Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

05.03.2011 15:45

Від «Суботи» до суботи. Чому на Берлінале проігнорували наш фільм про Чорнобиль

Ольга Клінгенберг, "Дзеркало тижня. Україна"

Світова кінопреса обговорює результати Берлінського міжнародного кінофестивалю. Перемогу на цьому форумі здобув іранський фільм «Надер і Сімін, розлучення». А спільний українсько-російський проект „У суботу“ (про Чорнобиль) повернувся додому без нагород. Чому?

Набір фільмів у конкурсі Берлінале давно не витримує критики. У 2011-му це стало настільки очевидно, що, якби не було в заручниках в іранського режиму режисера Джафара Панагі, „Золотого Ведмедя“ довелося б розділити між двома діаметрально протилежними кінотворами.

З одного боку — соцреалістична драма сподвижника Панагі по опозиції іранця Асгара Фаргаді „Надер і Сімін, розлучення“, з іншого — інтелектуальне естетське кіно угорця Бели Тарра „Туринський кінь“ (той самий, який звів з розуму Фрідріха Ніцше).

Організатори Берлінале розгорнули таку кампанію на підтримку іранського режисера, що іноді пафос солідарності кінематографістів викликав у ЗМІ саркастичну посмішку.

Втім, фільм „Надер і Сімін, розлучення“ залишився на хорошому рахунку і в аплодуючої публіки, і в критики. Рейтинг міжнародних кінооглядів виставив йому найвищий бал. Та й сама історія подружжя, котре переживає розлучення і розмотує в цьому конфлікті клубок невирішуваних питань, що морально й етично не мають однозначної відповіді, — напрочуд напружене, драматургічно добре скроєне кіно.

„Туринський кінь“ — потенційний суперник фільму Фаргаді — до фінішної прямої підійшов із тими самими цифрами рейтингу. Багато хто називає філософське полотно Бели Тарра про кінець світу головною кіноподією фестивалю. „Туринський кінь“ — дежавю інтелектуального кінематографа на тлі сучасного соціально-критичного кіномистецтва. У пролозі картини згадується історія з Ніцше, який закрив своїм тілом від побоїв бідного коня на туринській площі і настільки тим перейнявся, що збожеволів і замовк до самої смерті. Що ж було з конем? Бела Тарр відповідає на це тривалим „гіпнозом“: на екрані монотонне рутинне існування селянина, його дочки та їхнього коня. Запрягають-розпрягають, варять картоплю, п’ють самогон, ходять по воду. Шість днів умирання під завивання вітру та депресивний саундтрек. Гран-прі журі „Срібний Ведмідь“, підкріплений призом ФІПРЕСІ, не змусив на себе довго чекати.

Якщо ж вести мову про кіно в його класичному розумінні, із завданням художника „працювати над образом“, розповідати людську історію і водночас підніматися над нею до метафоричних узагальнень, то нині така „академічність“ не в пошані... Від подібного кіно, як від чоловіка, котрий подає дамі пальто, віє старомодністю. І от переходимо до фільму, з яким були пов’язані й наші фестивальні очікування, — „У суботу“: режисер Олександр Міндадзе, продюсери Олег Кохан і Олександр Роднянський.

Герой стрічки не „біжить“ від Чорнобиля, а „йде“ на весілля: пити, гуляти, з’ясовувати стосунки з друзями. І саме цього „маршруту“ фестивальний глядач, який живе за межами змальовуваної в картині реальності (у світі, де від катастроф прийнято рятувати і рятуватися), зрозуміти не може!

Відмінність культурних кодів, одвічна „російська загадковість“, яка накриває людину всього пострадянського простору, і абсурд життя, що давно сприймається як даність (усе це є у фільмі Міндадзе), знову пішли врозріз із „баченням“ іноземного громадянина.

Історія з нашим фільмом, а точніше тенденція сприйняття наших картин на останніх кінофестивалях, ось у чому...

Чим реальніше показано ситуацію і чим чесніше на неї реагує герой, тим менше в цей сюжет вірить західний, східний і весь інший фестивальний глядач! Такий-от парадокс!

Точно так само, як не зрозуміли в Каннах „Щастя моє“, сприйнявши знайоме нам середовище за казку, — і в „суботній“ бенкет під час чуми повірили лише втаємничені.

Нерозуміння фестивальної публіки не пробив навіть могутній емоційний заряд фільму.

„У суботу“ — сюжетно цілком зрозуміла картина. При цьому важка емоційно. Тільки довідавшись про вибух четвертого блока, юний партпрацівник кидається в приречену Прип’ять рятувати кохану дівчину. Усе, що треба було зробити, — вскочити на будь-який товарний потяг і виїхати з міста, поки його не закрили. Але зупинив зламаний каблук, і довелося згадати, що сьогодні субота, що в друга весілля, що життя — не тільки виживання, а й такі ілюзорні дрібниці, як дружба, спільність, музика. І барабанщик на прізвисько Джонні, котрий учора тіснив друзів по ансамблю, повертається для прощального соло...

Берлінале явно поквапився торік віддати „ведмедів“ російським акторам. Інакше у виконавця головної ролі Антона Шагіна були б усі шанси отримати приз: таке відчайдушне „вироблення“ всіх своїх акторських ресурсів він демонструє „У суботу“.

Саме такі ролі й перебивають амплуа, яке зародилося в нього ще в „Стилягах“. Хоча Шагін (сьогодні він актор „Ленкому“) зіграв одне й те саме — „перековування“ ідеологічного робота в людину.

Режисер відправляє свого героя бенкетувати під час чуми. І цей метафоричний фільм-катастрофа розгортає одну з найнапруженіших і найпромовистіших картин людської свідомості, не спроможної примиритися з фактом смерті.

Виживання російською — це не „завдяки“, а „всупереч“. Геройства немає. Страх і радіацію заливають горілкою.

А камера Олега Муту (який зняв і „Щастя“ Лозниці) кидається від обличчя до обличчя і так близько наближається до персонажів, немов бере їх „на слабо“. Але хто ж не сміливий у п’яному розгулі? Субота... Про смерть подумаємо в неділю.

Діяти відповідно до цієї логіки важко, якщо вона не в крові. Захід любить переживати катарсис від фільмів, які розповідають про трагічну неможливість людини жити.

„У суботу“ — все прямо протилежне. І це життя на краю безодні не нам здається цілковитим абсурдом.

Як на мене, є певний прорахунок у представленні картини Міндадзе як фільму лише про чорнобильську трагедію.

Так, Чорнобиль важливий у багатьох аспектах — найгучніша і знакова для світу аварія XX століття як символ початку розпаду СРСР, як колапс техногенної революції.

Але у фільмі немає ні досліджень, ні причин, ні наслідків катастрофи. Немає всього того, чого від „фільму-катастрофи“ чекають.

Для бекграунду „Суботі“ підійшов би будь-який умовний катаклізм. Чорнобиль необхідний Міндадзе драматургічно, щоб побільше розширити провалля між маленькою людиною і невідворотним фатумом.

Приватна драма на тлі соціальної катастрофи стає тоншою і напруженішою.

Отож ставити „на Чорнобиль“ на фестивалі, який віддає перевагу не метафорам, а конкретиці, вочевидь, спірно...

У результаті потенційні претенденти на режисерського та акторського „ведмедів“ поїхали з Берліна без нагород... Утім, і інших фестивалів для фільму «У суботу» на планеті є чимало.

«Дзеркало тижня. Україна» №7, 25.02.2011




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com