Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.05.2010 21:40

DOCUDAYS UA. Нотатки члена журі

Володимир Войтенко

Власне, деякі враження від фільмів Творчого конкурсу Міжнародного фестивалю документального кіна про права людини DOCUDAYS UA, що проходив у Києві від 26 березня до 2 квітня 2010 року. На відміну від конкурсу Правозахисного, до якого традиційно входять стрічки профільної тематики, Творчий акумулює, сказати б, неігрове кіно «без берегів» і добирається за принципом винятково мистецьких кіночеснот.

І тут передусім варто зауважити, що програму склали фільми 2008 – 2009 років, які переважно вже мають гарну фестивальну історію та букети заслужених і почесних відзнак. Програма потужна і різноманітна. Якщо Правозахисний конкурс вів розмову про конфлікти поміж правом людини і репресивною суттю держави у тих чи тих проявах та варіаціях, то в Творчому, так чи так, на кону – права особистости та її обов’язки перед собою, близькими своїми, перед соціумом. Тут ідеться радше про життя людського духу в обставинах – драматичних і також трагічних – повсякденного життя, яке, хочемо ми того чи ні, усвідомлюємо ачи не розуміємо, складається в життя-портрет-історію суспільства, нації, людства, часу, епохи…

Кожен фільм конкурсу, без перебільшення, вартий окремої статті, більшої чи меншої, а більшість заслуговує на розгорнуті критичні розвідки, або й ґрунтовні дослідження. Принагідно ж хочеться звернути увагу лиш на деякі оприявлені на DOCUDAYS UA тенденції, котрі, безумовно, характеризують певні еволюції сучасного неігрового кіна у світі.

Одна з провідних рис новітнього неігрового кінематографа – межова одвертість: одвертість героїв перед камерою, одвертість авторів картин перед глядачем. Часто це досягається тим, що герої фільмів – найближчі для режисерів люди, а часом і вони самі.

Це, зокрема, стосується стрічки-переможця Творчого конкурсу – «Мама померла в суботу на кухні…» (55 хв.) українського режисера-початківця Максима Васяновича.

Сюжетно стрічка позиціонується автором, як розповідь про підготовку до останнього – з нагоди творчого 50-ліття – концерту батька-дириґента, супутню згадку-роздум батька про минуле життя, а також сповідь кінематографіста-початківця про свій власний пошук сенсу творчости й сенсу буття. Подвійна лірична сповідь таким чином наповнюється непідробними екзистенційними й філософськими змістами, що виводять її на горішній мистецький щабель.

Екранна історія розгортається у двох естетично-часових вимірах – минулому й теперішньому, – що пластично постає діалогом поміж чорно-білими хронікальними матеріалами (зйомки старшого брата, режисера Валентина Васяновича) й сучасною кольоровою зйомкою. Варто наголосити, що монтажно, суголосно із супутніми музичними й звуковими партіями, це подається надзвичайно точно і влучно, з ритмово й змістово виваженим застосуванням рефренів, а також із непідробним м’яким гумором.

Максим Васянович фільмує батька і його життя, сказати б, без ретуші, що спочатку викликає, принаймні – в частини глядачів, якщо не шок, то нерозуміння подібної відвертости. Але з плином екранного часу запановує інтонація синівської любови, вдячності й розуміння, що автоматично знімає перші враження. В цьому проявляється і виразний діалогізм фільму.

А це, слід зазначити, також одна з очевидних прогресивних рис новітньої мистецької документалістики. Це коли кінотвір не лишається річчю в собі або ж маніфестальним монологічним твором, а пропонує глядачеві певні стосунки, до того ж – на різних рівнях. Також такі фільми зазвичай є діалогічним у внутрішній своїй структурі.

Поряд із фільмом Васяновича стають картини Реґева Контеса «Найгірша компанія у світі» (50’, Ізраїль) та «Плати й одружуйся» Атанаса Ґеорґієва (76’, Австрія – Хорватія – Македонія – США). Контес фільмує про невдатливого бізнесмена-батька і його друзів-добряків, котрі розуміються на дружбі, але не на підприємництві. Режисер сам з’являється у кадрі як син, що безуспішно намагається оптимізувати батьків злощасний бізнес. Ґеорґієв, своєю чергою, стає героєм власного фільму-експерименту, як набути громадянства однієї з країн ЄС через фіктивний шлюб. Всі три фільми сповнені гумору, драматичних, на межі з непідробним трагізмом, ноток.

Аби зафільмувати свою 25-хвилинну стрічку «До болю» поляк Марчін Кошалка користається вже, здавалося б, позамежною одвертістю своїх друзів, іншими словами – «дружбою з двадцятирічним стажем»: історія пізньої емансипації 53-літнього психіатра, що перебуває в перверсивному статусі маминого синочка.

Юкка Каркайнен у фільмі «Вітальня нації» (74’, Фінляндія) робить зухвалу, викличну й загалом успішну спробу змалювати «портрет пересічного фіна», іншими словами – нацональний портрет, через тривале спостереження за щоденним побутом, етапами приватного життя шести фінських віталень. Все будується на антитезі: вітальня ніби-то передбачає «парадне вбрання», ми ж пізнаємо націю, сказати б, «зі споду». Взагалі ж, фільм, як і решта згаданих, попри всю свою конкретність та інтимність виходять на очевидні узагальнення та універсалії.

Абсолютно шокова відвертість в драматургійній і зображальній (змістово-формальній) основі картини «Хімія» (58’, Польща) Павела Лозіньського, що є достойним сином живого класика польської кінодокументалістики Марцеля Лозіньського: на гіперблизьких планах пацієнти онкологічної клініки, приймаючи курс хіміотерапії, розмовляють поміж собою про «дрібниці життя», яке ось-ось може вислизнути, щезнути назавжди… Найвищої трагічности й водночас делікатности фільм, що він буквально зминає глядача, оголюючи для нього прості й правдиві цінності земного існування.

А режисерка із Чехії Гелена Тржештікова фільмувала свого героя для стрічки «Рене» (83’) протягом 20 років його життя – від 17-ми до 37-ми. Двадцять років абсолютно асоціального персонажа – у в’язничній камері й під час коротких пригод на волі до чергового злочину. Ці самі 20 років Рене «поза соціумом» простежуються на тлі важливих, радикальних змін у Чеській Республіці та світі. Останнє вочевидь жодним чином не впливає на поведінку, на, сказати б, «покликання» Рене. Яка, даруйте, з цього всього може вийти мораль? – Можливо, й парадоксальна: Свободу не спинити ?

У кожнім разі, ще одна оприявлена тенденція – тривале спостереження режисера-оператора із кінокамерою (тепер зазвичай – з відеокамерою) в руках за життям. Життям, що з цих причин не може для нього, а через це й для глядача, залишатися байдужим і чужим.

Що, безумовно, засвідчує силу сучасної мистецької кінодокументалістики.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com