Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

26.10.2010 15:01

МОЛОДІСТЬ’40: Студентські фільми: Невдахи на параді!

Дмитро Бондарчук

Україну в конкурсі студентських короткометражок цьогорічної «Молодости» представили півтора фільми. «Перешкода» Максіма Буйніцкі, який знятий за новелою знаного російського письменника Даніїлі Хармса, і в фестивальному каталозі має небагатослівний опис: «Дитяча гра». Та «Її місце порожнє» Богдани Смирнової, який був зафільмований українкою в Сполучених Штатах.

Обидва фільми – чорно-білі, а «Перешкода» особливо цікаво перегукується з хронікальними кадрами у відеозаставці фестивалю. Адже стрічка Максіма є стилізацією, більше того – зображення штучно зістарене численною наявністю павутини в кадрі. Таке враження, що це Олександр Довженко вирішив екранізувати щось кафкіанське. Проте фільм не страждає від нестатку актуальности. Режисер розповів, що коли він жив у Білорусі, якраз того часу безслідно зникло декілька відомих людей: «Прочитавши книгу Хармса, визирнув у вікно і з легкістю міг уявити, що подібне відбувається у будинку навпроти». Історія пропонує нам гру трьох дітей: двох хлопчиків, які сперечаються, хто усамітниться з їхньою подругою. Далі розігрується ніби мінімалізована сцена загравання, в якій зовсім доросла сексуальність переривається не менш дорослою драмою розстрілу… Дарма, що хлопчак стріляє зі вказівного пальця, а не з автоматів, як діти-ґанґстери в «Баґсі Мелоун» Алана Паркера.

«Її місце порожнє», своєю чергою, розповідає історію українських іміґрантів в Америці. Головна героїня Віра працює швачкою, готується до поховання сестри. Серед інших проблем і турбот, на день раніше приїздить музикант, який має грати на траурній церемонії. Між героями, звісно, зав’язуються любовні почуття.

Проте значно ориґінальніші історії про кохання розповідають російська стрічка «Ниткою тонкою» Каміли Сафіни та німецька «Водій Елоді» Ларса Геннінґа.

Перший зачаровує своєю казковістю зображуваного. Молодий чоловік, дізнавшись, що його подруга дитинства виходить заміж, втікає з армії, аби розповісти їй про свої почуття. Проте цікаві неприродні голоси, вигадливий монтаж, безпосередність та легка абсурдність подій роблять стрічку доволі прикметною.

А «Водій Елоні» – доволі проста історія закоханости молодого асистента на знімальному майданчику в зірку французького кіна Елоді Буше (в реальному житті – володарка двох «Сезарів» та акторської нагороди в Канні). Глядачеві запропонована подвійна композиція, яка ніби передбачає подальші події: перша сцена на зніманнях, як актриса цілується зі своїм партнером, і кадр, як хлопець випускає із салону автівки метелика, що бився об скло. Далі ж усе це повторюється з головними героями. А закінчується фразою актриси: «Якщо будеш у Парижі, вип’ємо разом пива». І від цього стрічка ще більше здається чимось на кшталт прологу до мелодрам «Перед світанком» і «Перед заходом сонця» Річарда Лінклейтера.

Французькі «Стіни» (режисер Маріон Дессень-Равель) також розповідають історію кохання, цього разу двох гостес, до обов’язків яких входить перманентно вітатися, від чого картина спочатку сприймається, як сатира над штучною привітністю, чому протиставляється прикінцевий поцілунок героїнь.

Не менш цікаво запропоновані жіночі драми ще у трьох картинах. У фільмі «Готель «Шамбор» (Бельгія, реж. Дороті Берт) про сурогатну матір, яка залишила дитину собі, і появу справжнього батька через багато років, коли в дівчини і особисте життя, і кар’єра на злеті, й тепер усе стає загроженим. «Не плюй, коли дощить» (Франція, реж. Ґурван Юе), як сказав режисер стрічки, – «фільм про настрій дівчини»: Діан повертається в містечко свого дитинства і переоцінює своє ставлення до нього, рідних, друзів і життя; останній «Ефект доміно» (Німеччина, реж. Ґабріель Ґоше), що в ньому йдеться про грубе ставлення до жінок та зґвалтування неповнолітньої дівчини.

Проте в «Ефектові доміно» є й інший бік, на якому режисер зупинився зосередженіше, це «мачізм», коли чоловік має поводити себе як мачо, при цьому самостверджуватись за рахунок приниження жінок, за їх же рахунок задовольняти свої сексуальні бажання, і, при розгубленості – звертатися до насильства, яке у стрічці зображено доволі відверто, хоча жорстокість як така – залишається за кадром.

В розмові щодо жорстокості, доречним видається зіткнення дітей з подібною несправедливістю в грузинському «Вересні» Вако Кіркітадзе і британському фільмі «Коров’ячий» Вільяма Макґреґора. Звісно, історії настільки ж різні, як і самі країни, де фільми знімалися, але відбиток, який події залишають на житті дітей, у чомусь подібний.

