Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

01.11.2010 00:59

МОЛОДІСТЬ’40: Повнометражні дебюти: Хто вимкнув світло?..

Дмитро Бондарчук

Міхаель Рове, Рейнаут Урлеманс, Філіп Кох, Ебрагім Саїді, Арон Матьяші, Кшиштоф Лукашевич, Надір Т. Гомаюн, Каспер Гольтен, Фео Аладаґ, Леван Коґуашвілі, Дмітрій Мамулія та Сергій Лозниця.

Режисери зробили все, аби глядач відчув себе в темному, холодному, оббльованому і обкінчаному приміщення без щурів, колодязів і маятників, проте зі зґвалтуваннями, насильством, самогубствами, вбивствами, хворобами, зрадами, байдужістю і самотністю, аби після перегляду глядачі чітко зрозуміли – світла в кінці тунелю немає.

Ми окремо говорили про жорстокість в «Щасті моєму», проте стрічка Сергія Лозниці таки поступається в концентрованості та меншій обґрунтованості насильства частині інших конкурсних фільмів.

З 13 картин представлених у конкурсі в 11-ти в кінці помирає головний, або один з головних героїв. І лише в одній з найсуперечливіших стрічок фестивалю, лавреата каннської «Золотої камери» за найкращий дебют, мексиканському «Високосному році» Міхаеля Рове, головна героїня, попри прив’язаність до коханця-садиста, який шмагає, душить, прив’язує, припалює, ріже, справляє малі потреби на обличчя і виконує всі інші «домашні завдання» з калейдоскопу сексуального садиста, вона залишається жити.

Секрет простий – від самого початку фільму головна героїня хотіла… померти. Насправді найлегше було б звинуватити «Високосний рік» у безсенсовій порнографічності та забути про фільм, проте це той рідкісний випадок, коли сексуальне насильство є лише прийомом для досягнення сюжетної цілісности, а не самоціллю (що чітко простежується в частині інших фільмів повнометражного конкурсу).

Стрічка Міхаеля Рове розповідає історію самотньої жінки, демонструючи її життя в стінах квартири. Лаура спілкується по телефону, підглядає за сусідами, дивиться телевізор, працює за комп’ютером, приймає гостей та одноразових чоловіків. Така побудова дещо нагадує, скажімо, «Вікно у двір» Альфреда Гічкока. Проте головний герой там мав зламану ногу, дівчина ж з цього фільму фізично здорова, але замкненість простору щонайупевненіше натякає на її душевне каліцтво, що, з рештою, повністю розкривається до кінця стрічки.

Абсолютним лідером за кількістю людей, які покинули залу протягом перегляду, не додивившись стрічку до кінця, є німецький «Пікко» Філіпа Коха. Річ у тім, що фільм є ніби концентратом від стрічок про підліткову жорстокість в школах кшталту «Слона» Ґаса Ван Сента та «Класу» Ільмара Рааґа, і до армійських знущань, починаючи з «Суцільнометалевого жилету», звісно, з домішком звичної для тюремних історій гомосексуальності.

За рівнем тотальної агресивности в кадрі до «Пікко» дотягується, певно, лише польський «Лінч» Кшиштофа Лукашевича. І хоча шанувальники режисера, з яким одразу виникають асоціації, будуть розчаровані (оскільки мається на увазі «самосуд»), чіткі паралелі з творчістю його помітно менш обдарованої дочки, Дженніфер Чемберс Лінч, а саме з її «Спостереженням», можна провести.

«Лінч» розповідає історію 61-річного «Ганібала Лектора на пенсії», який роками тероризує населення кількох містечок. Всі його бояться, тому заяви в поліції з’являються доволі рідко, а якщо й доходить до того, то законникам і без того вистачає справ. Місцевому населенню доводиться захищати себе і свої родини самостійно, старий стає жертвою самосуду, а вбивці, своєю чергою, сіли на лаву підсудних державного органа.

Історія, до речі, ґрунтується на реальних фактах. Режисер, зізнався, що, читаючи статті про ці подіях в газетах, подумав: це може бути прекрасним сучасним вестерном. Власне, до цього револьверного жанру польське кіно проявляє інтерес іще від 2006 року, коли була знята «Літня любов» Пьотра Укланського і з усіх сил позиціонувалася, як «перший польський вестерн».

У цьому контексті також важко не згадати американський класичний фільм «Випадок в Окс-Бов» Вільяма Веллмана – окрім жанрової близькости, мова тут теж про суд Лінча. Але, на відміну від польської картини, «Випадок…» демонструє не лише душевні переживання за скоєне, але й відверто засуджує самосуд, у випадку ж з «Лінчем» ніби вбивство виправдовується. Проте режисер стверджує, що важливою для нього була драма вибору однієї з головних героїнь – чи буде засуджений її чоловік, чи батько. Проте, без підказки, цього можна було й не помітити.

