Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

18.02.2010 12:41

БЕРЛІНАЛЕ’60: Що почім?

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Український стенд на Берлінському кіноринку надзвичайно скромний, а азійське кіно в конкурсі — дуже суперечливе.

На базарі, на риночку
Невід’ємна складова будь–якого великого фестивалю — кіноринок. Українці замислились над тим, що кіно — це теж товар і його треба продавати, і створили Українську кінофундацію, на чолі з Андрієм Халпахчі. Її презентація у Берліні три року тому вразила багатьох: посеред німецької столиці, в одному з найпрестижніших ресторанів і найбільших залів було влаштовано прийом за участі Катерини Ющенко. Тоді те шикування сподобалося не всім. Мовляв, навіщо таке показне багатство за бідності вітчизняного кіно...

На цьогорічному Берлінале Українська кінофундація здужала обійняти тільки частину кімнати у Mariott Hotel і виставити на кіноринок одну кінострічку. У четвер увечері відбудеться прийом за участі Катерини Ющенко у Mariott — більш ніж скромне, наскільки можна зрозуміти (хоча спонсором, як і раніше, виступає Nemiroff, «світовий бренд»). І справді — ні шикувати, ні радіти приводів немає. Кіноіндустрію (в її виробничій частині; з прокатом справи виглядають по–іншому) у нас нищать ось уже півтора десятка літ, одначе в останні два роки те нищення ще більше посилилось. Державні студії просто добивають — «до ручки». Хай мені після цього розказують, які у нас при владі «культурні» персонажі.

Основна частина Європейського кіноринку цього року знаходиться у палаці Martin–Grupius–Bau. Величезна кількість народу юрмиться тут з ранку й до вечора — 40 тисяч візитів упродовж першої половини роботи ринку. Уже зараз побито минулорічний рекорд щодо кількості укладених договорів. Кіноіндустрія відчуває кризу слабше, аніж інші сектори економіки: за кризового стану людям хочеться видовищ...

З–поміж інших зустрічаю Олександра Роднянського. Недавній киянин, теле– і кінопродюсер, він, як відомо, уже кілька літ поспіль живе і працює в Москві. Розповідає, що попри зайнятість на багатьох кінопроектах із телебаченням не розлучається. Нині об’єдналися «5–й канал» та Ren–TV, будуть підсилювати їх місце в телевізійному просторі. А крім того — в роботі, на різних стадіях реалізації, вісім кінопроектів. Тут, у Берліні, займається, зокрема, новим фільмом Андрєя Звяґінцева — у проекті поєднано капітали багатьох продюсерів і країн. З–поміж інших з гордістю називає невеликий серіал Владіміра Хотиненка про Достоєвського... І так далі. Росія повільно, одначе послідовно входить у світовий кінопростір — уже не тільки як культурна, а й бізнесова її частина.

Ну а в Україні і з Україною будуть нові проекти? Роднянський скрушно хитає головою: хай там у вас трохи розвидниться, неодмінно приїду подивитися, що і як можна зробити. В останні роки з цим були самі проблеми. «А в Росії що,— провокую, — немає проблем? Та ж корупція...». — «Корупція є, одначе там є визначені правила гри, яких дотримуються. Домовилися грати «в шахи», то граємо в шахи. А не у волейбол».

Азійський вектор
Німецька столиця — саме те місце, звідки дивитися на Азію найзручніше, бо мода на кіно китайське, тайванське, японське почалася тут — у 1987 році Чжан Імоу отримав «Золотого ведмедя» за фільм «Червоний ґаолян». Не доводиться дивуватися, що китайський режисер і в конкурсній програмі ювілейного Берлінале — з фільмом «Жінка, рушниця і магазин локшини» (в іншому варіанті, англомовному, — «Проста історія локшини»).

Злі язики кажуть: це та сама локшина, яку кінокритики накручують на наші глядацькі вуха ось уже чверть століття. Пояснили нам, що це велике кіно, а ми й віримо. Потому ще про велич іранського кіно розказали. Ага, хто бачив: нудота звичайна. Мода вона і є мода, в ній багато вигаданих авторитетів і несправжніх профілей.