Так, «Вересень» розповідає про російське мародерство під час минулої війни – серед іншого, солдати відібрали медальйон у хлопчака. Проте військові недооцінили важливість прикраси для підлітка – всередині світлина, можливо, єдина, скоріш за все, вже мертвої матері. Зрештою хлопець отримує медальйон назад – російські військові теж люди і в них теж є матері…

«Коров’ячий» демонструє драму прив’язаности сина фермера до теляти, за яким йому доручено доглядати. Проте епідемія, яка підкріплена статистикою смерті поголів’я скота і витрат британського уряду на стабілізацію ситуації, роз’єднує хлопця з його другом. На що батько каже: «Нічого, ти звикнеш».

Проте, якщо говорити про дружбу, то в конкурсі представлена значно цікавіша стрічка на тему, з відповідною назвою «Мій невидимий друг» Пабло Ларкуена (Іспанія). Головний герой Томас настільки сором’язливий, що навіть не розмовляє з батьками. Головними його розвагами є відеоігри, комікси, онанізм і танці. З глибин підсвідомости Томаса з’являється друг, невидимий друг. Він спочатку дратує Томаса, потім вражає своїми певними здатностями, більше того – «найсором’язливіший чоловік на світі» навіть прислухається до поради свого нового друга почати спілкуватися з людьми, завести собі справжніх друзів. Та апогеєм розчарування Томаса стає викриття: це батьки найняли хлопця, аби він ходив у дивній масці і вдавав із себе невидимку. І хоча план батьків не вдався, саме прикінцеве викриття дарує хлопцеві справжнього друга.

Чимось подібним до іспанської стрічки є польська «Історія зниклої автівки» Ґжеґожа Ярошука. Ба навіть головний герої на початку теж вдає із себе глухонімого, аби футбольні хулігани не побили його. Далі молодик шукає себе в житті, відмовляється від навчання і вирішує відкрити гараж із ремонту автівок, все це приправлене специфічною іронією та влучними вставками вокальних номерів головного героя.

У подібному іронійному ключі, але з підвищеним абсурдизмом, знято й угорський фільм «Ось і я» Сімлера Балінта, який є чимось середнім між першими фільмами Фассбіндера і картиною «Жив співочий дрізд» Отара Йоселіані.

«Ось і я» розповідає про міського дивака, який майже не спить, постійно перебуває в русі, спілкується з людьми і є надзвичайно позитивною людиною, проте ні з ким не може знайти спільної мови. Цікаво, що на показі фільм випадково, певно, через технічні причини, зупинився на надзвичайно влучній фразі «А що мені сказати?», яка повністю довершує персонажа, а тривале продовження лише перетворює його з кожним кадром у все менш цікавого «тусовщика».

Польща була представлена ще одним фільмом, «38,5» Ґжеґожа Дембовського, який, за словами автора, хоч і може здатися ігровим кіном – є документальною історією, яка розповідає про юнака, котрий живе простим життям підлітка й наближається до межі, за яким дорослість. І стрічка, можливо, не привернула б до себе такої уваги, якби не була єдиною документальною в студентському конкурсі.

В аспекті видовому не менше цікавлять дві анімації, австрійський покадровий ляльковий фільм «Ти поза грою» Макса Лібіха й німецька мальована «Репіту» Яни Ріхтмейєр. Перша стрічка розповідає про чоловіка, який випав із системи часу й життя, дарма, що живе у водяному годинникові (за типом водяного млина), а «Репіту», як зазначено в анонсі, про «гонитву за часом, погодою, технологіями», насправді ж – про порятунок єдиної кольорової плямки у сірому світі.

Проте ігрове кіно, звісно, теж звертається до матерії часу. Іспанське «Перше коло пекла» Альваро Коядо про те, що «годинник ніколи не чекатиме». Цікаво, що інший іспанський фільм, «У лісі» Луїса Кабальєро, повністю відмовляється від драматичних і філософських питань на користь незвичного для фестивальних екранів жанру – жахливчика.

Проте «В лісі» – надто традиційний, аби викликати якісь емоції хвилювання, не те що страху. На противагу йому, бразильський «Проект «Тиша» Бруно Катіча викликає помітно більше подібних емоцій, хоча стрічка є радше драмою одержимого чоловіка, який хоче почути і зафіксувати тишу.

А французькі «Сльози світлячка» Антуана Моке заходять ще далі, розповідаючи про мистецтво як самознищення. Це ніби Кім Кі-Дука змусили зафільмувати жахливчик у стилі Гідео Накати, на кшталту«Темної води», чия назва особливо вдало відповідає прикінцевому розчиненню художниці у ванній з чорнилом-кров’ю.

На останок здивував, потішив і насмішив німецький «Я, Гельмут» Ніколаса Штайнера, що має найвищий бал глядацьких симпатій. Стрічка є сюрреалістичною демонстрацією плину життя шістдесятирічного, якому насправді п’ятдесят сім, Гельмута. Глядачеві запропонована ніби його абсурдистська ретроспектива, де речі стають людьми, а люди повертають речі, єдино важливі, як то музична труба. Адже головний герой давно кинув грати, а у фільмі, схоже, це єдине, що приносило йому задоволення.

Кадр із фільму "Перешкода"




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com