Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.02.2012 13:36

БЕРЛІНАЛЕ: Листівки з Раю

Сергій Тримбач, Україна молода

Фестивальний пелетон Берлінале викочується на фінішну пряму, лідери ніби є, одначе притуманені (така вже погода нині у столиці Німеччини). Хоча є кілька фільмів, якi виділяються на загальному тлі. Це грецька «Метеора» Спіроса Статулопулоса, «Барбара» німця Крістіана Петцольда «Цезар мусить умерти» братів Тавіані, «Машина Джейн Менсфілд» Біллі Боба Торнтоназа продюсування Олександра Роднянського. З рештою стрічок, на мій погляд, складніше, хоча журі у Берліні незрідка вчиняє непрогнозовано, а то й зовсім неочікувано.

Листи щастя

Серед можливих претендентів і фільм «Табу» португальця Мігеля Гомера. Несхожість цієї картини на інші визначається багатьма чинниками. І чорно–білим зображенням, і стилізацією пiд кіно 1920—1930–х, і певною ностальгією за втраченою патріархальною гармонією. Власне, фільм і поділяється на дві частини, перша з яких має назву «Втрачений рай», а друга — просто «Рай». Це ніби мемуари про далеке минуле, коли ріки були молочні, а береги кисільні. Коли Африка для португальців була таким собі величезним «заміським будинком», де було все так чудово — і для хазяїв, і для самих африканців. І де любовні стосунки настоювалися на терпких гарячих світанках, а полювання давало море задоволень...

Справді, мемуари, засновані на щоденниках і листах, з діленням на місяці й роки. З великим інтересом до аури часу, духу епохи, його звабливого трунку. Не буде вже таких епох, і не буде таких романтичних натур. Може, тому, що не та вже Африка, і Ніл–ріка не та — усе інше. Це бачиш і на Берлінале. Колосальна кількість техніки комунікативного призначення, журналісти миттєво зв’язуються з редакціями — просто сидять на підлозі і тримають за поли всенький світ. Раніше не було такого ґвалту інформації і такого зомбування–бомбування. Люди були статечнішими, заглибленішими в себе. Чи зберігся де такий світ, чи можна навести на нього фокус?

А я іду, крокую по Японії...

Здається, ще збереглися такі куточки. Дивлюсь японську картину «Котячий прокат» 40–річної Наоко Огігамі. Картину представлено в «Панорамі», на самому «ходовому» семигодинному вечірньому сеансі (втім тут немає «неходових», скрізь тьма народу, що жадає кіноодкровень). У залі ніде билиночці встромитись. А картина — ну так собі. Матеріалу на 20, од сили 30 хвилин, одначе вона триває дві години. І зал дивиться «в штири ока». Понад те, підсміюється, вигойдується од співпереживань. Японець, що сидів біля мене, од сміху часом із крісла вилітав. Що смішило мого сусіда — ніц, не для мого хлопського розуму. Якісь тонкощі мови і мовлення? Щось таке у ситуаціях, що для мене закрито сімома печатками?

Хоча ну що тут розуміти? Історія дівчини, яка, опісля смерті бабусі залишається сама із двома десятками котів і кішок. Аби чимось зайнятись, вона влаштовує прокат своїх котів. І грошенят заробити, і розважитись, на людей подивитись. Виходить колективний портрет того, що раніше називалось диваками, «чудиками» — їх у радянському кіно було неміряно (найбільше в грузинському). Нині їх не видно, героями у нас тепер «людішкі» прагматичні, на гроші й вигоду поведені. І от бачу, потроху випірнають знову ці химеричні персонажі — аж у Японії, — яких хлібом не годуй, дай з людьми «за жизнь» поговорити, і є, є глядачі, готові таке кіно і таких героїв спостерігати годинами. А я от, грішний, бачу тут тільки «короткометражку». Бо ж нудно — якраз на 20–й хвилині запаси драматургії вичерпуються. Одначе поцінуймо цей рух проти течії — режисерку вочевидь не цікавили звичні резони продюсерського кіно з його установками на тотальне загарбання глядацької свідомості.

Дивимось конкурсний фільм «Листівки із зоопарку» (спільне виробництво Індонезії, Німеччини і Гонконгу) 31–річного індонезійського режисера Едвіна. Майже безфабульне, ліричне кіно. Дівчина, головна героїня стрічки, десь із годину мандрує зоопарковими нетрями. Одначе дівчатко втрапляє у щось подібне до шоу–бізнесу, а потому й зовсім в обслугу напівзлачного закладу, де їй доводиться еротичні масажі мужикам робити, з мазями і торканням звабливостями своїми.