Нова робота Імоу — це китайське поетичне кіно. Місцями нагадує наше, українське (яке трапилось, нагадаю, багато раніше). Це коли чи не кожен кадр продуманий до міліметра, а то й намальований до моменту зйомки. Це коли у житті помічаються передусім якісь сталі, відшліфовані часом речі (обряди передусім, з трудовими включно). У китайців ще вочевидь додався вплив їхньої національної театральної традиції. Актори в них, як правило, надзвичайно пластичні і можуть виконати будь–які забаганки режисера щодо руху в кадрі. Оператори так само озброєні китайською традицією — колористика просто фантастична. У підсумку — це видовище, яке на великому екрані не може не вражати. У «Локшині...» є і містичні вбивства, і немістичні удушення, і нічні пейзажі неймовірної краси, і воїни на кшталт середньовічних... А в цілому — це щось дуже схоже на оперу, тільки з використанням мови кіно. Притому сам режисер стверджує, що це замало не стилізація фільмів американських братів Коенів, з усім обладунком їхніх стрічок. Піди розберися, що із чого «проізростає».

Японська «Гусінь / Caterpillar» кіноветерана Кої Вакамацу (йому вже 74) багато в чому інше кіно. Хоча в ньому теж є елементи опери — одначе йдеться про роботу японської пропагандистської машини під час Другої світової війни; це, власне, її фотографічне зображення. Лейтенант Киузо Курокава (Шима Огніші) йшов на війну з великою вірою у святість боротьби за імператора та вітчизну. Повернувся обрубком — без ніг і рук, один лишень тулуб (звідси й образ гусені, у чомусь кафкіанський). Дружина Шігеко (Шинобу Тераїма) спершу у повному відчаї — як жити з отаким, та й навіщо? Навіть задушити пробує...

Оригінальність фільму полягає в демонстрації процесу самознищення ідеологічного міфу. Шігеко поступово потрапляє у полон тієї патріотичної хвилі: медалі чоловіка, газетна шпальта, вставлена у велику ошатну раму, де її чоловіка проголошено Живим Богом війни — усе це діє. А сам Курокава і не виходив з тієї хвилі... Міф додає сил: воїн починає багато їсти, далі в ньому прокидаються сексуальні інстинкти, котрі «нє задушиш, нє убйош». І чим більше жінка входить в істерику патріотизму, тим більше чоловік упадає в солодощі секс–утіх.

Та логіка фільму безжальна — сексуальні чуття чим далі сильніше гасяться страшними спогадами насильства. Тими кадрами фільм, власне, і починається: як сам Курокава ґвалтував китайських жінок... А Шігеко так само поступово втрачає сенс усіх цих славославій та ідеологічного блуду. Чоловіка її, а з ним і саме її життя, перетворено на не тваринне навіть, а «комашине» життя. Заради величі імператора й імператорської Японії? Ідеологічне нищить природу, а природне, у підсумку, перемагає ідеологічні марення.

В індійській стрічці «Моє ім’я Хан / My name is Khan» Карана Йохара герой (Шан Рух Хан) живе у Сполучених Штатах Америки і страждає від того, що він — мусульманин. Точніше, починає страждати після 11 вересня 2001 року... В сім’ї трапилася страшна трагедія — його прийомного сина забили на смерть. Потому його лишає дружина... Сам він починає мандрувати Америкою і, по суті справи, стає проповідником міжрелігійної і міжрасової терпимості. Такий собі достоєвський Ідіот на індійський манір...

Фільм дивовижний за немислимою сумішшю всього і вся — жанрів, стилів, музичних рулад і танців... А зрештою, усе виглядає як така собі проамериканська агітка, розтягнута мало не на три години! У фіналі ми бачимо, як Хана запрошує до себе президент Обама (ігровий, звичайно). От воно що — індійський режисер виконав замовлення (виглядає, що так) американського агітпропу: возвеличив рабів убогих великої політики. Ну, як у нас ото, артисти за кандидатів у президенти «безкоштовно волали». Чим закінчуються подібні ігри, надто добре показав японець Вакаматсу. Тут, звісно, були благі наміри. Тільки куди й навіщо їх поширюють, відомо аж надто вже добре.
 
P. S.
Берлінський кінофестиваль перетнув екватор, пора думати про квитки до Києва. У залізничній касі такого квитка я придбав, із додатковим поясненням працівника каси: «Ваш квиток — у вагон другого класу. Це в Німеччині. А коли будете їхати Україною — то вже буде першого класу...» Отаке. Йдемо в Європу — перша кляса, як тільки в неї увійшли — вже друга. Ну і що об тім скажете?




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com