Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Фирменный корпоративный конверт. Полиграфия от Ультрадрук.

Статті

26.07.2012 18:44

Каблук від бога

22 липня 2012 року в Києві у віці 70 років помер видатний український актор театру й кіна, народний артист СРСР і Герой України Богдан Ступка. 

Пропонуємо статтю про феномен Богдана Ступки, що побачила світ 2004 року в часописі KINO-KOЛО. 

Сергій Васильєв, KINO-KOЛО

Борис Хомич Тягно, курбасівський «березілець», а згодом вихователь Богдана Ступки в студії Львівського театру імени Заньковецької напучував свого учня фразою, яку найзнаменитіший нині український актор не втомлюється повторювати все своє творче життя. «Ступочка, – сказав йому якось вчитель (Богдан Сильвестрович вимовляє це лагідне прізвисько примружившись, мов ситий кіт), – роби на сцені те саме, що й у житті, тільки на каблук вище».

Якщо подумати, формула, справді, геніальна й могла б слугувати за універсальний рецепт акторської гри. Бо ж гарний театр і приваблює нас тим, що в ньому все ніби схоже на життя, але водночас трішки інакше, небуденне, сказати б, спресоване до консистенції мистецтва. Формула нібито проста своєю доступністю. Виходь на кін, виструнчуйся – і в дамках. Лихо, одначе, в тому, що в кожного актора свої підбори. І як часом у житті незадоволені своїм зростом карлики, аби якось компенсувати комплекс найменшого в шерензі, норовлять взутися в черевики із непомірно високими підборами, так і актори брак хисту і справжньої індивідуальности прагнуть надолужити надмірністю емоцій, жестикуляції, криком, «африканським» темпераментом. Виходить, зрештою, кепсько і недолуго. «Виліз на котурни», — зневажливо оцінюють такий спосіб гри знавці. Звідси, між іншим, походить і вислів «ходульне виконання», яке, на жаль, не таке вже й рідкісне в сучасному українському театрі (і, до речі, на екрані). «Ходулі» — це тотальна відсутність почуття міри. Норма несмаку.

У Ступки каблуки — наделеґантні. Подейкують, що щасливчики народжуються у сорочках. Напевно, видатні актори з’являються на світ Божий у чарівних черевиках. І не зносити їх їм до смерти.

Богдан Ступка — щаслива людина. Гіпноз його популярности такий потужний, що взагалі можна подумати, ніби його шлях по коліна був вкритий пелюстками троянд. Почасти так воно і є насправді. Вже перша його професійна роль на сцені — Механтроп у футуро-публіцистичній драмі “Фавст і смерть” Олександра Левади, зіграна ще вісімнадцятирічним юнаком-студійцем у Театрові імени Марії Заньковецької, не просто викликала шалений ажіотаж серед вибагливої львівської публіки, але й отримала “знак якости” від традиційно зневажливої до провінціалів московської критики. Згодом так само станеться і з кінодебютом актора: іллєнківського “Білого птаха з чорною ознакою” з тріумфом покажуть на Московському кінофестивалеві, і Ступкиного героя, якого однозначно б таврували на батьківщині як “негідника-бандерівця, не вартого співчуття”, ліберальні москвичі зарахують до “глибоко драматичних образів”. Скажімо, навіть граючи виграшні для публічного успіху, але невигідні для офіційної кар’єри за радянських часів ролі різних злодіїв і мерзотників, Ступка не випадає “з провідної обойми”, що інколи траплялося з акторами саме його амплуа.

“В театрі вважалося, що я “неврастенік із неґативною привабливістю”. Тож грати “хороших радянських людей” мені не довіряли, – згадував кілька років тому в розмові зі мною Богдан Сильвестрович. – В радянські п’єси мене брали дуже рідко. В цьому мені дуже пощастило. Бо я грав Трєплєва в “Чайці”, Едмонда в “Королі Лірі”, Дона Жуана в “Камінному господарі”, Річарда III. Взагалі, це лихо, якщо актор не грає класику. Він тоді занепадає. Треба мати якийсь фантастичний талант, аби не деґрадувати, працюючи постійно в сучасному репертуарі. Але, справді, в театрі довгий час існувало чітке уявлення про мене як актора на ролі негідників. Я ж завжди відчував, що моя акторська палітра досить широка”.

"Білий птах із чорною ознакою"

Як Ступка вміє грати підлість, можна сьогодні побачити лише в одній виставі — “Кар’єрі Артуро Уї” Бертольда Брехта в Національному театрі імени Івана Франка. Історію сходження до вершин влади миршавого ґанґстера актор розігрує як своєрідний психоаналітичний етюд, з холоднокровністю паталогоанатома. Він зображує Уї настільки по-цирковому віртуозно й відчужено, що навіть закрадається підозра, що вивчати зло і попереджати про його химерні машкари акторові не дуже й цікаво. Схоже, як мудра людина, Ступка перестав дивуватися сліпоті людей, готових підкорятися новим і новим диктаторам, зачаровуватися аґресивною силою і покладати надії на цинічних авантюристів, які обіцяють “навести порядок”. У фіналі, коли він провокує глядачів аплодувати своєму героєві, в очах актора – весела зневага, а не співчуття.

