Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

31.10.2011 15:30

МОЛОДІСТЬ’41. Повнометражний конкурс: Родинні цінності. Інфляція

Дмитро Бондарчук, KINO-KOЛО

Вісім із двавадцяти фільмів конкурсу пропагують взаємоповагу, взаємолюбов і взаємотерпіння у родині, дві стрічки вище ставлять індивідуальні потреби, але з усіх сил намагаються узгодити їх із сімейними, ще одна – батьківщину, а останній називається «Бидло».


Стрічка, в якій ідеться про невідривність від рідної землі, звісно, українська, принаймні, на чверть. (Насправді фільм, що зокрема знімався в українських локаціях, за творчою складовою перебуває поза українським кіно- та культурним контекстом, окрім кількох другорядних та епізодичних ролей; жодна українська виробнича студія офіційно також не брала участі у створенні картини. – Ред.) «Земля забуття» знята у співвиробництві з кінематографістами Польщі, Німеччини та Франції, ініціювали проект останні.

Головну роль у фільмі, що в ньому йдеться про долі людей до і після аварії на Чорнобильській АЕС, зіграла всесвітньо відома актриса українського походження Ольга Куриленко, славу якій принесла роль дівчини Джеймса Бонда у «Кванті милосердя».

Режисерка стрічки Міхаль Боґанім, що народилася й виросла в Ізраїлі, вже мала досвід фільмування в Україні, її попередня робота – повнометражна документальна картина «Одеса… Одеса!», яка 2005 року отримала нагороду в одній з програм на МКФ у Берліні та змагалася в конкурсі Санденса. Відповідні мотиви й інтереси проявилися і в цій стрічці: персонажі не лише співають «Шаланди, полниє кєфалі», а й героїня Куриленко приїздить до Одеси з французьким коханцем.

«Земля забуття», зрозуміло, фільмувалася до 25 річниці Чорнобильської трагедії, але призначена, скоріше, не для українських глядачів. Річ у тім, що фільм поєднує в собі надто поверхові уявлення про українські етнічні особливості та створений за, сказати б, формальними жанровими прийомами «міжнародного» кіна. Це, можна припустити, робить картину цікавою та легкою для перегляду деінде за кордоном, зате викликає неадекватне сприйняття українського глядача.

Героїня Ольги Куриленко, яка однаково добре розмовляє російською, українською та французькою мовами, втрачає чоловіка у день весілля – його викликають приборкувати радіоактивну пожежу. Через 10 років вона працює екскурсоводом у зоні відчуження, мріє втекти до Парижа, але щоразу, отримуючи таку можливість, повертається ближче до рідної землі.

Драматичний сюжет фільму постає цілісним, але розгублює свою серйозність через грубий символізм та в окремих банальних кадрах. Проте ненав’язлива екскурсія Прип’яттю, закинутими бібліотекою, школою, басейном, квартирами – справляє враження.

"Кімната самогубців"

В польському фільмові, «Кімната самогубців» Яна Комаса, теж є місце для українського персонажа, більш звичного для європейців – у будинку родини головного героя нелегальна міґрантка з України працює хатньою робітницею. Проте її роль другорядна, в центрі сюжету – син успішних батьків, який ховається від реального життя в нетрях інтернету.

Осоромившись перед однокласниками, юнак зачиняється в себе у кімнаті й з головою поринає у спілкування з іншими асоціальними й незадоволеними життям підлітками, що об’єдналися у своєрідний клуб самогубців та ведуть відповідні суїцидальні розмови.

 

"Піднесення"

Автори доволі хитко підводять основну мораль фільму до важливості родини. Це особливо відчутно у сцені, коли підліток каже батькам, що для нього інтернетні друзі як справжня родина. Окрім того, стрічка помітно страждає на тематичну й візуальну вторинність, скажімо, в порівнянні з культовим американським фільмом «Гарольд і Мод» Гела Ешбі, та поступається виразністю засудження медійної залежності молоді, що проступає в картині «Чат» Гідео Накати.

Подібне негативне ставлення до інтренету в шведському «Піднесенні» Лізи Ланґсет виражене однією неймовірно змістовною фразою симпатичної героїні з минулим досвідом повії: «Я перестала робити мінети і заходити на фейсбук». Хоча, з іншого боку, інтернет допоміг дівчині виправити своє життя на краще, вона випадково натрапила на «Реквієм» Моцарта на YouTube. Відтоді захоплюється класичною музикою, ба навіть випадково влаштовується на роботу в оперний театр, де стає коханкою диригента.

Та саме через інтрижку вона змушена покинути робоче місце. Дівчина перетворюється на настирливу психічно неврівноважену екс-коханку, від якої не можливо позбутися. Уподібнившись до подібної героїні з «Фатального потягу» Едріана Лайна, дівчина не доводить себе до самознищення, натомість, у приступі гніву, вбиває чоловіка. Роботу їй повертають, музика все така ж прекрасна, героїня пропагує її серед молоді. Дивовижним чином авторка уникає засудження чи виправдання вчинку, залишаючи лише «піднесення» героїні над реальністю. Цікаво, що убивство чоловіка підштовхує героїню до примирення з матір’ю, яку вона до цього ненавиділа.

