Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

16.02.2011 12:59

Вибухнув реактор...

Сергій Тримбач, "Україна молода"

У вівторок у великій конкурсній програмі Берлінського кінофестивалю відбувся показ іранської стрічки «Надер і Семін, розлучення» Ашара Фархаді та фільму «Майбутнє / Future» Міранди Джулі (США і Німеччина). А ще «Туринський кінь» угорця Бели Тарра, спровокований історією про видатного філософа Ніцше. Втім російські та українські критики і журналісти продовжували обговорювати картину Алєксандра Міндадзе «В суботу», яку вони подивилися 14 лютого. Прем’єра фільму «В суботу» на Берлінале залишила багато запитань як до режисера, так і до нас самих...

Радіаційні бурі
Нагадаю, 61–річний Алєксандр Міндадзе відомий насамперед як сценарист фільмів Вадима Абрашитова — «Поворот», «Полювання на лис», «Зупинився поїзд», «Плюмбум», «Магнітні бурі» та інших. Нещодавно він дебютував як режисер кінострічкою «Відрив». І от тепер друга проба режисерського пера.

Фільми Абрашитова–Міндадзе практично завжди тяжіли до винесення зображуваної ситуації на рівень метафорики, згущеної образності. При цьому вони часто виявляли особливе відчуття часу. До прикладу, у картині «Зупинився поїзд» початку 1980–х Олєґ Борісов грав роль слідчого, який вивчав аварію на залізниці і з’ясував, що йдеться про так званий «людський фактор», про недбалість і байдужість до питань безпеки людей... Одначе спроби щось змiнити, дати жорсткі й правдиві визначення вчинків наражаються на категоричне неприйняття буквально всіх. Трапилося? То й потому, нічого тут дослідження робити. Жили так сто літ і ще сто літ проживемо... У фіналі персонаж Борісова йде крізь стрій людей, кожен iз яких його ненавидить... По суті, йшлося про те, що потім стало причиною Чорнобильської катастрофи: небажання щось міняти, звичка до катастрофічних обвалів у рутинному побутовому житті. Ми завжди готові на героїчні вчинки, у нас навіть збір урожаю перетворювався на «битви», воєнні кампанії. У новому фільмі Міндадзе про цю звичку свідчить багато що, в тому числі й приказка: «Даже тысяча рентген не положит русский член». І український теж — можете не сумніватися. Ми такі–от, ми нічого не боїмося.

Дія фільму Міндадзе відбувається упродовж одного дня, 26 квітня 1986 року. Того самого, коли вночі рвонув четвертий реактор Чорнобильської АЕС. Валерій Кабиш (Антон Шаґін, молодий актор московського «Ленкому» і вже відомий кіноактор) працює інструктором райкому партії. Тобто він на початку багатообіцяючої кар’єри, тим більше що начальство вочевидь настановлене до нього позитивно. Позаду армія, робота на реакторі й участь у модному ансамблі, який «косить» під «бітлів».

Сам фільм починається з бігу. Біг, стрімкий рух є чи не основною складовою стрічки. Камера відомого румунського оператора Олєґа Муту намагається триматися ближче до персонажів картини, іноді опиняючись посеред самих подій. Так що і не розгледіти іноді, а що, власне, відбувається. Прийом зрозумілий — температура емоцій мусить нами відчуватися на повну котушку. Хоча не у всьому це спрацьовує — завести глядацьку емоційну машину (мою принаймні) вдається далеко не завжди. Усе ж для Міндадзе природнішими є раціональніші сюжетні конструкції, без перегріву. Тут інтелекту вільніше і природніше...

Отже, біг. Й аварія... Валерій стає свідком розмови посвячених апаратчиків, які добре знають рівень радіації — понад 250 рентген. Одначе обкомівський бонза не хоче й слухати: «У вас неправильні прилади, такого бути не може!». Не може, і все. Трохи пізніше ця картинка проясниться, й інший апаратник уже почне рахувати кадрові ходи–перестановки. Бо той обкомівець відповідав за АЕС, і тепер його кар’єрі капець. Місце вакантне, от що... Такі рахунки Валерія вибивають iз колії — і він знову кидається бігти. Від себе, бо він же присох до цієї райкомівської кормушки й апаратних розкладів... Від себе і від цього цинізму, до якого ще не звик.

Навколо пупа, або Прекрасна катастрофа
Біг триватиме... Тепер Валерій хоче прихопити і дівчину Віру (Світлана Смирнова–Марцинкевич, 24–річна актриса із Санкт–Петербурга). Спершу вона навіть до пуття не розуміє, а чому її він заходжується рятувати. Потому з’ясовується — вони працювали в одному ансамблі, він на ударних, вона солісткою... Тільки не виходить утекти, встрибнути в потяг, бодай товарний. У неї каблук черевика зламався, та й паспорт треба ще визволити... Словом, випадковість завадила, а потому Валерій і Віра вертають на круги своя — у той самий ансамбль. Один із його учасників у дребодан п’яний, і Валерій прийшов на заміну. І от весілля... Бо ж субота, бо всі ці святковості намічено і нічим їх не відміниш, бо йдеться про щось справді сутнісне для цього життя, такого, що не перескочиш... Та й для музик день «чосу», справного заробку — як таке пропустити?

