Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

05.02.2012 16:00

Українські кіновиклики

Пропонуємо ознайомитися із вступною статтею до англомовного довідника Ukrainian Film Guide 2011-2012, що його вперше за кордоном України буде представлено на Українському кіностенді, що працюватиме на Європейському кіноринку під час роботи 62 Берлінського міжнародного кінофестивалю від 9 до 19 лютого 2012 року…

Довідник Ukrainian Film Guide 2011-2012 – це перша спроба представити максимально повний огляд української кіногалузі. Видання включає найактуальнішу на сьогодні статистичну та аналітичну інформацію про нові кінопроекти, фінансові показники та основних гравців кіноринку.

Так, за минулий рік в Україні або в копродукції з Україною знято 14 повнометражних фільмів, 12 короткометражок, 15 документальних стрічок, 3 анімаційні фільми. В роботі перебувають 59 кінопроектів, більше половини яких мають з’явитися на світ протягом 2012 року.

Українці почали частіше ходити до кіна: за статистикою дистриб’юторів, за минулий рік авдиторія зросла майже на 14%, а український бокс-офіс склав 90 млн. доларів. Побільшало також кіномайданчиків: протягом 2011-го року з’явилося 6 нових кінотеатрів. Усього нині в Україні налічується 370 сучасних кінозалів.

На українському ринку працює 14 кіностудій і майже сотня продакшн і постпродакшн-студій, 13 дистриб’юторських компаній, близько десятка кіноінституцій, півтора десятка кінофестивалів та галузевих конференцій. Для об’єднання зусиль гравців українського кіноринку створено Українську кіноасоціацію, куди входять провідні українські продюсери, дистриб’ютори та кінокомпанії.

Довідник Ukrainian Film Guide 2011-2012 використовуватиметься для роботи українських делегацій на основних міжнародних кінофестивалях протягом року (у Берліні, Канні, Москві, Торонто тощо).


Володимир Войтенко, KINO-KOЛО

Український кінематограф за 20 років державної незалежності, що її святкували 2011-го, як ніколи переживає часи перспективного пожвавлення і сподівань. Адже протягом двох десятиліть доводилося лишень озиратися на спорадичні, але знакові здобутки підімперського кіноіснування, чи то згадуючи кінопіонера Альфреда Федецького, що той у Харкові фільмував свої перші документальні сюжети ще 1896 року, а чи мистецькі фільми світової слави режисерів Олександра Довженка й Сергія Параджанова та феномен українського поетичного кіна.

Державна кінополітика

Причиною фактичної стагнації національної кінематографії часів незалежності безумовно була відсутність системної державної кінополітики й мінімізованого державного фінансування кінематографа, зокрема, дебютного, що призвело до фактичної втрати кількох кінопоколінь.

Несподіваним чином нинішній уряд, політика якого у різних сферах перебуває під гострою критикою, повернувся обличчям до кіна. Від 1 січня 2011 року вступили в дію зміни до «Закону про кінематографію». Вони передбачають звільнення національного фільму на п’ять років від податку на додану вартість на всіх етапах його продукування й демонстрації в кінотеатрах, тимчасове скасування інших податків, стимуляцію інвестування в кінематограф тощо. Законом передбачено й утворення спеціального фонду держбюджету, на якому мають акумулюватися кошти від податкового збору на кіно. Щоправда, досі механізм такого збору не відпрацьований, тому фінансування кіногалузі відбувається безпосередньо з державного бюджету.

2011-го було виділено на підтримку кінематографа найбільшу за 20 років суму – $ 14 млн, із них $ 9 млн. – на фільмовиробництво. А 2012 року державний кінобюджет складає понад $ 20 млн, із них біля $ 18 млн. – на створення і розповсюдження національних фільмів.

Також на вперше публічно проведених конкурсах кінопроектів право на часткове чи повне фінансування отримали понад 60 фільмів, серед яких біля 30 повнометражних. Ідеться про кіно, яке фактично побачить світ протягом 2012-2013 років.