Та тьху на ті буржуїнські забави! Дівчатко знову на природі, і знову в зоопарку. Останні плани фільму — вона і височенний, як і належить, жирафа. Ніжно його погладжує, ніжно масажик йому робить — без включення корисливих резонів. Бути жирафом чи серед жирафів, вернутись у лоно церкви–Природи — от трансльоване нам режисером нехитре послання. Вперед, до Руссо, і апологетики природи і природного в людині.

Ой, на ринку, на риночку чи куплять нашу картиночку?

Схоже на те, що азіатські режисери все частіше вигрібають на плесо нефабулярного, неподієвого кіно. От чи купують таке кіно на Заході? По росіянах бачимо, що купують краще, а відтак і пропонують депресивний образ Росії. Ви думаєте, від України чекають чогось ліпшого? Шшас, узулися, вже йдуть вам назустріч. Інтерес викличуть фільми про наших жінок, які всуціль розкішні тілесно і так само розбещені, легко здаючи свою «налічку» за долари і євро. Хоча зауважу, що подібні уявлення не вчора народились. Десь за місяць побачить світ повний текст щоденників Олександра Довженка, і там, серед інших записів воєнної пори, ви зможете прочитати, що в жодній країні Європи жінки так охоче не віддавалися завойовникам, як в Україні та Росії. Митець звинувачував у тому систему, відсутність належного виховання у 1930–ті роки, але ж як там не було, а німцям те запам’яталось. І не тільки їм... Ламати ті стереотипи треба, але куди легше вискочать на поверхню ті, хто збацають романс «о продажних хохляцкіх женщінах». Ну про корупцію й інші «свинцеві мерзопакості» нашого життя — завсіди «пожалуста».

Є країни, де над іміджем працюють цілісінькі тобі ін­ститути. Просто тим країнам не все одно, як вони виглядають у навколишньому світі. Хоча ж мова не тільки про світ навколишній. Ще важливішим є те, як ми виглядаємо у власних очах. Хіба нам наплювати, що думають про нас, старших, і всю Україну наші діти? Боюсь, так воно і є, особливо коли пригадати, що, за опитуваннями, більше половини молодих українців хоче виїхати на Захід.

Днями тут відбулася презентація міжнародного проекту молодіжного альманаху, в якому, як я згадував раніше, брав участь молодий український режисер Роман Бондарчук. 15 авторів iз колишніх республік СРСР розповіли про покоління тих, хто народився після 1991 року. Продюсували латвійці й французи, до яких долучився відомий телеканал Arte. Все це в контексті загальноєвропейських програм до 20–ліття падіння Берлінської стіни. 15–хвилинна стрічка Бондарчука називається «Поліна», її героїня — дівчинка–оркестр із Херсона. Як пояснив мені Роман, йому подумалось, що українці такі–от: щоби жити, їм необхідно грати одразу на кількох ін­струментах. Філософія життя по–українськи.

Зводили всі фільми в Парижі, запросили досвідчену британську монтажерку (справді, вирівняти — жанрово, стилістично — новели було непросто). Хоча їй, розповів Бондарчук, було дещо сутужно у розумінні наших реалій, учорашніх і сьогоднішніх.

 "Нокаут"

Фільм молодого російського кінодокументаліста Андрія Грязєва «Завтра» (показано у «Форумі») теж про покоління молодих. Арт–група «Війна» із Санкт–Петербурга вирішила дати бій нинішній державній машині. Перекинути її догори дригом, буквально так: дитячий м’ячик закочувався під міліцейське авто, а потім кілька молодиків перекидали його. Фільм Грязєва був дуже прихильно зустрінутий величезним залом SineStar, такий образ Росії подобається. Хоча, сподіваюсь, справа не в критицизмі твору, а в його соціальному аналітизмі передусім.

От що добре продається — новий фільм Стівена Содербергера «Нокаут» (Haywire), показаний поза конкурсом. Шпигунський бойовик, супертрадиційний, одначе ж зроблений, як хороша балетна вистава. Молода працівниця ЦРУ б’ється із поважнішими за віком спецагентами і всіх перемагає. Торжество, у своєму роді, фемінізму. Правда, рекомендую: таке віртуозне володіння тілом жанру і стилю гарантує повноцінне естетичне задоволення.

Берлін




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com