Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

23.10.2012 15:05

МОЛОДІСТЬ`42: Студентський конкурс: Дорога на …

Дмитро Бондарчук

У конкурсну програму студентських робіт 42-ї «Молодости» увійшов 21 фільм з 19 країн світу, серед них і з України. Кількома роботами було представлено лише учнівське кіно Німеччини та Франції, двома та трьома фільмами, відповідно.

Назва ж цього огляду включає назву скандального російського фільму, який також є учасником студентського конкурсу. Проте саме цієї асоціації хотілося б уникнути, зважаючи на найвульгарніше значення наведених слів у стрічці росіянки Таісії Іґумєнцевої. У той само час, як молоді кінематографісти інших країн «дорогу» сприймають у класичному символічному значенні життя, як координатну пряму з визначеним вектором, минулим і майбутнім.

Цікаво, що часто ключова присутність собак та революційних сюжетів у стрічках змушує задуматися про те, що людям на цій дорозі потрібен пес-поводир, або ж, що вже «пора звертати» і шукати іншого шляху. Студенти кіношкіл ніби й усвідомлюють, що щось не так у цьому світі, проте говорять про це без особливої упевнености й переконливости.

«Різьбяр вовків»

Дія частини фільмів повністю відбувається «на дорозі», проте класичної жанрової форми подорожнього кіна (road movie) вони так і не набувають. Низка інших починається, або так чи інакше насичені дорожніми сценами. Не обійшлося й без улюблених на пострадянському кінопросторі кадрів «самотности в громадському транспорті». Деякі з фільмів просто закінчуються фразами на копил «я їду додому», або «пора повертатися».

До першої категорії належить, зокрема, фінський «Різьбяр вовків» (2011, реж. Айно Суні). Йдеться про фрікуватого мистця Суло, який робить статуетки вовків. Запрошений на зустріч колишньою коханою, він здибується з вісімнадцятилітньою дівчиною, яка, як він починає підозрювати, його донька.

Просте перевезення речей перетворюється в рівній мірі на подорож у минуле відлюдника Соло та в майбутнє його доньки. І хоча єднання сім’ї, як таке, не відбувається, сам факт батьківства змушує «степового вовка» в середині Соло поступитися самотництвом і знайти там місце для доньки, точно як і місце для вовчат у його скульптурах.

Стосунки батьків та дітей постають ключовою темою і низки інших робіт. Португальський «Мупепі Муначім» (2012, реж. Педро Перальта), де своєрідний блудний син, який виїхав у Францію на заробітки і там залишився, повертається додому в пошуках могили матері.

«Очерет»

Український «Очерет» (2011, реж. Руслан Батицький) теж зводить в одні рамки проблеми (скоріше навіть – відповідальність) батьківства та еміграції. Йдеться про батька, що присмерті, та його хвору доньку, за якою по тому не буде кому доглянути.

Фільм є складовою кінопроекту «Україно, goodbye!» – у стрічці міграційний мотив утілений кілька разів повторюваними кадрами літаків у небі, які ніби трансформують традицію українського кіна показувати журавлиний чи лелечий лет.

Герой ізраїльського «Повернення» (2012, реж. Шай Леві), очевидно з назви, теж перебуває «в дорозі». Проте йдеться радше про психологічне повернення. Після тривалої  відсутності (чи то подорожі до Індії, чи то лікарняної терапії), герой, до кінця не позбувшись духовних проблем, не може знайти собі місця у батьківському домі.

У бельгійських «Атомах» (2012, реж. Арно Дюфе) ідеться про співіснування вчителя школи-інтернату Юґо з неспокійним Жулем. В канадійській «Краватці-метеликові» (2011, реж. Фернан-Філіпп Морін-Варґас) і австрійському «Лабіринті під сонцем» (2012, реж. Максіміліан Лібіх) теж головними героями є діти.

Перший у комічній манері розповідає про школяра Жакоба, якого одягають у смішний костюм для шкільного фотографування. І все, може, не було б так фатально, якби фотограф не фліртував з коханою вчителькою Жакоба.

«Лабіринт під сонцем», своєю чергою, став своєрідним «куточком живої природи», де достатньо гарні кадри тварин та рослин складаються в пригоду маленької дівчинки, якесь своєрідне її дорослішання та формування сприйняття світу.

Індонезійський «Гав!» (2011, реж. Вільям Чандра) розповідає історію малого хлопця, який живе і працює на сміттєзвалищі. Одного разу він повертає багатій родині їхнього загубленого пса. Відтоді на екрані зіставляється доля домашнього улюбленця та малого безпритульного. Заздалегідь «програшна», хоча і дієва, формула дещо виправдовується в перегині, до якого доводять автори. Хлопець не лише уявляє себе в білому пухнастому костюмі на місці собачати, а й, зрештою, стає навколішки, як тварина, і починає гавкати перед ворітьми багатіїв.

Одразу після цього фільму показали британську стрічку «Для Меґан» (2011, реж.  Андреа Гаркін), в чому втілилося своєрідне почуття гумору організаторів «Молодости». Адже стрічка починається з того, що дівчина підкрадається до іншої ззаду і гавкає, лякає її. Далі історія дорослішання п’ятнадцятирічної юнки, яка відмовляється від святкування з подругою заради помітно старшого чоловіка.

