Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

18.02.2010 12:32

БЕРЛІНАЛЕ’60: Запитаймо в дзеркала. Про розшифровку «Глухоти» і ковальство свого щастя

Сергій Тримбач, "Україна молода"

У вівторок у великому конкурсі Берлінського кінофестивалю показали «Мед» турка Семіха Капланоґлу та ірано–німецьку картину «Мисливець» Рафі Пітса. І ще багато картин у різних програмах. Журналісти переважно скептично оцінюють рівень передусім конкурсної програми. Утім це не новина — так буває щороку. Хочеться «чогось такого», а подібне трапляється рідко. Поки що журналістське журі журналу Screen Inernational найвище поцінувало румунську стрічку «Коли хочу свистіти, свищу», далі картина Романа Полянського «Письменник–привид». Одначе попереду ще чимала частина конкурсу...

Наші «Мудаки» в Берліні
У понеділок у конкурсі короткометражних картин показали «Глухоту» нашого співвітчизника Мирослава Слабошпицького. Нагадаю, українець уже другий рік поспіль потрапляє до конкурсу Берлінале — тенденція, одначе. Та й іншим наука: не треба чекати милостей від фестивальної природи, взяти їх у неї — от завданнячко. Як саме? По–перше, взяти до уваги специфіку фесту. Берлін — це передусім увага до соціальних та політичних проблем суспільного життя. Будь ласка — і в минулорічному «Діагнозі», і в «Глухоті» Слабошпицький бере матеріал гострий, дражливий. Скажете, що тим самим кіно робиться «під фестиваль» і це не єсть гут. Одначе це краще, ніж чекати біля моря погоди чи виконувати забаганки наших продюсерів щодо виробництва серійного «мила», де від життя соціуму лишається тільки рожевенька (чи від крові, а чи від дамських фантазій) оптична водичка.

Тож хай Слабошпицький потренується робити соціальне кіно і тим самим, може, спровокує появу покоління сердитих і ображених людей, що заходяться міняти наше суспільство засобами кіномови (що б і хто б не говорив, а телебачення лише підігрує існуючим кліше масової свідомості і практично ніколи не йде «упоперек»; це, швидше, дівка «для задоволень», а не для вибудови процесів).

На короткій прес–конференції, яку проводять після кожного короткометражного фільму, режисер пояснив, що у стрічці задіяні люди із вадами слуху. Окрім Сергія Гаврилюка, що грає міліціянта — одначе й він тільки пише у блокнотику і не говорить ніц.

— Я ще в студентські роки хотів зробити німу картину,— пояснив режисер.— Працювати з глухонімими виконавцями було значно простіше, ніж із тими, хто говорить без проблем. Та й взагалі, справжньою мовою спілкування є не лінгва.

Щодо маргінальності персонажів... «Серед таких в Україні близько 90 відсотків — молодь,— продовжив Слабошпицький лякати фестивальну публіку, яка притишено вслухалася у його слова.— А стосовно того, про що картина, скажу так: молодь — це найкраща частина людства (біля мене сидів немолодий чолов’яга, і ми синхронно переглянулися: це ж чого нас, літніх людей, виставлено за рамки кращих чи просто хороших?). І молодь завжди права!» Ми знову переглянулися з сусідом: сказане мало нагадувало події стрічки, де міліціянт знущається в авто над молодим глухонімим парубком. Наче відчувши певну невідповідність у словах, Слабошпицький продовжив: «У будь–якому суспільстві молодь є небезпечною для влади. Остання завжди прагне насильства над молоддю».

Воно все так, одначе мені якраз і не вистачило у фільмі якихось деталей, натяків, відсилань (до інших текстів чи реалій), які могли б дозволити побачити зображуване у ширшому контексті — і власне кінематографічному, і світоглядному та соціально–психологічному. Надто все герметично, надто все замкнуто рамкою кадру.