У різних сюжетах, але модель «через смерть до родинного щастя» використана і в низці інших фільмів.

 

"Вулкан"

Ісландський «Вулкан» Рунара Рунарссона, який номінувався як найкращий режисерський дебют на МКФ у Канні й отримав кілька інших помітних нагород, розповідає історію злегка гемінґвеївського (зовнішністю, грубістю, думками про самогубство, старістю, морем) героя. Власні діти його не люблять, внуки бояться. Дружина після інсульту прикута до ліжка й повільно вмирає. З наближенням смертного часу родина возз’єднується.

Як і в «Вулкані», останній епізод німецьких «Лічених днів» Пії Штрітманн – поховання дружини й матері, увесь фільм до цього – неврівноважений конфлікт між батьком і двома дітьми. Ідентичні персонажі, хоч і в провінційніших обставинах, у чесько-словацькому «Домі» Зузани Ліової. Тільки тепер донька у перехідному віці хоче не тату, а виїхати до Лондона, а старший брат, який давно не живе з батьками, стає одруженою сестрою. Смертельна небезпека набуває дещо розмитіших рис, у батька сімейства лише підозра на смертельну хворобу, а поштовхом до примирення стає смерть друга сім’ї зі схожим діагнозом.

 

"Дім"

У «Маленькій кімнаті» Стефані Шуа й Веронік Реймон, який був названий найкращим швейцарським фільмом 2011 року, смерть ненародженої дитини штовхає до зближення доглядальниці та хворого літнього чоловіка. Фільм опосередковано, але програмово зачіпає питання, яке вже досить давно хвилює дослідників: старіння Європи – відсоток пенсіонерів віком від 65 років із кожним роком збільшується, в той час, коли кількість працездатних поповнюється переважно іміґрантами.

Але цікаву і «свіжу» проблему обрамлено в доволі пересічну форму. Рідні діти, звісно, хочуть здихатися батька й відправити до притулку, а доглядальниця забирає старого до себе додому. Майже ідентична ситуація поставала в німецьких «Морозних візерунках» студентського конкурсу. Проте ідею студентський фільм мав трішки іншу – молодий чоловік у літній пані вбачав для себе нову маму, героїня ж повнометражної стрічки замінює втрачену дитину.

 

"Подих"

Австрійський, відзначений у Канні, «Подих» (або, що вірогідніше, «Дихання») Карла Марковіца розповідає про підлітка в колонії для малолітніх. Маючи надію на дострокове звільнення, герой днями працює в бюрі ритуальних послуг та починає пошуки матері, яка покинула його немовлям. Подібна близькість і наочність смерті грає не останню роль у примиренні юнака з віднайденою матір’ю.

Смерть і реінкарнація сімейних цінностей. Схоже, кінематографісти вирішили користати один із найактуальніших сучасних страхів людства – нестачі часу, аби «робити світ кращим», мовляв, любіть рідних і близьких, бо можете не встигнути.

Арґентино-іспанський фільм «Акація» Пабло Джорджеллі, який у цьому році на Каннському кінофестивалі отримав «Золоту камеру» за режисерський дебют, та норвезький «Шалено щасливі» Анни Севітскі, продовжуючи вести про важливість сімейних цінностей, відмовляються від повчального фаталізму і схиляються в жанрові рамки дорожнього кіна (роад-муві) та ексцентричної комедії, відповідно.

 

"Акація"

Головний герой «Акації» – далекобійник, який має підвезти жінку з немовлям з параґвайського Асунсьйона до арґентинського Буенос-Айреса. Шлях у півтори тисячі кілометрів зближує героїв, а цнотливість і психологічне хитросплетіння стосунків та присутність дитини окреслюють між героями не так любовні зв’язки, як перспективу на родинне щастя.

Натомість відзначені в Санденсі «Шалено щасливі» зі скандинавською іронією розповідають історію двох сімейних пар, з яких складається любовний чотирикутник. Проте після низки комедійних ситуацій та сексуальних пошуків герої знову повертаються до спокійного життя.

Іранський фільм «У дзеркалі» Неґари Азарбаяні – другий у програмі з ухилом в індивідуалізм після «Піднесення». Дві головні героїні, жінка, що змушена працювати таксистом і транссексуалка, яку замість операції зі зміни статі насильно хочуть видати заміж. Таксистка, перейнявшись проблемами нової знайомої, береться допомагати їй ховатися від батька. Та попри невирішеність конфлікту, фільм пронизаний родинними шанобливими традиціями сходу.

 

"Бидло"

Останній, унікальній у всій повнометражній програмі фільм, це бельгійсько-нідерландське «Бидло» (чи «Бикоголовий») Майкла Р. Роскама. В ньому йдеться про гормональну мафію. У картині є вбивство слідчого, спеціальні агенти, зрадники-інформатори, викрадачі автівок, бійки, любов – усе для справжнього кримінального кіна. Проте акцент зміщений із зовнішніх подій на власне характер головного героя. Саме ця специфіка знищує «Бидло» як ґанґстерський фільм, але створює виразного персонажа. І байдуже, що з ним чи довкола відбувається, важливий сам факт його існування.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com