Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

28.10.2010 16:06

МОЛОДІСТЬ’40: Короткометражний конкурс: У пошуках друга

Дмитро Бондарчук

Короткометражна конкурсна програма цьогорічної «Молодости» складається з 23-х фільмів, які так чи так мало не самі поєднуються в блоки та пари. Передусім, звісно, українські фільми, яких цього року аж три, більше того – всі з кіноальманаху «Мудаки. Арабески». Це «Тупик» Івана Тімшина, «Труси» Жанни Довгич та «Останній лист» Юрія Ковальова.

Перший пропонує замальовку про чоловіка, який прокидається в зупиненому на кінцевій потязі, в купе довкола пляшки та недопалки, а провідниця з підбитим оком приводить міліцянта. «Останній лист», своєю чергою, розповідає драматичну історію про відповідального хлопчака, якому до рук потрапив лист від людини, що помирає. Доклавши неймовірних, у співвідношенні до свого віку, зусиль, малий все ж віддає листа адресату, за що отримує лиш потиличника.

А в «Трусах» розгортається мало не містична історія смерти чоловіка, що вдавився фісташкою. При бажанні, можна розгледіти мотиви тоталітарного устрою. Мало того, що так звані сімейні труси – «останній символ чоловічою свободи» – шиються в тюремному виправному закладі. То ще й виникає законне запитання, яке лишається без відповіді: «Якщо він жив сам, хто викликав швидку?».

Проте вже у нідерландській стрічці «Тільки ти» Віллема Баптіста вигадувати нічого не потрібно, тоталітарна антиутопія – з перших кадрів. Самотній чоловік Гаррі ван Дам працює на фабриці з виробництва ліків для стримування емоцій, і хай не згадається вам «Еквілібріум». У боротьбі проти нав’язуваних ліків герой зауважує шлях до свободи.

В концепцію заміни реального, чуттєвого, емоційного медицинськими й технічними препаратами, без сумніву, вписується іспанська «Річниця» Найри та Хав’єра Санс Фуентесів. Йдеться про жінку, яка не може змиритися зі смертю чоловіка, і кожної річниці грає театралізоване дійство, де її партнером є телеекран.

Окремо стоять іще дві антиутопії, де в основі абсурдні підміни понять. Іспанська стрічка «Він би ніколи так не вчинив» Анарц Суасуа і французька «Пригноблена більшість» Елеонор Пур’я. У першому випадку, старі люди вподібнюються собакам, що дівчинка з батьками йдуть у притулок, де обирають собі особливо привабливого. Потім вигулюють його на повідку, він бавиться з дитиною, але дружині здається, що дідусь її не любить і вона злегка боїться його.

А «Пригноблена більшість» виконує ще простішу підміну, чоловіків та жінок. Тепер представниці прекрасної статі бігають з оголеними грудьми, а чоловік стає жертвою зґвалтування через свій провокативний, як стверджує детективка, вигляд: шорти й сорочка з коротким рукавом.

І хоча в «Пригнобленій більшості» надто відчутні сценарні недопрацьовки, стрічка є однією з найсмішніших серед короткометражної програми. Конкурують лише дві іронії на тематику Другої світової війни – німецький «Маленький нацист» Петри Лушової та італійська «Війна», режисерський дебют актора Паоло Сассанеллі.

Обидві стрічки, кожна зі свого боку, надзвичайно сміливо висміюють повоєнний спадок. Німецький фільм розповідає сучасну історію, де бабуся на сімейне святкування Різдва прикрашає ялинку іграшками зі свастикою, навіть янголя на верхів’ї чіпляє з піднятою до гори рукою. «Він вітає Гітлера, а не бога» – намагається пояснити мама маленькому синові. Але зовсім не лишається на те часу, коли в двері дзвонить гість з Ізраїлю, а бабуся з пістолетом забороняє знімати іграшки.

«Війна», своєю чергою, не відходить так далеко від сумнозвісних подій. 1946-го року в протистоянні сусідів, фашиста та соціаліста, перший у своє розпорядження отримує трьох вуличних розбишак та іграшкову гвинтівку.

Значно серйозніше підійшли до питання в іншому іспанському фільмові, «Янголи без неба» Віктора Куадрадо Фрайле. Двоє дітлахів забираються в ліс, аби краще спостерігати за зорепадом, проте не лише для них ліс слугує хованкою. Простеживши за світлом лампи, один з хлопців бачить батька, який веде односельчан на розстріл.

«Олег» – естонська стрічка Яна Тооміка, яка від воєнної тематики схиляється до військової. Мова йде про старого чоловіка, який прямує до могили хлопця, з яким служив і який покінчив життя самогубством.