Було запитання і до продюсера Володимира Тихого. Річ у тім, що «Глухота» є частиною більшого проекту, відомого під назвою «Мудаки. Арабески». Тихий порадував німців: восени весь проект складеться у ціле і буде показаний в українському прокаті. Далі, мовляв, скрізь по земній кульці — завалимо вітчизняними «мудаками» світовий кіноекран... Ні–ні, Володимир, звісно, нічого такого не сказав, це я подумки продовжив сюжет його натхненного слова.

Сексу вірні!
У понеділковій конкурсній програмі потішили обидва фільми — і німецький (втім, тут спільне виробництво кількох країн) «Крадій / Der Rauber» Бенджамена Гейзенберґа, і норвезький «Якийсь м’який чоловік / En Ganske Snill Mann» Ганса Петера Моланда.

Перший розповів історію кримінального злочинця Йогана (Андреас Ласт), який водночас є успішним бігуном–марафонцем — він не зупиняється ані на мить, датчики фіксують (і доносять нам через екран) биття серця, гул крові, що розноситься судинами по всьому тілові — героя і фільму. Бездоганна ритміка картини, добре продумана і виважена в усіх компонентах подієва фабула — професійна складова тут на високому рівні. А ситуація залежності персонажа від пороку простежується у багатьох фільмах Берлінале. Висновок безжальний: людині важко змінитися, раз утрапивши у ту кляту залежність, їй не вдається визволитись.

Моланд саме про це і оповідає. Ульрік (Стеллан Скарсґард) виходить із в’язниці по відбутті 12–річного покарання за вбивство. Шансів змінитися у нього вочевидь небагато, тим більше, що колеги по криміналу уже напоготові зі своїми послугами та завданнями. Герой влаштовується на роботу в гараж (він автомеханік) і знімає затрапезну кімнатку, господаркою якої є бабця Карен (на вигляд їй під сімдесят). А далі історія про те, як Ульрік усе ж вписується в соціум, хоча інтерес останнього до патентованого убивці дещо специфічний. Насамперед жінки... Убивця з пістолем вабить їх магнетично. Є ж теорії, за якими пістоль і чоловічий член мають спільні символічні функції — а відтак мужчина–убивця є не що інше, як вправний сексуальний стрілець.

Бабця Карен, попри позірну ветхість, заходилася мало не щовечора вкладатися під Ульріка. Знято це з великим гумором і відтак не викликає жодних фізіологічних відраз. Бабця отримує від сексу колосальне задоволення, при тому згадуючи усіх святих і божих призвідців... Зал так само лягав — від реготу. А що вже говорити про куди молодшу колегу по гаражу Мерету, якій Ульрік продемонстрував свої бійцівські можливості, зліквідувавши домагання нелюбого їй хмиря. Хоча Карен усю цю конструкцію й ламає, з’явившись до Мерети задля з’ясування стосунків...

Що не одразу виходить в Ульріка — так це налагодження контактів із сином і невісткою. Одначе взявши участь у процесі народження онука (він опинився у потрібний момент на місці подій і прийняв пологи), Ульрік повертає собі законне місце у родині. Щоби остаточно зав’язати з минулим, він убиває Єнсена, що уперто прагнув вернути його до криміналу і, для надійності, віддає авто з його тілом до переплаву і сплющення. Виконавши цей загалом благородний акт, Ульрік підставляє обличчя весняному сонечку: нове життя таки починається... Чорна комедія про те, що людина сама коваль свого щастя.

Це і є магістральним, наскрізним сюжетом багатьох фестивальних стрічок. Як змінити суспільство, в якому стільки грішних і многогрішних тіл і душ? Може, почавши з себе? Стільки людей — і в Україні їх не меншає, — котрі вважають себе досконалими, от тільки з оточенням, суспільством у цілому не пощастило. А подивімось на себе — хоча би і в дзеркало екрана. Треба тільки те дзеркало мати...




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com