Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.05.2010 19:10

АТАКА АГІТПРОПУ

Ігор Грабович, Анна Купінська, "Український тиждень"

«За много лет под нахождением абсолют¬¬но чужих, ментально, национально и религиозно государств, на Западной Украине сформировался совершенно другой психотип человека, который готов в глаза соглашаться с хозяином, который готов его хвалить и боготворить, и ночью с таким же хладнокровием и усердием перерезать ему горло», – каже нинішній міністр освіти та науки Дмитро Табачник в інтерв’ю московським журналістам телекомпанії «ТВ-Центр», які в Україні зняли документальний фільм «Убить русского в себе» (2009 рік).

Ця стрічка – одна з-поміж багатьох зразків сучасного російського агітпропу, скерованого проти України. Фільми та телевізійні програми такого ґатунку можна побачити на московських каналах «ТВ-Центр», «Россия», «Первый канал», «НТВ», «РТР-Планета». Загалом їх неважко знайти і в українському сегменті інтернету.

Маніпуляції за схемою
У центрі нашої уваги опинилися кілька таких робіт, поміж яких вирізняється продукція компанії Продюсерский центр «Студия Третий Рим». У їхньому «активі» чотири антиукраїнські стріч¬¬ки, зняті у 2007–2009 роках: «Украина. Повторение пройденого» (фільм перший – 2007, другий – 2008), «Украина юбилейная. Битва за историю» (2009) та «Украина – ненька, матушка – Россия» (2009), демонстровані каналом «ТВ-Центр». Крім того, варто розглянути одну з серій телевізійного циклу телеканала «НТВ» «Алтарь Победы», під назвою «Каратели» (2009), програму Міхаіла Лєонтьєва «Оран¬¬жевые дети Третьего Рейха» («Первый канал», 2010), стрічку Вєри Кузьміної «Убить русского в себе» («ТВ-Центр») та картину канала «Россия» «Украинский национализм: невы¬¬учен¬¬ные уроки».

Загалом фільми «Третьего Рима» мають нехитру схему. Маніпуляція тут починається з самого вибору теми розповіді. Наприклад, стрічка «Украина – ненька, матушка – Россия». Вона зроблена за зразком іншого фільму цієї студії «Прибалтика. История одной «оккупации», в якій ішлося про зруйновані радянські промислові гіганти в країнах Балтії. З факту руйнування робиться висновок, що через це республіки переживають перманентну кризу. Й її не зможе ніщо подолати, зокрема й вступ країн до НАТО та Європейського Союзу. Фільм будується як анонімна оповідь, у центрі якої голос диктора, котрий зачитує написаний текст. Текст ілюструється знятим у Прибалтиці відео, радянською хронікою, інтерв’ю з місцевими мешканцями, серед яких чиновники, економісти, відомі в Росії митці й так звані пересічні громадяни. Самі ж журналісти, які розмовляють із респондентами, залишаються ано¬німними, ми не бачимо їх у кадрі й не чуємо їхніх запитань. У результаті виходить маніпуляти⬬на історія про те, що радянська окупація Прибалтики була чимось дуже позитивним, що прибалтійці отримали набагато більше, ніж інші республіки СРСР, бо вони були «вітриною Радянського Союзу», та й загалом «радянським людям навіть прибалтійський акцент був приємніший за середньоазійський та кавказький». Запитання, чи хотіли самі литовці, естонці та латиші для себе такої долі, у фільмі взагалі не ставлять. Не йдеться також і про альтернативу зруйнованим радянським виробництвам. Для «Третьего Рима» життя в Прибалтиці скінчилося після 1990 року.

Так знято й картину «Украина – ненька, матушка – Россия». Тут також показані лік¬відовані підприємства, проте додалися й інші аспекти – заперечення русифікації України, зведення українського націоналізму до впливу американських спецслужб, які мали за мету розвалити СРСР. Розпочавшись із економічної «єдності» українців та росіян, яка частково збереглася дотепер (у фільмі показують «Мотор-Січ», яка нібито процвітає завдяки спів¬праці з Росією), фільм закінчується словами патріарха Кирила про духовну єдність двох народів, яка, ймовірно, має привести до нового союзу.

І все це подано через конфлікт українця «хорошого» та українця «поганого», що особливо показово на тлі латишів, латвійців та естонців, які фа¬ктично не підтримали головної ідеї стрічки «Прибалтика. История одной «оккупации». Зате поміж українців таких чимало. Тут і незмінний академік Петро Толочко, і радянський космонавт Олександр Волков, і редактор «Прикарпатської правди» Богдан Федьків, і колишній голова сільради Калуського району Михайло Стула, і голова ради директорів ОАО «Мотор-Січ» В’ячеслав Богуслаєв. Не обійшлися й без «простих людей». На цю роль була заангажована мешканка села Середнє Анна Блищик, яка жаліється на дорогий цукор у магазині та відсутність роботи в селі. Саме з її вуст звучить своєрідна «народна мудрість», конче потрібна авторам картини: «У цьому ми винні самі». І хоча селянка не сказала жодного схвального слова про своє життя в СРСР, у глядачів повинно скластися враження, що «проста жінка» (її одяг – халат і традиційна хустка) глибоко переживає «розвал великої країни» та шкодує, що голосувала не за тих політиків.

