Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.05.2011 15:05

Ювілей Юрія Іллєнка

Сергій Тримбач, НСКУ

9 травня Юрію Іллєнкові виповнилося б 75 літ. 15 червня минулого року його душа одлетіла в кращі світи – якраз у день народження Івана Миколайчука. Чи не покликав той разом відзначити родинне свято? Хто б те знав?


До речі, у більшості довідників та енциклопедій вказано іншу дату народження – 18 липня. Одначе вона несправжня.

Юрій Іллєнко – один із лідерів покоління українських кінематографістів, яке прийшло в кіно у 1960-ті роки, в часи ліберальної „відлиги” та спровокованого нею пошуку національних цінностей. Попри пізніші звинувачення (на початку 70-х саме вони стали облудною підставою для репресій і утисків) у перебільшенні значущості минулого, в надмірній оцінці патріархальної спадщини, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика та інші митці прагнули відтворити бунт особистості проти усталених колективістських правил усезагального життя. За цим поставав протест проти спадщини сталінського „патріархату”, його наслідків.

Юрій Іллєнко – кінематографіст Божою милістю, чия робота в кіно давно стала класикою вітчизняного і світового кіно. Операторська робота у фільмі „Тіні забутих предків” (режисер Сергій Параджанов) є визнаним шедевром пластичної культури, надбанням всіх, хто любить і шанує Десяту музу. А починалося все із талановитих операторських робіт у фільмах „Прощавайте, голуби” та „Десь є син”. Менш відомими є його акторські роботи – у фільмах „Вулиця Ньютона, дім № 1”, у власній картині „Мріяти і жити”, та й в останній – „Молитва за гетьмана Мазепу”.

Драматичним був початок режисерської кар'єри Іллєнка. Його перша картина, „Криниця для спраглих”, була піддана офіційному „прокляттю” і приречена на забуття: надто вже нетрадиційним і трагічним виявився образ України. Тільки через два десятиліття стрічку змогли побачити і оцінити глядачі.

Криза цінностей традиційної цивілізації є в основі екранізації Миколи Гоголя „Вечір на Івана Купала”, з її дивовижно експресивним космосом людських душ. І так само заборона.

Не менш драматичними перипетіями супроводжувалася історія „Білого птаха з чорною ознакою”, притчею про долю народну, про конфлікт цінностей і світоглядів. Ще одне покладення на пріснопам'ятну „полицю”...

У більшості Іллєнкових фільмів є певний наскрізний світоглядний мотив, а саме пошук простору свободи.

У „Тінях забутих предків” особистісне перемагало родове, колективне, патріархальне за рахунок відкриття надособистісного рівня, куди і прагнула душа селянського юнака Івана Палійчука – залишаючи родові лишень свою тлінну тілесність. Іллєнко, як і багато інших „шістдесятників”, уперто шукав ту над- (або сюр-) реальність, яка була б часопростором свободи і забезпечувала прорив в особистісне поле.

У „Криниці для спраглих” герой стрічки, старий Левко Сердюк (Дмитро Мілютенко), опинявся в ситуації нищення родового, патріархального життя (старе українське село в картині нагадує пізніший за часом чорнобильський „атомний пейзаж”) і знаходив себе, лиш зазираючи у вікна своєї пам'яті.

У наступній картині Іллєнка „Вечір на Івана Купала” герой може завоювати жінку, тільки віддавшись владі надосібної, надлюдської сили і виконавши її – бісівську – волю. Та муки совісті нездоланні, свідомість нагадує вертепний майданчик: знизу нагору надходить інформація, розшифрувати яку можна лише ціною своєї особистісної субстанції, підключення до колективної пам'яті (вона знає все).

В „Білому птасі з чорною ознакою” героям належить зробити вибір, одначе зробити це надзвичайно важко. Відтак персонажі фільму віддаються силам, які не піддаються контролю людей, - і це породжує трагедії. Спроба чільного персонажа стрічки „Лебедине озеро. Зона” розрубати Гордіїв вузол і перебрати ініціативу на себе закінчуються його смертю. Так само беззахисним перед сліпим фатумом Історії виглядає український гетьман в „Молитві за гетьмана Мазепу”. Сам автор фільму (власне він і з'являється, ближче до фіналу, на екранному полотні) намагається кинути виклик тій історії, такій неприхильній до України. І зазнає фіаско, наразившись на доволі нещадну критику фільму як в Україні, так і поза її межами.