Натомість, уже багато років Ступку, схоже, турбує питання, звідки в цьому нещасливому, сповненому болю і зіткнення егоїстичних воль світі береться добро? Милосердя? Альтруїзм? Чуйність? Людяність, зрештою? Швидше за все, певної миті життя це питання постало перед ним як дуже індивідуальне. Тут-таки і знадобився акторові фірмовий “каблук”, на який колись радив піднімати ролі його проникливий вчитель.

 

Почалося з Миколи Задорожного в “Украденому щасті”. Вистава ця, хоч ніби й титульна в репертуарі київських франківців, йде сьогодні надзвичайно рідко. Втім, на неї варто водити не “культпохідних школярів”, аби підмінювати прочитання класики її ілюструванням на сцені, але студентів акторського факультету. Я б навіть вніс для них відвідання цієї вистави в обов’язкову програму, бо те, що робить у ній Ступка, – живий підручник майстерности. Зараз просто не зустрінеш такої ретельної і філіґранної партитури ролі. Що прикметно: всі найтонші голосові модуляції, інтонаційні звиви, найдрібніші рухи – плечей, спини, голови, всі пози і жести зафіксовано актором намертво.

"Молитва за гетьмана Мазепу"

Це не просто бездоганна демонстрація акторського ремесла – парад техніки. У Ступки взагалі-то завжди малюнок ролі відшліфовується до досконалости, але Задорожний – просто ювелірний витвір. Запаковуй у футляр і зберігай в “золотій колекції”. Орденоносна франківка Наталія Ужвій, коли побачила цю роботу, подейкують, шоковано забелькотіла: “Хіба це Микола? Це ж юродивий якийсь”. Когось би така характеристика впливової корифейки трупи, можливо, й засмутила б. Ступка ж радів. Бо відчував у Миколі беззахисність і непотрібну суспільству ніжність. Ця трагічна лагідність і сумирність душі, якщо вдуматись, домінує в усіх його постмиколиних героях — Войницькому, Поприщині, Тев’є, навіть навіженому шекспірівському Лірі.

Тев’є, звичайно, – ще один золотий рядок у біографії. Щоб не казали, але саме ця роль окреслила в українському театрові демаркаційну лінію – Ступка та інші, піднесла актора на п’єдестал національної зірки, з якою просто неможливо конкурувати. До цього так чи так він з кимось змагався у популярності: у Львові із шалено пристрасним Федором Стригуном, у Києві – із, на перший погляд, меланхолійним, але фантастично привабливим Степаном Олексенком, а трохи раніше, на початку київської кар’єри з таким само “зальотним інтуїтом” Валерієм Івченком. Будь-які порівняння хибують на поверховість, тож і опозиції Ступки з цими майстрами були, радше, симулятивні. Всі названі актори – гіперіндивідуальності, фігурально кажучи, у кожного з них “каблуки” від природи ідеального масштабу, ось лише штиблети — принципово різні. Чому час обрав саме Ступчин фасон? В темпераменті Стригуна надто багато відкритого романтизму, психологізм Олексенка надто делікатний, Івченко поїхав до Пєтєрбурґа, втім, гадаю, зостанься він у Києві, коронації свого колеґи не став би заважати просто через відразу до “людського, надто людського”, стандартних суспільних цінностей. Івченка навіть у найрозгнузданішій фантазії не можна уявити в амплуа міністра, в якому Ступка свого часу освоївся з артистичною ґраційністю, бо поставився до неї, як до чергового театрального чи кінообразу. Бо, крім суто технічної майстерности та розуму аналітика, він володіє абсолютно несхибною вірою в те, що робить у момент гри.

"Свої"

Кілька років тому про нього зняли документальний фільм, як і трапляється із меморіальними стрічками, трохи помпезний та улесливий, проте унікальний контрастом Ступки-побутового і Ступки-лицедія. Лицедій завжди виявляється правдивішим, справжнішим. Тобто, скажімо, в ролі Тев’є чи Ліра актор ближче до себе істинного, ніж у спілкуванні з друзями та близькими. Він стає на свій “каблук”, а той раптом перетворюється на ліфт, що стрімко несе актора вниз – у підсвідомість, душевну безодню, глибини пам’яті, яка насправді автоматично фіксує все, з чим ти хоч на мить зустрічався. Там – хаотичний архів з уривків фраз і книжок, шепоту вітру і трамвайних дзвінків, ароматів одеколонів і смертей, там складовано всі побачені тобою жести, почуті крики, відчуті дотики. А ще мимоволі запеленґовані сиґнали чужих душ. Актор тим, зокрема, відрізняється від інших людей, що має дар, якийсь цілком непояснюваний механізм ці таємні сиґнали оприлюднювати, озвучувати в моменти справжньої гри.