І лишаються сподівання, що воно викличе правдивий суспільний резонанс, що, своєю чергою, переконає державні чинники в потребі активної й вочевидь послідовнішої та поглибленішої кінополітики, розрахованої на значне тривання в часі.

"Крос", режисер Марина Врода

Проблеми кіноосвіти

Різноманітні кіноосвітні заклади – творчі виші й профільні технікуми – фундувалися й існували, з перервами, в Україні від 1920-х років, коли надзвичайно успішно діяло автономне від московської кінополітики, Всеукраїнське фотокіноуправління, яке мало незалежне фільмовиробництво, провадило дистриб’юцію власного і світового репертуару й оперувало мережею кінотеатрів.

2011 року відзначила своє 50-ліття найповажніша нині державна кіношкола – Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіна і телебачення. Поряд із нею в 1990-х постав також державний Інститут кіна і телебачення Київського національного університету культури і мистецтв. З одного боку, ці кіношколи ніби сповідують консервативну та ліберальну освітні тенденції. Насправді ж, однаково потерпають від зниження ефективності освіти через перевищення оптимальної кількості студентів та браку модерних методологій навчання. В кожнім разі, чи не всі випускники цих вишів розчиняються в надрах телевізійного знеособленого молоха. І все ж, молоді таланти, що гучно заявляють про себе фестивальними перемогами і є надією та перспективою нового українського кіна, зазвичай були студентами найстарішого вишу. Це, зокрема, володарі каннських «Золотих пальм» у короткометражному конкурсі Ігор Стрембіцький («Подорожні», 2005) та Марина Врода («Крос», 2011).

Останнього десятиліття, поряд із державними, зафундовано іще три профільні приватні виші, про ефективність яких зарано говорити. Але всі ці навчальні заклади переважно готують режисерів, операторів, звукорежисерів, кінознавців та акторів. Разом із тим, практичне кіновиробництво відчуває гостру нестачу фахівців середньої виробничої ланки, що не дивно, бо в Україні наразі не діє жодна кінотехнічна навчальна установа. Нові фахові кадри – не без проблем – готуються прямо на знімальних майданчиках, що не може не шкодити якості.

Світлина: www.facebook.com/firecrosser

 Практика кіновиробництва

У цьому каталозі можна ознайомитися з рясним переліком незалежних приватних продукційних та постпродукційних компаній, що вони насправді переважно працюють для потреб телебізнесу, а також у сфері продукування реклами й музичного відео. Зокрема, серіальна продукція й телекіно, що зазвичай виробляються на замовлення чи в розрахунку на російський або так званий пострадянський ринок і часто-густо вимушено грають на полі новоімперського російського дискурсу, масово анґажувала до відповідних процесів, поряд із кінематографістами середнього покоління, випускників згаданих профільних вишів. Останні ніби розчиняються не просто в телебаченні, а й у телеспецифіці, що, зокрема, стосується екранної мови. І ця телепарадигма дає про себе знати – не з найліпшого боку – в разі повернення митців до суто кінематографічної практики.

Але, так чи так, згадані виробничі потужності перебувають у стані потенційного розгортання в бік кінематографа, що – з огляду на безпрецедентне державне фінансування кіногалузі – 2011 року почало відбуватися вже практично.

Стосовно ж компанії «Кінотур», першої в Україні, що має повний цикл технологій цифрового кіна, а також компанії Le Doyen, сертифікованої Dolby-студії, яка відповідає найкращим світовим зразкам і практикує дублювання прокатного кіна на українську мову, то вони були засновані, окрім усього іншого, ніби в передчутті новітнього українського кінопоступу. І вже наймасштабніша у виробництві національна стрічка останніх сезонів – «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка – технологічно створена виключно завдяки вітчизняним потужностям.

Поряд із десятками приватних компаній, гравцями на українському кінематографічному полі лишаються шість державних кіностудій, що засновані за часів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Найбільші – Київська імені Олександра Довженка й Одеська, що має приватну частку управління. До останнього часу вони фактично існували в якості кінофабрик, надаючи в користування свої павільйони, реквізит тощо. Нині, зі з’явою державного кінофінансування, керівництво цих закладів, що, з огляду на державну форму власності, не є гнучкими й належно ефективними в управлінні, прагнуть довести свою креативну спроможність. Наразі це виглядає проблемно.