Головна думка фільму очевидна: по-перше, радянська Україна мала розвинуту економіку, яку втратила за часів незалежності, по-друге, сьогодні в Україні процвітають тільки ті підприємства, які зберегли зв’язки з Росією. Звідси висновок – назад у СРСР! Зрештою, навіть не в економіці річ. Просто Радянський Союз умів перетворювати буденне існування людини на безперервну зустріч із Піднесеним. Колишній моряк-підводник Василь Волга розповідає, що він колись служив в одній із найвеличніших армій світу, інженер Іван Івко згадує своє враження від величі Дніпрогесу, а в космонавта Волкова частіше билося серце, коли він із космосу бачив рідну Горлівку.

А тепер слово українцям «поганим». Із ними в стрічці влаштовують «диспут», скажімо, наводять слова Тягнибока: «Ми хочемо, щоби українці могли користуватися своїми соціальними та куль¬турними правами, щоби можна було у будь-якому кінці України підійти до кіоску та купити українську газету [...], щоби можна було ввімкнути телевізор та дивитися не одні московські програми, а подивитися український фільм, українські новини [...]». Йому протиставляють директора українського філіалу Інституту країн СНД Владіміра Корнілова, який чомусь говорить про те, що український націоналізм базується на ідеях Дмитра Донцова, які «вже застаріли». В такий спосіб характеризують «поганого» українця, котрий виставляється своєрідним утіленням відсталості. Проте з московського погляду, відсталість – це ще не найгірша його риса.

Походження «звіра»
Взагалі західні українці, галичани, бандерівці (а саме вони і є «поганими» українцями) становлять загадку для авторів усіх цих стрічок. Цю загадку неможливо обійти, вона стоїть, як кістка в горлі. Як могло статися, що одні українці майже одразу прийняли росіян, а інші їм довго опиралися? Звідки походить ця їхня впертість? Або як каже телеведучий Міхаіл Лєонтьєв: «Откуда это на нашей единокровной Украине? Кто их родил, кто их учил? Чему и кому они служат?» Звісно, в Лєонтьєва є своя версія, до якої ми обов’язково повернемося, проте зараз важливо зафіксувати сам момент загадки, бо й її принципова наявність, і слова, якими вона описується, й тим паче відгадка феномена самі по собі є показовими.

Скажімо, в «Карателях» канала «НТВ» ветеран Іван Якимов розповідає про свого друга Сухомлинського з Полтавської області, якого «всім взводом» відмовляли ходити в західноукраїнське село зі зброєю, проте він пішов, сказавши, «вони свої, українці». Сухомлинського вб謬ли. «Нам были непонятны действия этих бандеровцев», – каже Якимов. І справді, – підхоплює його слова закадровий голос, – зрозуміти бандерівців було важко. Далі, власне, йде історія про їхні «звірства», подробиці яких старанно перелічуються. Полковник КДБ у відставці Ґеорґій Санніков по-бароковому нанизує звірства: «Вогнать через задний проход несколько бу¬¬тылок, пока человек не умрет, посадить на кол, разорвать деревьями, отрезать язык, бросить в колодец».

«Поганий», але непізнаний українець-бандерівець репрезентується насамперед через його жорстокість. Причому ця його риса в уяві російських телевізійних дослідників набувається у досить химерний спосіб. У «Карателях» історія «поганих» українців починається... в Намібії, де капітан Пауль Еміль фон Леттов-Форбек придумав «диверсійну боротьбу за допомогою туземного населення». Його метод підхопив Теодор фон Хіппель, який згодом доповнив метод Форбека «повною відмовою від будь-яких гуманітарних, моральних обмежень у методах війни». Вже в нацистській Німеччині Хіппель сформував полк «Бранденбург», у складі якого був український батальон «Нахтігаль». І ось українців «в специальных тренировочных лагерях обучали военным нବвыкам, тоже необычным, и совсем не таким, какие преподавались собственным солдатам». Але про які саме спеціальні навички йдеться? Може, це якесь вуду? Автори не уточнюють, і весь технічний бік справи залишається за кадром.

Не наближаються до відгадки жорстокості бандерівців і в інших фільмах. Тому обходяться звичними радянськими кліше, які в картині «Украина юбилейная. Битва за историю» озвучив мешканець волинських Сарн Володимир Терещенко: «жажда крови, звериная натура человека».

Власне, це також версія. Згідно з нею, бандерівці не були людьми. Радянська пропаганда часто описувала їх як нелюдів, вурдалаків, перевертнів, власне істот проміжних між світом людей та світом тварин. Суть «прикордонної» природи бандерівців, галичан, «поганих» українців у тому, щоб цілком не належати жодному зі світів і водночас зберігати здатність легкого переходу межі між ними. Бандерівець може бути ким завгодно, проте він усюди чужий.