У Ступки цей механізм зроблено з хромованої сталі. Він не підвладний жодній корозії та іржі. Богдан Сильвестрович досить раціональна, звісно, людина, аби не враховувати такі природні чинники як, скажімо, суто фізичне старіння – щось робиш повільніше, не так вправно і хвацько, як замолоду. Але це все-таки речі другорядні. Великим актора робить саме душевна енерґія, яку він випромінює. В акторів класу Ступки (їх – одиниці) ресурси цієї енерґії не просто колосальні – безмежні. Певна річ, надзвичайне значення, про що сьогодні часто забувають, має й суто формальне ремесло. Нинішні кінотріумфи Ступки, нехай на мене не ображається ані він, ані його режисери, ані члени різних журі, що осипають актора нагородами, – на 90 відсотків забезпечені саме бездоганною технічною майстерністю. Зайшов до кадру – і зробив. Утім, безперечно, щось важать і 10 відсотків особистісної аури, яка, повторюю, і є мистецтво.

Наша загальна трагедія, що таких акторів – це абсолютно об’єктивне спостереження – стає дедалі менше. Якщо бути відвертим до кінця, вони просто вимирають як порода. Ступка, безперечно, популярний артист. Він отримує всі мислимі нагороди, із шиком приймає чергові статуетки та титули, мліє від заслужених компліментів, але не сприймається, попри всі ці відзнаки, миготіння на телеекранах і світських раутах, як фігура модна. Його популярність стабільна і не залежить від політичного та мистецького клімату. Бо його хист – від Бога, про що, гадаю, він і сам здогадується.

Тому його акторська особистість за будь-яких обставин перевищуватиме людську. Це вона обирає йому значні, світового репертуару трагічні ролі, оберігаючи від маловартісних робіт, аби зайве не розбазарювався його феноменальний талант; це вона ласкаво, але владно відводить його багато років від образів паскудників, розумно вважаючи, що негідників і без того є кому грати, а от шляхетність і гуманність, як правило, виглядають на сцені надто риторично й непереконливо. Єдина нинішня Ступчина проблема – це дефіцит гідних його обдарованню ролей. На його душевний вимір і реальний вік у світовому репертуарі не так вже й багато образів. Він іще має шанс зіграти ібсенівського Пер Ґюнта і мусив би створити на сцені шекспірівського Просперо. Власне, Ступка якось уже прожив цю велетенську роль, коли дублював сера Джона Ґілґуда в ґріневеївській кіноверсії “Бурі”. Коли дивився фільм, не міг позбутися дивного відчуття рівнобіжного існування двох конгеніальних трактувань найзагадковішого шекспірівського героя. Складалося враження, що Просперо Ступки знає про світ набагато більше, ніж безтурботний чаклун і філософ геніального Ґілґуда.

"Тарас Бульба"

Взагалі таке виконання – впоперек, перпендикулярно, врозріз — дуже притаманне Ступці. Він сам диктує собі завдання і вигадує партитуру. Інколи це призводило до конфліктів із режисерами та партнерами, хоч узагалі Богдан Сильвестрович – містер Компанійськість. Він дуже елеґантно камуфлює свою волю, м’язи його характеру непомітні під час кавувань або розмов на бігу. І лише раптово усвідомлюєш, наскільки все-таки багато він встиг і досягнув порівняно із іншими колеґами. Одним лише талантом постійну запотребованість Ступки не пояснити. Власне, робота знаходить того, хто її щиро прагне. Ступка здійснив і продовжує робити фантастично багато. Коли він жартуючи називає себе Сильвестром Сталоновичем – це не просто вдала гра слів, але й певна автохарактеристика. Не випадково він часто, як закляття, повторює, що актор повинен мати бичаче здоров’я, аби справлятися із постійними нервовими та фізичними перевантаженнями. Колись під час вистави заради експерименту йому зміряли тиск, і лікар, який це робив, ледве не знепритомнів: апарат показував 220 на 105. Актор почував себе при цьому пречудово – це був його природний показник під час гри. Гри, якій Ступка завжди віддається цілковито.

Гадаю, попри всю свою тверезість, іронію щодо ілюзій і вміння бути в ладу з реальністю, інколи Ступка фантазує, як склалася б його нинішня кар’єра, коли б йому було не 60 з гаком років, а бодай 40. Чи став би він мегазіркою? Чи знімався б у Голлівуді? Він, певен, потай про це навіть мріє, хоча й усвідомлює, що доля вирішила за нього інакше. Власне, навіть бенефікуюючи в антрепризі у Валєрія Фокіна в Москві чи знімаючись у Польщі в Єжи Гоффмана, а в Росії – у Павла Чухрая чи Дмітрія Мєсхієва, він залишається українським актором. Найкращим актором у країні. Миколою Задорожним. Котляревським в “Енеїді”. Тев’є. Фройдом в “Істерії”. Гоголівським городничим у “Ревізорі”. Сильвестром Еталоновичем у професії, що здобуває справжній сенс саме завдяки таким особистостям, каблуки на черевики яких набив Небесний Чоботяр.

KINO-KOЛО, №23, осінь 2004




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com