Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

27.02.2003 19:58

Чесна адекватність(Українське кіно жадало блокбастера, а дочекалося «Мамая»)

Леся Ґанжа

“Мамай”, так само, як і будь-який український фільм, що виходить сьогодні на екран, приречений на шлейф передісторії, завищених очікувань і порівнянь, що мають різний ступінь доречности. В країнах з нормальною кінематографічною індустрією це б називалося попереднім піар-розкручуванням, у нас же — спонтанна реакція на бідність асортименту національного кіновиробництва. Ситуація по-своєму унікальна, оскільки кожна знята стрічка — апріорі подія. З іншого боку, та рідкісна картина, яка здолає процес від запуску до прем'єри, потрапляє до ситуації, коли вона, хочеш не хочеш, а всім повинна — задовольняти, доводити, виправдовувати і виправдовуватися. В тому, що ти не верблюд, а, наприклад, «Мамай».

Що таке «Мамай»? Це сюжет, в якому зустрічаються два епоси (і, відповідно, дві правди): українська дума про трьох братів, що втікають з міста Озова, і пісня дервіша про славних мамлюків, котрі наздоганяють полонених, що вони пограбували турецький табір. Пункт, у якому зустрічаються міти — самотня хатина в степу, де живе відлюдько (чи вигнанка) з донькою. Таким робом виникає третя історія — любови татарської жінки (Вікторія Спєсівцева) і українського козака (Андрій Білоус). Режисер Лесь Санін на передпрем’єрній прес-конференції навіть запропонував журналістам подивитися фільм як українo-татарську трагедію про Ромео і Джульєтту. Тобто історію про те, як дві епічні правди перетворюється на одну особисту катастрофу. Умовне стає безумовним.

Хто такий Мамай? «Мамаєм» (у тюркській — «людина нізвідки») героїня називає підібраного в степу українського козака. А далі режисер демонструє приголомшливу пластичність мітологійних сюжетів: герої немов перетікають з одного міту в інший, з сюжету української народної думи — у наскрізний сюжет українського народного живопису. В найбільш загадковий і популярний з її сюжетів — «Козак Мамай». І фільм перетворюється на історію про вічну загадку цього живописного зображення — звідки прийшла «людина з нізвідки». Причому це не та художня правда, що вона претендує на викриття таємниці, а лише — на психологійну вмотивованість. Коли побутова правда не суперечить логіці міту, а багатошарові мітологійні символи не вишукуються в автономні хитромудрі головоломки для етнографів. Санін дотепно назвав свій фільм «українським фентезі». Таким собі автентичним варіантом «Володаря каблучок». Або ж «Астерікса і Обелікса». Різниця між цими стрічками не в принципі — оживлення мітологем, а в засобах художньої мови: епічна голлівудська саґа, французька комедія, українське поетичне кіно. Автори «Мамая» могли б зіграти та підміні мови: докинути мелодраматичного патосу, жирно навести лав-сторі, прикрасити кіно бойовими сценами і заправити комічними діалогами — з теми можна було з'їхати. Матеріал дозволяв усе. Глядач би верещав і плакав. Але вони чесно віддали перевагу стриманій і якісній адекватності сюжету його ж кіномові.

В цьому відчувається величезна творча претензія, яку, окрім «Мазепи», собі не дозволяв жоден фільм останнього десятиріччя. І після провалу «Мазепи» на торішньому Берлінале, здавалося, більше ніхто і не дозволить. Тому що претензія — і досвід «Мазепи» це тільки підтверджує — насамперед, ґрандіозна відповідальність. У даному випадкові амбітна потуга фільму — завдання стратегійне. Так само, як сьогодні українську літературу може вивести з кризи Нобелівська премія, так і українське кіно врятує визнання на світовому кінофорумі. Тому естетичний експеримент «Мамая» сьогодні важливіший появи вітчизняного прокатного блокбастера. Ставка велика, ризикова, але виправдана. Причому виправдана якістю фільму.

Але не тільки тому з приводу «Мамая» хочеться перефразовувати безсмертний лєнінський афоризм «дуже своєчасна книжка» (кіношка?). Сьогодні ми існуємо за ситуації, коли художник створює не тільки безпосередньо текст, але і його контексти. Цього вимагає загальна непродуманість (непридуманість) насущної реальности. Іншими словами, це називається відсутністю ідеології — дуже багато лакун, непромовлених і непов'язаних ув одне ціле фраґментів національного міту. Національна пам'ять, як і пам'ять комп'ютерна, щоби чітко працювати, потребує періодичної дефраґментації. Нині ж у нас там, де повинен бути «національний міт» — незаповнені порожні місця між розрізненими уявленнями про розкіш і вбогість предків. Природа ж, як відомо, не терпить порожнечі. І якщо не буде «Мамая» Олеся Саніна, буде «Мазепа» Юрія Іллєнка, або «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка, або «Роксалана» Бориса Небієрідзе. Бо механізми ототожнення нації з мітом так само об'єктивні, як погода.

Чому мені більше імпонує «Мамай»? Він перевірений логікою і красивий. Фантастично красивий. Кожним кадром, кожним візуальним нюансом (оператор Сергій Михальчук). Він приголомшливо звучить (композитор Алла Загайкевич). Звичайно, батьківщину потрібно любити будь-яку. Але таку, як у «Мамаї», любити хочеться.

“Столичные новости”, № 7



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com