Ще одна пара – це два вестерни з претензією на екзистенціальність і, можливо, на стилізацію Алєхандро Ходоровскі. Грецька «Собака» Нікоса Лабо, який має один з найвищих балів глядацьких симпатій, і бразильський «Хаос» Фабіо Балду. Перший фільм розповідає історію гарної дівчини, закоханого в неї хлопця та її хтивого батька. Паралельним монтажем, як і у випадку з «Олегом», глядачеві пропонується повернення закоханого задля помсти і, власне, як спогади, причина ненависти до батька дівчини. А «Хаос» не має чіткої історії, це напівсюрреалістична фатальна процесія серед поля червоної землі Бразилії, яка, за словами автора, «йде проти народу».

Чотири наступні картини – дитячі драми. Дві з них мають практично ідентичні сцени. У британській «Дорозі додому» (реж. Рауль Ґандотра) і французькій «Рішар Дивне Око» (Ніколя Лівекші), головних героїв обступають і вигукують їм в обличчя «Індієць! Індієць! Індієць!» та «Даун! Даун! Даун!», відповідно. Звісно, неприємно, але в контексті поступу кінонасильства серед підлітків, починаючи зі «Слона» Ґаса Ван Санта, це явна гуманізація дитячої жорстокости.

Головний герой «Дороги додому» – син багатіїв, народився в Британії, а тепер змушений без знання мови та традицій вчитися в індійському ліцеї. Вирішивши втекти, хлопець зустрічається з людьми, які змушують його переоцінити відторгнення власної расової приналежності.

У «Рішарові Дивне Око» – хлопчик із синдромом Дауна стає учнем простої школи, де ставлення до хворого важко назвати нормальним, особливо, коли один з учнів починає ревнувати об’єкт свої любови до нього.

«ДівчинаЯкЯ» (Велика Британія, реж. Ровланд Джобсон) і «Амстердам» (Франція, реж. Філіпп Етьєнн) зачіпають дещо традиційнші підліткові проблеми, сімейні та соціально-політичні, відповідно. У першому фільмові 13-річна дівчина через постійні сварки батьків, в бажанні подорослішати і стати самостійною, мало не стає повією.

А «Амстердам» зіштовхує на екрані двох юнаків з різних соціальних прошарків. В одного проблема, що він не поїхав до Амстердама, а інший, нелегал, може більше ніколи не побачити родину. Один краде гроші в батьків, інший – відправляє своїм все зароблене. Приїзд поліції – саме час продемонструвати справжню дружбу та зміну життєвих позицій.

Два інші фільми зводять незнайомих людей в телефонних розмовах, вони розповідають про своє життя, просять порятунку та поради, задовольняють свої потреби в спілкуванні, приховуючись лише голосом в слухавці, боячись реальної зустрічі, навіть знаходячись в сусідніх номерах готелю.

«Тел.» – німецька картина Андреаса Генна, де драми мешканців готелю «Заратустра», покинутого чоловіка, покоївки, самотньої літньої жінки, письменника, хлопчиська, якого залишили самого в номері, повії – сплітаються телефонним дротом, мов павутиною.

Герої ж бельгійської «Безсонної ночі» Самюеля Тільмана – значно драматичніші. В горах губляться троє людей, одна з жінок Аріель – телефонує полісменові Сержу. Поки команда рятівників шукає замерзаючих альпіністів, Серж робить все, аби вони не втрачали віру. Проте через хуртовину, надій на порятунок не багато. Звісно, драм про загублених серед засніжених гір вдосталь, а цей фільм жодного разу не показує туристів, зосередившись на характері Сержа.

І, нарешті, останній блок короткометражної програми – анімація. Колись на «Молодості» була окрема номінація «найкращий анімаційний фільм». Через те, що в конкурсі аж 4 анімаційні роботи, організаторам довелося пообіцяти, що в наступні роки вони подумають про повернення окремої номінації.

Швейцарський «Латераріус» Марини Россет, яка на «Молодості» вже не вперше, як і французький «Без імени» Віолен Лекюйє розповіли історії кохання. В першому закохані, замість спільного щастя в дерев’яній хатинці, безрезультатно будують кам’яний замок. А «Без імені» – скоріше про втечу героя зі штучного світу і знайомство з другом наприкінці подорожі.

Франко-бельгійський «На балу повішених» Жоана Польфура – музичний експеримент, обрамлений грою зі Смертю в шахи (добре, що Берґман цього не бачить!) і ритмічною психоделікою з танців горил та скелетів.

«Бюро знахідок людських почуттів» – німецька комп’ютерна анімація Мартіна Валльнера і Штефана Лейхтеберґа, певно, найцікавіша, розповідає про втрату хлопцем батька і його внутрішні катування, що в анонсі зазначено як «вирушає в емоційну подорож крізь час і простір».

Кадр із фільму "Останній лист"




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com