й Манука Депояна та фольклорну фантазію «Микита Кожум’яка» Міши Кострова й Сергія Гаврилова, яка у виробництві. Тим часом реалізація анімаційного серіалу «Моя країна – Україна», що має складатися з 3-4 хвилинних фільмів про українські міста і села, зупинена через відсутність державного фінансування. Художньою складовою серіалу опікується один з найцікавіших режисерів-аніматорів Степан Коваль, короткометражна стрічка якого «Йшов трамвай №9» 2003 року була удостоєна «Срібного ведмедя» Берлінале. 


**
Знаковою і ключовою, як вона бачиться сьогодні, подією 2009-2010 років є втілення короткометражного позабюджетного проекту «Мудаки. Арабески», їдкої сатири на ментальні вади українства, які гальмують його цивілізований поступ. Мудаки, за визначенням, – люди, неадекватні ситуації, в якій опинилися; вони поза викликами часу – рухаються хибним шляхом і вперто вкладають свої зусилля в марноту-марнот.

Одним із надхненників та очільників проекту виступає режисер (і наразі продюсер) Володимир Тихий, що він та його молоді колеґи 2009-го вже створили дев’ять короткометражок до проекту, котрий передбачає виробництво кількох десятків фільмів, найталановитіші з яких будуть сформовані у повнометражний альманах, що пропонуватиметься на фестивалі й матиме кінопрокатну долю.

Українські ентузіасти фільмують тут, тепер, про себе. Вони переконані: визначальними – навіть для такого фінансово місткого мистецтва, як кіно – є не гроші, а світогляд, ідеї, талант і воля до творення. Саме тому свої короткометражні арабески знімають на цілком безбюджетній основі – без зарплатні, гонорарів і визискування за кінотехніку – як друзі, товариші й колеґи, як громадяни. Це виклик покоління і для покоління – робити не окремі фільми, а створити нове українське кіно. Створити кіно, якого досі нема у ґенерації, нема у країни – для себе і світу.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com