Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

21.02.2003 19:37

Курс – Схід (про фільм “Мамай”)

Олег Сидор-Гібелинда

Козаччина, мабуть, ще довго лишатиметься для наших кінематографістів «зачарованою добою». Знімають її часто й охоче, та найчастіше невдало (чи багато глядачів сьогодні одразу згадає, скажімо, «Чортову дюжину» 1970 року?). «Кіновізії козацтва не мають нічого спільного з чеснотами лицарства...» (Тут і далі Олесь Санін цитується за виданням: КINO-КОЛО. – 2001. – № 10 (літо).), – сказав мистець (про твір якого ми нині вестимемо мову). На відміну од красного письменства, здобутки якого часом беззаперечні, хоча не завжди можуть вони стати у пригоді нашому сучасникові. І там, де виявляється безсилою історія, художник звертається до міту. А точніше, до його писемно-матеріальних свідчень, як-то народна картина чи дума, а до них нерідко додається породження авторської уяви, що, втім, переконливістю не поступається двом попереднім, заради яких її і залучено.

Санінський «Мамай» і є таким коктейлем мітів, кожен з яких продовжує інший, спростовуючи себе, породжуючи щось нове, небачено-нечуване. Три джерела та три складових частини стрічки: фольклор, малярство, індивідуальна фантазія. Дві думи про братів азовських; «Козак Мамай»; балада про абориґенку та чужинця. Інтермедія, амальґама і тло дії. Брати-зрадники; козак-музика; кримський бранець. Текст, підтекст, контекст. Спільного між ними – досить пізній час оприлюднення всіх перелічених джерел. Згадані думи було зафіксовано в 1902 і 1916 роках – а існують ж бо записи, датовані останньою чвертю XVII століття. Перше ґрунтовне дослідження про «мамаїв» вийшло 1960 року у Львові накладом в... 1000 примірників – до того цей жанр безпідставно виводився з вертепного театру чи пов’язувався з портретами гайдамак. Стосовно лав-сторі, то вона адресує нас до зрілоромантичної парадигми пристрасти, оскільки в інших думах, скажімо, «Алкан-пашова турецька» в обмін на рятунок та весільний вінець вимагає зречення від християнської віри (що в нашому фільмові зовсім не властиво для героїні Спесивцевої). Усі джерела визначаються значним рівнем автономізації (справді, в піснях та думах не згадується ніякий мамай, натомість «мамаї» переважно присвячені музикуванню козака, під назвою «...душі правдивої» – такому прозаїчному заняттю, як вичесуванню ненажерливих комах з власного тіла, а от амури тут з’являються аж у ХІХ столітті у вигляді залицянь до «дівки Марусі», і таке інше). Словом, логіка фільмового твору Олеся Саніна суто авторська. За своєю переконливістю – камінна, незворушна!

«Мамай», згідно з Грінченком, – «каменная статуя в степи». Іноді цією назвою пойменовують «хрести» (О. Скальковський). Дипломний твір Саніна, «Гріх», оповідає історію зйомок стрічки «Камінний хрест» Осикою. У другому розділі новели Стефаника, екранізацією якої і є фільм покійного мистця, учителя автора «Мамая» (в перших титрах якого він вдячно згадує і Леоніда Михайловича) впадає в очі розлогий триабзацний період, де описується стан екзистенційної зажури старого селянина. «...Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води... Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду»(Василь Стефаник).

Виконавця однієї з ролей, Ельдара Фатімова, Санін знайшов на – камінній, звісно – горі Ай-Петрі. А сам фільм задумав після з’яви у снах «темниці кам’яної», вичитаної у «Думі про Марусю Богуславку». «Згодом, коли я втрапив до крейдяного кар’єра, то второпав, що це і є та сама «біла темниця», в якій були козаки на Чорному морі...». І з якої вони – у «Мамаї» – тікають, втискуючись у камінні жили, не встигнувши струсити з себе сірого камінного посліду, схожого на попіл. А змивають, лише опинившись далеко за межами підземної буцегарні. «Брат найменший» біжить за старшим та середульшим, «та на біле каміння ніжки свої козацькі-молодецькі посікає». Камінь – болюче долають, з нього повстають; іноді, рідко. («Трудно вийти з бучі, як каменю з води», кажуть у народі). Дія, рівнозначна жесту Вищого Втручання, себто чуду: «Зможе Бог з каміння свого підняти дітей Авраамових» (Лк., 3; 8).

