Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.09.2011 19:33

Кіноцефал із гір

Ярослав Підгора-Гвяздовський

У Карпатах за 75 км від Воловця почалися зйомки містичного трилера «Синевир». Сценаристи-режисери-оператори – брати Альошечкіни, Сергій та Олександр. Вони ще 2004 року зафільмували короткометражний горор «Говерла» як складову короткометражного циклу «Любов – це…».

Ситуація для України май­­же сенсаційна. По-перше, знімають нарешті жанрову стрічку, а саме з них складається кістяк будь-якої кіне­матографії, без чого хоч і можливе кіно, але нереальним є відповідний бізнес, а без нього, своєю чергою, не буває мис­тецтва в цій царині. По-друге, «Синевир» має стати першим у нас ЗD-фільмом.

Проект стартує з легкої руки братів Альошечкіних, котрі мали досвід роботи на телебаченні, а нещодавно засвітилися операторською роботою на стрічці «Любов і крапка», що була в нашому обмеженому прокаті. Звісно, якби лише цю інформацію надали продюсеру Володимирові Хорунжому, «Синевиру» на мапі кіно навіть не планували б – продюсера захопив надісланий Олександром та Станіславом сценарій фільму якраз після презентації на Каннському кінофестивалі альманаху короткометражок «Закохані в Київ».

Брати Альошечкіни. Світлина: "Известия в Украине"

Брати три роки писали сценарій, перед цим і під час цього активно переглядаючи різноманітні фільми жахів, містику і трилери, аби запобігти недоречностям і нелогічностям, які часто-густо з’являються в таких стрічках, шалено дратуючи глядачів. А пан Володимир цілком на таких штуках розуміється, бо має 25 років стажу роботи в Голлівуді, від початку 1980-х працюючи у Нью-Йорку й Лос-Анжелесі як продюсер і композитор над мало- й середньобюджетними фільмами.

Власне, тому події відбуваються наприкінці 1970-х: з одного боку, за словами Хорунжого, він тоді ще був в Україні й може відповідати за певні тогочасні реалії, а з другого... в 1970-ті не було мобільників, а з ними пов’язано чимало ляпів сучасних фільмів жахів – навіщо кричати про допомогу, придумувати химерні світлові сигнали тощо, коли можна лишень зателефонувати в міліцію, друзям чи на радіо?

Із причини достовірності й вибране озеро Синевир. Місце, куди за сюжетом приїжджають студенти – ідеальна натура для всіляких слешерів та містичних трилерів/горорів із «П’ятницями, 13-ми», «Поворотами не туди», «Крокодилами» й «Алігатора­ми» докупи.

Сама ця водойма оповита традиційними для Карпат легендами та міфами. Чи вона утворена тектонічним зсувом, через який гігантська каменюка впала з вершини донизу і зробила загату, чи сльозами графської доньки на ім’я Синь за невинно вбитим коханим Виром – не суттєво. Тихе, рівне, маленьке й холодне озеро має вкрай підозрілий острівець у самісінькому центрі – там поміститься осіб п’ять-шість, та й то якщо притуляться одне до одного. В Синевирі заборонено купатися, про що пишеться на кожному кроці, і двоє охоронців патрулюють його щогодини. У проміжку між вартами охочі можуть устигнути пірнути в зовсім не синю, а скоріше зеленувато-жовту воду, однак це закінчується погано: лише торік там утопилося дев’ятеро людей. Кажуть, на озері хаотично утворюються вири, природу яких частково можна пояснити тріщиною на дні, таким собі природним регулятором водного рівня. Але хто знає напевне? На таких багатозначностях, власне, легко і благодатно паразитує будь-чия фантазія.

Брати Альошечкіни неодноразово бували в Карпатах, наслухалися всіляких історій, і вир їх уяви врешті переріс у сценарій, написаний Олександром, де все крутиться навколо такого собі песиголовця, дуже колоритного, але не власне українського персонажа фольклору (хоча в Софії Київській, як зазначено в самому синопсисі, є фреска, що зображає чоловіка з головою собаки). З лекції про кіноцефалів та істот із головами псів і мусить починатися стрічка (згадка в літературній основі фільму про святого Христофора цікаво перегукується з іншим фільмом, уже драмою, «Братами» Вікторії Трофименко, яких так само невдовзі зніматимуть у Карпатах).