У фільмах саме це стає головним критерієм для розуміння «поганого» українця. Тому він завше подається через постать зрадника. Власне, зрадник і є тією істотою, яка з легкістю переходить з одного світу в інший. Зрештою, саме зрадливість є головним критерієм для визначення галичан, за версією Дмитра Табачника. Описуючи вбивство графа Потоцького у фільмі «Убить русского в себе», Табачник зазначає, що його вбивцею був студент, якому Потоцький допоміг вступити до університету, де той учився за державний кошт. Мовляв, така ось дяка.

Описана природа галичанина сформувалася під впливом Австро-Угорщини, Німеччини та Польщі. Автори різних картин висувають суперечливі версії того, як це сталося. У фільмі канала «Россия» «Украинский национализм: не¬вы¬учен¬ные уроки» такий собі журналіст Юрій Козлов просто констатує: «Галичина – не Украина, галицийские националисты – не украинцы, потому что за 600 лет они превратились из православных в униатов, за период пребывания в Австро-Венгрии превратились в националистов». Він говорить про націоналістів, ніби справді йдеться про якихось потвор.

Журналістка Вєра Кузьміна, яка взагалі заперечує існування українців як окремого народу, твердить, ніби українці були створені загадковим методом убивства «русского в себе». Вона описує технологію «вбивства», яка полягає в простому конструюванні українців: вигадування мови, звичаїв. Щоправда, Кузьміна так до кінця й не може визначитися, хто ж придумав українців. Сердешна розривається між Шевченком, Донцовим та німецьким офіцером Марком Гофманом. Зрештою зупиняється на постаті єврея Алєксандра Парвуса, який привіз Лєніна до Росії в запломбованому вагоні, а вже Лєнін з іншим більшовиками цілком легітимізував неіснуючий народ.

Франкенштейна замовляли?
Прикордонна сутність «поганого» українця передбачає також, що він фактично не має ідентичності. Перебуваючи у стані постійної готовності змінити форму, він легко піддається чужим впливам. Тому націоналістів насправді створили німці, австрійці та поляки – тут версії різняться, залежно від кон’юн¬ктури. Як пафосно говорить Кузьміна: «В Австро-Венгрии, Германии [...] прекрасно понимали, какие последствия будут у этой, на первый взгляд, невинной забавы – убить русского в себе». Себто творення «поганого» українця як істоти засадничо межової відбулося волею, умовно кажучи, німців. Німці навчили бандерівців таємничих технологій війни, німці скерували своє творіння проти росіян. Мета всього «німецького» проекту, стверджує та сама Кузьміна, вбити саму Росію.

За подібним сценарієм відбувається й творення сучасних «поганих» українців, до складу яких потрапив насамперед Віктор Ющенко. Міхаіл Лєонтьєв в «Оранжевых детях Третьего Рейха» розповідає, що колишнього українського президента створили німецькі нацисти, звісно, не прямо, хоча в програмі достатньо розводяться про перебування батька Ющенка в німецькому концтаборі, а опосередковано – через Катерину Чумачен¬¬ко, яка прибула до України підготовлена «коллективом, сплоченным единой идеей [...] прав человека и освобождения порабощенных народов, идеей, у истоков которой стояли такие люди, как гаупштурмфюрер Лев Силенко, нацистcко-бандеровский генерал Павло Шандрук, американо-бандеровский идеолог Лев Добрянски». Тут і до «жьідобандеровцев» недалеко...

Загалом автори кожного з цих фільмів марять по-своєму. Вони часто суперечать одне одному, пропонуючи взаємовиключний виклад і трактування історичних подій. На якийсь чорний анекдот тут перетворюється кількість жертв «поганих» українців. У фільмі «Каратели» стверджується, що «от рук местных националистов погибли 60 тысяч мирных украинцев», у фільмі «Украинский национализм. Невыученые уроки» кажуть, що «в период 1941–1956 годов члены ОУН и УПА убили не менее 400 тысяч человек», проте апогею цифра досягає в Міхаіла Лєонтьєва: «На территории Украины в годы войны окку¬¬пационными войсками и их украинскими союзниками было уничтожено 3 млн 256 тыс. мирных жителей, из них 75 тыс. детей. Общее количество жертв ОУН-УПА трудно поддается подсчету, минимальная цифра – 300 тыс. человек».

Проте кожен із цих фільмів по-своєму «правдивий». І правду варто шукати не лише в очевидних із політичного погляду завданнях – створити ілюзію розколу України, підіграти комусь на виборах, зрештою, дискредитувати українську ідею. Фільми цілком характеризують їхніх творців, а ще вони характеризують Росію загалом. Гірка правда криється в готовності позиціонувати Іншого, в цьому разі українця, галичанина, бандерівця як своєрідного людинозвіра, чудовиська, створеного новітнім німецьким доктором Франкенштейном. І яке обо¬в’яз¬ково має бути знищене. Найгірше, що «хороші», з погляду росіян, українці долучаються до такої позиції, а подекуди навіть формують її.

«Український тиждень», №17, 30 квітня – 6 травня 2010




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com