В українських думах камінь завжди вказує на неволю, полон, страждання. Окрім уже згаданої «темниці кам’яної» (як мінімум у двох думах), мигтить виразний образ «сокола ясненького... на камені біленькім», котрий «жалібненько квилить-проквиляє» («Олексій Попович»). Понад те, за Драгомановим, камінь є знаком поганського світу: «Що Бог создав, то рівне, чисте, а вже, що идолове, там саме каміняччя і гори, і всякі викрути».

Але ж і позу «мамая» (народно-малярського) часто порівнюють зі статуями боддисатв, принагідно згадуючи персіянську кераміку XIII – XV століття. І «Мамай» (екранний) менш завдячує урокам «поетичного кіна» (яке режисер вважає вигадкою польського журналіста), аніж, наприклад, візуальній поетиці китайців та іранців – в особі Мохсена Махмальбафа (і тут одразу згадується його «Габбех»). Власне, Сходу, яким для нас є (також і) Крим з його могутнім шаром татарської культури, що з неї Санін конкретно посилається на «Пісню дервіша про трьох доблесних мамлюків». «...Протягом двох сотень років між козаками й кримськими татарами було велике перемир’я; і тоді багаті й поважні татарські роди породнювалися з козацькими родами...», – стверджує наш сучасник. Зрештою, висновки, свого часу зроблені Ґумільовим (Л. Н.) – про роль «степового елементу» в житті дуже східних, найсхідніших слов’ян, повною мірою торкаються українського мікрокосму. Співуча медитативність наших фільмів давно вже була їхньою прикметною ознакою, тільки тепер вона отримала якусь іншу, органічнішу – для автора і для нас – санкцію. Східну стихію в «Мамаї» не транскрибовано, не перекладено (окрім казки про Едера-богатиря) і не адаптовано згідно до пересічного глядацького сприйняття. Нехай вчиться, нехай звикає. Жебонить за кадром тужлива тюркська мелодія, гримлять тулумбаси, янчить щось таке незвичне та медитативне...

Звідси – удача фільму, націленого на принципове знехтування кульмінаційних фаз, а не на їхню судомну імітацію, як це можна було спостерігати у вітчизняних версіях фільмів «плаща і шпаги» (дарма, що Д’Артаньян, улюблений герой Жана Маре, міг практикуватися в балетному фехтуванні... пліч-о-пліч із... запорозькими козаками, принаймні, згідно з історичними фактами, що засвідчують перебування «наших хлопців» на Заході у якості «псів війни»). Ось лише повзуть горою козаки, і тут-таки, без усякого переходу, бачимо голову вартового татарина, помережану цівкою крови. Так само – хіба з кількома незначущими секундами «фори» – гинуть од рук противника двоє наздогнаних ним братів, старший та середульший. А молодший тільки-но святкував власне весілля з «прекрасною татаркою», а онде висить униз головою, вмить утративши все, що мав (марґінальний мотив кількох «мамаїв»). Все наче визначено наперед, персональний спротив не так багато важить за цієї системи координат, якщо тільки сам по собі не є його складовою. «У самому образі більше ліризму, навіть елегійного суму, ніж пафосу боротьби», – пише П. О. Білецький про «Козака Мамая». Грай, дзене чубатий, грай.

І останнє. Хоч це і мало що додає до суті справи: статтю цю написано на території району Києва, що він понад півтора сотні років послуговується промовистим топонімом Татарка...

KINO-KOЛO, 2002 осінь (15)



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com