Отож глядач отримує цікавий історіографічний контекст, а заразом бачить упізнаваний сюжетний хід («Закляття долини змій» чи «Зоряна брама») і налаштовується на кінопродукт із монстрами та всіма відомими сюжетними кліше – лякалками, дурними жартами й кров’ю, – котрі є не так браком ідей, як чіткими ознаками жанру. Але брати Альошечкіни додають іще один суттєвий для фільму сюжетний сюрприз, про що, на жаль, говорити зась, бо зникне інтрига. Одне сказати можна: після «Синевиру» ні в кого не буде приводу порівняти його зі «Штольнею» – все інше. І 3D-технологія це остаточно підтвердить.

Стрічку знімають на професійні фотоапарати високої роздільної здатності Canon 550D з оптикою Sigma Itamron. Поставлені на одну площину дві фотокамери, незважаючи на суб’єктивні сумніви у якості, дають вражаючий ефект. Після фільмування на притоці річки Теребля оператор картини Сергій Сиротський сказав: «Уза­галі-то я люблю плівку, але, знімаючи епізод, коли чоловік зачерпує відром воду, відчув на своєму обличчі краплини». Втім, чогось особливого ні на майданчику, ні на моніторі опісля побачити не вдалося – зйомки як зйомки, 3D як 3D. Але зауважимо: в українській стрічці. Звикле до таких ефектів око в сучасних кінотеатрах мегаполісів не вирізнить нічого нового в «Синевирі», лишень звичайнісінький світовий рівень. Що й намагалися довести творці.

Порівняно маленький бюджет – трохи більше ніж $800 тис. – є загальновиробничим для більшості фільмів такого жанру, а окремі горор-шедеври, на кшталт «Блерської відьми» та «Паранормального явища», не коштували й однієї десятої «Синевиру». І це тоді, як локації визначали з огляду на потреби економії: в Карпатах знімали тільки чотири дні, а в додаткові 17 – продовжать під Києвом. Утім, економія не торкнулася постаті песиголовця: спочатку його зовнішність довго обговорювали, потім довго малювали ескізи, а тепер віддали студії FXProLab, яка професійно займається і спецефектами, і гримом, і аніматронікою. В розмові про можливий вигляд першого українського монстра пан Володимир згадує Ганса Ґіґера – саме він 30 років тому нама­­лював знаменитого ксеноморфа для фільму «Чужий» Рідлі Скот­­та. Звучить претензійно. Як і має бути. Що вийде, побачимо 31 жовтня на Геловін у першому 15-хвилинному презентаційному ролику або в змонтованому остаточно фільмі на Новий рік.

Українська жахографія
Якщо не брати до уваги трешевих фільмів жахів, продукованих, скажімо, київською студією незалежного кіно «УПВ Арт Груп», Україна не надто може потішити любителів жанру горор.

У кінематографі на цій території віддавна лякали тільки соціальними страхіттями, як-то в короткометражці Мирослава Слабошпицького «Жах», а кінематографічні – з кров’ю, тортурами та шаленим саспенсом – були традиційно поза межами моралі; звідси й заборона такого кіно на державному рівні.

Інша річ – містика: вона є частиною нашої культури, в яку плавно перетекли поганські обряди й вірування. Екранізація «Вія», здійснена Костянтином Єршовим 1967 року, – класика жанру, і знімали її на Прикарпатті та Чернігівщині (загалом є п’ять кіноверсій твору). Той-таки настрій присутній у стрічках Юрія Іллєнка.

Радше містичною є і «Штольня» (2006) Любомира Кобильчука, яка відкрила рахунок сучасних українських горорів, – із класичним сюжетом про студентів і таємницю (перша чарка колом через слабку акторську гру та режисуру). Але з огляду на збори фільмів жахів та містики в національному прокаті попит в аудиторії неабиякий. Своїм комедійно-страшним «Жахом чупакабри» згадана «УПВ Арт Груп» відгукнулася на телерепортажі про цю загадкову істоту. Процес триває.

«Український тиждень», №36, 2011
Cвітлини: Тарас Подолян, Gazeta.ua

ФІЛЬМ БРАТІВ АЛЬОШЕЧКІНИХ «ГОВЕРЛА» 

ЧАСТИНА 1

ЧАСТИНА 2




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com