Короткометражний проект "Україно, goodbye!": "Майже кохання", режисер Юлія Шашкова

Тенденції 

Серед чинних кіномистецьких тенденцій, що, зокрема, увиразнюються заявленими до виробництва фільмами, і стосуються різноманітних складових кінопроцесу, аж до характерних тематики й сюжетики, кіномови тощо, варто зауважити на найочевидніших.

Це, безумовно, копродукційна парадигма, що має слугувати, окрім іншого, фактором не тільки культурних та бізнесових обмінів, а й кінематографічної школи. Ця тенденція нині активно підтримана Державним агентством з питань кіна. Отже, є й очікуються фільми у співпраці з Німеччиною, Францією, Швецією, Польщею, Сербією, Росією, Нідерландами, Туреччиною, Вірменією, Грузією.

Характерною є з’ява низки гостросоціальних картин, окрім, зрозуміло, документального кінематографа, саме серед ігрової продукції – у повному й короткому метрі. Так, 2012-го вийде альманах і ширший – до 30 фільмів – проект короткометражок із викличною назвою «Україно, goodbye!», що має на меті мистецьки увиразнити причини еміґрації з країни.

Взагалі, практика короткометражних альманахів також є прикметною – таким чином входить до великого кінематографа найновіше кінопокоління та нереалізовані минулих двох десятиліть випускники вітчизняних кіновишів. Зокрема, це стало можливим через здешевлення кіновиробництва у результаті доступності якісного цифрового фільмування.

Природно, що не обійдені увагою знакові для країни подієві теми – 25-ліття Чорнобильської катастрофи та проведення футбольного «Євро 2012». І не випадково саме вони – як документальні, так і ігрові проекти – проходять осмислення в активній копродукції з європейськими кінематографістами; й часто-густо креативна ініціатива йде саме з-поза меж України.

Також прикметними можна назвати спроби «метафоричної кінорефлексії» суспільства й України як держави, що, пройшовши двадцятиліття, досі не може опанувати себе й зробити рішучий цивілізаційний вибір. Скажімо, каннський тріумфатор, «Крос» Марини Вроди – це історія дорослішання, що трактується як метафора сучасної України, котра потерпає від своєї державної суб’єктності. Повнометражна ж «Звичайна справа» Валентина Васяновича знаходить місце неприкаяному українському інтеліґенту, який не здатен змінити життя і впливати на суспільство, єдино – в божевільні. Йому вторить галюцинаційне «кіно прихованої соціальності» з промовистою назвою «Delirium». Це другий повнометражний фільм Ігора Подольчака, видатного художника-графіка з багатим політтехнологічним досвідом, що метафоризує Україну як суб’єкта із втратою орієнтації у просторі та часі.

Світлина: www.facebook.com/firecrosser

Звісно, попри ментальну кризу, що її Вкраїні належить осмислити й подолати, зокрема, за допомоги кінематографа, не оминула країну і загальносвітова криза – фінансово-економічна. Та цікаво, що її наслідки помітним чином не відбилися на стійкому зростанні відвідуваності українських кінотеатрів, яка нині зафіксована на 14 відсотків більшою, порівняно з 2010 роком.

Насамкінець не можна оминути очевидного пожвавлення і, сказати б, деконсервування кінофестивального життя, що відіграє роль важливого комунікатора. Так, найповажніший міжнародний форум дебютних фільмів «Молодість», вочевидь, опинившись у стані конкуренції, повертає своє безпосереднє обличчя молодіжного фесту. Річ у тім, що 2011 року вдруге й успішно пройшов новий МКФ в Одесі, яка від 1920-х є колискою української кінематографії і де розпочинав свій поступ фактичний творець феномену українського кіна Олександр Довженко. Цей фестиваль одразу ж і програмово знайшов своє обличчя в якості творчої лабораторії на порозі давно очікуваного національного кіноренесансу.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com