Відтак не дивним був наступний крок Іллєнка – його вихід на сцену політичного життя. Одначе це відбувалося вже поза межами кінематографічного часу і простору...

Він пішов, аби залишитись. Місце Юрія Іллєнка в українському кіно по-справжньому ще не осмислено. Та в тім і чар історії – її пізнання триватиме вічно.

Біографічна довідка

Іллєнко Юрій Герасимович. Кінорежисер, кінооператор, сценарист, актор, педагог. Академік Академії мистецтв України, народний артист України (1987), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991), лауреат Державної премії імені О.Довженка (2005).

Народився 9 травня 1936 р. у м. Черкаси, помер 15 червня 2010 р. у селі Прохорівка Канівського району Черкаської області (там же й похований, згідно заповіту). Закінчив операторський факультет ВДІКу (Москва, 1960, майстерня Олександра Гальперіна). 1960-1963 рр. працював на Ялтинській кіностудії, де зняв фільми “Прощвайте, голуби!” (1960), ”Десь є син” (1962). Знявся в головній ролі у фільмі “Вулиця Ньютона, будинок 1”(1963). З 1963 р. жив у Києві, працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Займався викладацькою роботою на кінофакультеті Київського інституту театрального мистецтва, професор.

Знятий камерою Іллєнка фільм ”Тіні забутих предків” (реж. С. Параджанов, 1964, премія ФІПРЕССІ за операторську роботу на міжнародному кінофестивалі у Мар-дель-Плата 1965 р. та багато інших фестивальних нагород) належить до безсумнівних шедеврів національного і світового кіномистецтва, він спровокував подальший розвиток поетичного стилю в українській кінокультурі.

Як режисер дебютував 1965 р. фільмом “Криниця для спраглих”, за сценарієм Івана Драча, який з ідеологічних причин було заборонено (вийшов на екрани 1987). Найкращі фільми режисера ”Вечір на Івана Купала” (1968), ”Білий птах з чорною ознакою” (1970, Золота медаль на Московському міжнародному кінофестивалі 1971 р.), ”Лебедине озеро. Зона” (1989, премія журі ФІПРЕССІ, премія “Ескор” на МКФ у Канні 1990 р.) зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняного кінематографа. За мотивами літописів і народних переказів часів Київської Русі поставив фільм ”Легенда про княгиню Ольгу” (1983).

Серед інших фільмів: “Всупереч всьому” (1972), ”Мріяти та жити” (1974), ”Свято печеної картоплі” (1976), “Смужка нескошених диких квітів” (1979), ”Лісова пісня. Мавка” (1980), ”Солом’яні дзвони” (1987).

Оператор власних фільмів „Криниця для спраглих” (у співавторстві), „Лісова пісня. Мавка”, „Солом'яні дзвони”, „Лебедине озеро. Зона”, „Молитва за гетьмана Мазепу”. Автор та співавтор сценаріїв багатьох своїх фільмів, а також “З нудьги” (1968), “Миргород та його мешканці” (1983), ”Останній бункер” (1991).

Оператор фільму “Аве Марія” (1999). У 2001-2002 році поставив фільм ”Молитва за гетьмана Мазепу” (сценарист, режисер, оператор, виконавець ролі), світова прем'єра якого відбулася у рамках конкурсного показу Берлінського міжнародного кінофестивалю (2002 р.).

Зняв документальні стрічки „Ранок улюбленого міста” (1959, ЦСДФ, Москва) і „Партитура Христа. До мажор” (1996) – кілька митей з життя Сергія Параджанова, зафіксовані „мислячою” камерою самого Іллєнка.

Автор книг „Парадигма кіно” (1999), „За українську Україну. Відкритий лист українцям” (2005), „Доповідна апостолові Петру” (2008, у 3-х книгах), „Криниця для спраглих” (2011).




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com