Своєрідні любовні історії лежать в основі й низки інших фільмів.

«Синій пес»

Німецька стрічка «Віддайся омані!» (2012, реж. Юдіт Бойт) у злегка сюрреалістичній, сновидній манері розповідає про лезбійське кохання поміж студенткою та професоркою. Мексиканський «Синій пес» (2012, реж. Федеріко Зувіре Крус) теж у любовній історії не дотримується чітких меж між сном та реальністю. А сам фільм, чи не єдиний у студентському конкурсі, виконаний у візуально експресивній та молодіжно-динамічній манері.

Ще один німецький фільм – «ГеттоЛюбовЖурба» (2011, реж. Флоріан Дітріх), головний герой якого – турецький молодик, що працює, вештається та любить у Берліні. Режисер розповідає, що турецькі міґранти – сучасна проблема Німеччини, що фільми на цю тему вже кілька разів були в конкурсних програмах минулорічних «Молодостей». Проте автори підійшли з помітно толерантнішого кута, розповідаючи про особисті переживання хлопця, прямо не зводячи їх до соціального контексту.

У хорватській короткометражці «Я досягла всього сама» (2012, реж. Соня Тарокіч) інтимне дорослішання героїні стає публічним за допомоги інтернету, де вона веде власний блоґ, серед наповнення якого – численні відверті світлини та подробиці сексуального й алкогольного характеру. Проте так сталося, що мама героїні побачила і прочитала все нею виставлене напоказ. Дівчина втікає до старшої сестри і лише разом із нею наважується повернутися додому.

«З попелу»

Сербський фільм «З попелу» (2012, реж. Оґнєн Главоніч) розповідає історію Деяна в день десятиліття демократичної революції, в якій він брав участь. Його любовна історія, через відсутність власного дому, змушена обмежуватися парковими алеями та скверами. Деян прагне щось змінити у своєму житті, проте не знає, як...

У французькому «Соляному камені» (2012, реж. Еліза Мурешан) житлова проблема постає ще серйозніше і втілена у формі антиутопії. У невизначеному майбутньому людям нема де жити, вони змушені тіснитися в чужих квартирах, спати по черзі і терпляче чекати в черзі на отримання власної крихітної квартири.

Якщо ж повернутися до любовних історій, то литовський «Останній день медового місяця» (2011, реж. Рокас Елтерманас) перевершив усіх в абсурдистській комедійності. Двоє молодят, повертаючись автівкою з медового місяця в Парижі, потрапляють ніби в події зомбі-горора. Чоловік, який заробляє гроші, співаючи, що «любові нема, лише жорстокість», змушений доводити зомбі та власній дружині щирість своїх почуттів.

«Останній день медового місяця»

Хоча, звісно, найдивніша любовна історія у вже згаданому російському «Дорога на…» (2011, реж. Таісія Іґумєнцева). Стрічка встигла отримала відзнаку конкурсу Cinefondation на цьогорічному Каннському фестивалі та була представлена на кількох інших кінофорумах.

Йдеться про молодого чоловіка Сєрґєя, який ніби живе звичним життям, працює в магазині дивних і непотрібних товарів, винаймає кімнату в дивного й нівроку дужого дідуся, ну й сам тішиться дивним захопленням. Ночами він одягається, ніби в оперу, і співає свої «арії» під вікнами високоповерхівок, обзиваючи тамтешніх мешканців найнепристойнішими словами, допоки не збіжаться чоловіки й силою не заткнуть йому пельку… Такий собі «бійцівський клуб» по-російськи.

Співробітниця Сєрґєя, якщо можна так сказати, закохується в нього. Він бо, замість романтичного вечора, веде її кричати під будинки. Це нагадує побачення Роберта де Ніро в «Таксисті», коли він веде дівчину до порно-кінотеатру. Різниця лише в тому, що героїня російського фільму радо переймається цією дивною розвагою.

«Дорога на…»

Польський «Без снігу» (2011, реж. Маґнус фон Горн) теж ключовим у сюжеті має любовну історію підлітка до дівчини найкращого друга, хоча за своєю суттю фільм зачіпає значно ширше коло проблем. Не обійшлося й без знущань у школі, і закінченням на ван-сентівський копил.

Три останні фільми студентської програми за манерою оповіді дещо відрізняються від інших. Це французький фотофільм «Бульвар Маджента, 32» (2011, реж. Надеж Абаді), з харизматичним авдіорядом розмов «про все на світі» літньої перукарки. Франко-італійський «Феєрверк» (2011, реж. Джакомо Аббруццезе) про екологів-терористів, які вирішують знищити сталеварні заводи у найбруднішому європейському місті Таранто.

І ще один «революційний» фільм, бразильський «На смак як курча?» (2012, реж. Кіко Мейреллес), де від першої особи розповідається історія курки, яка, принижена умовами вирощування продовольчих курей, дізнається про фатальність свого кінцевого призначення. І вирішує влаштувати «втечу з курника». Більше того, окрім соціального бунту, вона мріє літати.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com