Самосуд також є одним із ключових мотивів угорської стрічки «Втрачений час» Арона Матьяші. Головний герой живе в маленькому містечку на кордоні з Україною, звісно, займається контрабандою, має сестру, хвору на аутизм, яку ґвалтують невідомі – за мету поставлено помститися. Тут же бажання вирватися з містечка, любовні зв’язки зі старшою жінкою і кохання з молодою красунею, яка невдовзі переїздить до міста. Усім цим фільм уподібнюється стрічці Лассе Галлстрьома «Що хвилює Ґілберта Ґрейпа?».

Так само, при всій жорсткості й песимістичності оповідання, в російському «Іншому небі» Дмітрія Мамулії та грузинських «Прогульниках» Левана Коґуашвілі прекрасно вималювані людські драми. Перший фільм розповідає про таджицького пастуха (якого зіграв французький актор Хабіб Буфарес, відомий нам за стрічкою «Кус-Кус і барабулька»), який приїздить із сином до міста, аби розшукати дружину.

Місто, де Алі змушений шукати свою дружину та матір десятирічного сина, демонструється не лише холодним і байдужим, воно уподібнюється потойбічному світу, вже не кажучи про пекельну машину лісопилки та безкінечно довгі коридори моргу.

«Прогульники» пропонують історію наркомана Чекі зі всіма наслідковими проблемами: нестача грошей, проблеми вдома, небезпеки від поліції та інших наркоманів, спокуса зрадити всьому заради дози.

Чекі затримують правоохоронці і вимагають, аби він посадив на наркотики сина свого старого друга, який тепер займає посаду міністра, щоб мати проти нього компромат для шантажу. В той само час дружина головного героя не може вирішити свої проблеми з кредитом у банку, а батько продавця наркотиків зістрибує з балкона й розбивається. Чекі разом із сином міністра викрадає доньку одного з багатіїв, аби знайти гроші для погашення кредиту. Проте це лише додає їм проблем – вона хвора на цукровий діабет. Звісно, будь це американський фільм Чекі б обдурив поліціянтів, банкірів, наркоторговців, повернувся б у родину і дивом вилікувався від залежности. Проте реальність вимагає інших рішень.

Чимось подібна історія героя ірано-французького «Тегерана» Надіра Т. Гомаюна. Ібрагім хоч і не наркоман, але невдаха, який бродить вулицями з немовлям і жебракує. Проте, коли дитину викрадають (а вона й до цього була «орендована» Ібрагімом), довкола шиї героя затягується мотузка із зобов’язань власникам дитини.

Початкові настрої інших п’яти фільмів не настільки траурні. Так, нідерландська стрічка «Приходить жінка до лікаря» Рейнаута Урлеманса мало того, що назву має, ніби початок анекдота, то ще й починається подібно фільмам типу «99 франків»: все кольорово, весело, сексуально, головний герой працює в рекламному агенстві, від чого очікуються чергові викриття маніпуляцій смаками простих людей.

Проте головна героїня Кармен, справжнє кохання Стейна, хвора на рак грудей. Хіміотерапія, випадіння волосся, постійне блювання, операції та страх смерти – все це глядач переживає разом з героями. І коли, здавалося б, лікування завершилося успішно – рак нирок замовляли?!

Данський «Хуан» (реж. Каспер Гольтен) мало того, що як і попередній фільм, має голлівудське глянсоване зображення, то ще й мюзикл! Сучасна адаптація опери Моцарта «Дон Хуан» (або звичніше для нас «Дон Жуан»), де пригодницький початок плавно переходить в містико-психоделічне наближення смерти.

Два інші фільми, німецький «Чужинка» Фео Аладаґ та іракський «Манду» Ебрагіма Саїді, розповідають трагедії сильних жінок, на яких звалився тягар обставин, і що вони обидві стали чужими у власних родині та країні.

Героїня першого фільму, туркеня Умай, забирає дитину і їде геть від жорстокого чоловіка, проте родина не підтримує доньку, вважаючи, що син має бути з батьком. Умай змушена тікати з родини, як незадовго тікала зі Стамбула й починати життя заново, марно намагаючись поновити зв’язки з родиною.

У фільмі «Манду» молода лікарка повертається зі Швеції в Ірак, звідки разом з родиною переїздить до Іранського Курдистану. Шлях, який вони змушені пройти, надзвичайно небезпечний, особливо зважаючи на ставлення до приїжджих з-за кордону.

Цікаво, що вся стрічка знята з погляду паралізованого дідуся. Прийом сам по собі не новий, але в основному ним користаються, як додатковим, фільми ж повністю зняті суб’єктивною камерою можна перелічити на пальцях рук, окрім того, успішних результатів подібні експерименти ще не дали, і «Манду» тут не виняток. Проте абсолютно логічною є кінцівка, адже повноцінно стрічку можна було завершити лише смертю дідуся-«оператора».

І, нарешті, перший та останній, сказати б, позитивний фільм конкурсу повнометражних дебютів «Молодости», який не залишає по собі осаду й неприємного присмаку – це шведсько-французькі «Звуки шуму» Ола Сімонссона і Йоганнеса Штерне Нілссона, де йдеться про групку барабанщиків-революціонерів, які своїми вандальними концертами беруться позбавити місто поганої музики.

Кадр із фільму "Звуки шуму"




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com