Не буду викладати подробиці подієвого ряду, знайомство українських глядачів iз картиною ще попереду (сподіваюсь, не пізніше квітня). Скажу тільки, що біг і нетвереза, отже, абсолютно неадекватна реакція на події, складають основу того, що пропонується нам як засіб осмислення реальності. І тієї, що була 1986–го, і нинішньої. Фільм саме про неадекватність поведінки наших людей в умовах катастрофи. Для кого катастрофа, а для нас — рідне, близьке середовище. Ми в ньому почуваємось краще, психологічно й соціально, аніж в якомусь буржуазному благополуччі.

Нетверезе (не тільки в алкогольному сенсі) суспільство не могло не програти все, що тільки можна: і російське, і наше, українське. На початку 1990–х ті самі апаратники, що сімдесят літ керували катастрофами (один із читаних мною в дитинстві вітчизняних романів називався «Прекрасні катастрофи»), знову довели готовність і далі ними управляти. Називати речі своїми іменами й імена авторів руйнацій ми не побажали — бо нащо воно, ми добрі. От вони й «рулілі» далі.

Леонід Кравчук, який боровся, серед іншого, із самою лишень інформаційною тінню Голодомору тридцятих та іншими «ізмами», став «нашим усім», а далі вже Леонід Кучма «поруліл» у капіталізм катастрофічного, уже забутого Заходом зразка, разом із комсомольцями–добровольцями, що за місяць–півтора ставали мільйонерами і мільярдерами. Хай, наші члени не положиш, не убйош, ми тії наші члени будемо піднімати, яко пісенну калину, за будь–яких обставин... І можете не сумніватися — піднімемо. Вип’ємо добряче і підемо у світлую даль... У мандрівку навколо власного пупа.

Ми — нетверезе, багато в чому тупувате суспільне створіння. З нами можна витворити все, що заманеться. Навіть Чорнобиль не накрив нас своєю дланню, не прочистив мізки, залишив у тім же пункті, де й були. Міндадзе сказав нам цю моторошну правду, а ви робіть iз нею, що хочете...

Прес–реліз
Прес–показ фільму для журналістів у Berlinale Palast закінчився ріденькими оплесками і навіть спробами звукового сигналу несхвалення («у–у–у»). Судячи по цій реакції більшості представників ЗМІ, картина не сподобалась.

На прес–конференцію прийшли усі основні творці фільму, включаючи продюсера з українського боку Олега Кохана. Більше всіх говорили Міндадзе й Олександр Роднянський, продюсер від Росії. Останній говорив про те, що намір зробити ігрову картину про Чорнобиль був у нього давно — звідтоді, як він, корінний киянин, усе те пережив.

Бразильська журналістка запитала, чи справді люди тоді були такими безтурботними? І чи були б вони такими сьогодні, у разі повторення чогось подібного? Роднянський відповів так: нині вже це є неможливим — хоча би тому, що інтернет, блоги і т.п. Одначе фільм не просто про велику лжу, а й про людину, що живе у тій лжі...

У Міндадзе запитали, де він був у чорнобильські дні? «На даху одного магазину в Мінську, де ми з Абрашитовим знімали фільм. Пили вино, дезактивувались. Були теж веселими і безтурботними. Мабуть, знали, що наше життя нічого не вартує...» «Я знімаю такі фільми не тому, що я катастрофіст, — зізнався режиссер. — Мені цікава людина в ситуації катастрофи».

Київський критик Олександр Рутковський висловив думку про те, що за 25 останніх літ у кіно в Міндадзе не з’явилося нічого нового в аналітиці реальності. Воно, це кіно, є тавтологічним. І попросив режисера відповісти, що ж такого справді нового він хотів повідомити своїм фільмом? Міндадзе од відповіді ухилився, пообіцявши дати її в особистій бесіді.

Ще Міндадзе хвалив українських місцевих начальників у Донецькій та Запорізькій областях, де знімалася картина. Актор, він же музикант В’ячеслав Петкун сказав, що після зйомок його ставлення до України і українців стало набагато позитивнішим, більше того — він їх полюбив..

А от на просте запитання до продюсерів про те, яким може бути образ України в новому кіно, відповіді ми не дочекалися. На жаль...

Увечері ж розмови тривали на прийомі в готелі Mariott, який влаштували з нагоди прем’єри стрічки Міндадзе Українська кінофундація та Міністерство культури України. Було весело...

«Україна молода», №24, 16.02.2011




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com