Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.10.2012 00:25

МОЛОДІСТЬ`42: Короткометражний конкурс. Втратив, зафільмував, переміг

Дмитро Бондарчук

 Конкурсна програма короткого метру, як раніше і студентська, була представлена 21 фільмом молодих кінематографістів з 15, переважно європейських, країн. Від Франції було показано аж 5 фільмів, один з яких у копродукції з Бельгією та Нідерландами. Звісно, не обійшлося і без вітчизняної стрічки.

Український «Автопортрет у Пеклі» (2012, реж. Дмитро Старусєв) розповідає «чорнушну» історію, в найгірших традиціях сучасного російського кіна. Маніяк-убивця приходить до тями після шестирічного «вазелінового» сну, санітарка не лише починає з ним говорити, а й відв’язує канібала.

«Про пристрасть, про любов на межі божевілля», як стверджують автори, говорити не доводиться. Скоріше йдеться про зіткнення двох приреченостей, двох «чорних дір», вибуховість контакту яких законсервована в постановочні статичні кадри. Здається, що будь-який рух акторів може знищити створений авторами фотографічний і діалогічних світ всепоглинаючої порожнечі.

«Автопортрет у Пеклі»

Інші фільми конкурсу, попри повсякчасну присутність теми смерти, не виглядають настільки гнітючими. Навіть греко-нідерландський «Рух» (2012, реж. Леонардо Каріґліно), який з холоднокровною поступовістю зводить головну героїню до самогубства.

Дівчина живе в сучасній Греції, економічна ситуація якої доволі скрутна. На героїню повсякчас сиплються лиха, які повільно, але упевнено ведуть нервову систему до зламу. А насамкінець на дівчину падає тягар відповідальности за смерть дитини, який занадто важкий навіть для найсильніших.

Ще один грецький фільм «Санта хто?» (2011, реж. Дімітрис Мутсякас) теж грається з життям дитини. У різдвяний вечір батько залишає молоду доньку стригтися в перукарні знайомого. Проте останнім клієнтом ще бажає стати дивний Святий Василій, грецький Дід Мороз, який з інтересом дивиться новини про маніяка-перевертня, що той може бути у відповідному святковому костюмі та бороді.

Перукар, намагаючись не загострити ситуації, відводить дівчину додому, а по поверненні бачить старого знайомого, який теж бажає підстригтися, а можливий маніяк – зник. Облаштувавши зачіску клієнтові, перукар переконується, що він і був тим підозрілим Дідом Морозом. Проте невідомо, що йому робити з цими підозрами далі.

Не менш успішним та умілим трилером, дещо в стилі Міхаеля Ганеке, є французька стрічка «Різне» (2011, реж. Могамед Іссоля). Події теж відбуваються перед святкуванням Нового року. Паралельно розповідається історія двох пар. Перші, старшого віку, потрапляють в автоаварію, де жінка зазнає значних поранень. Молоді ж Маріон і Ремі натикаються на паризьких вулицях на ненормального, який смертельно ранить хлопця ножем. Поки потерпілі на лікарняних столах, двоє інших, об’єднані горем, шукають підтримки один в одному.

«Санта хто?» 

Темою втрати об’єднано й більшість наступних фільмів, чим короткометражний конкурс суттєво відрізняється від студентського. Що, звісно, пояснюється загальною дорослішістю режисерів. Зрештою, що втрачати студенту, окрім стипендії та цноти?

Так, французький фільм «Поступись» (2011, ред. Яссін Кенья) про, власне, втрату бажання робити кіно. Головний герой, Яссін, хоче зняти шахрайський фільм, схоже, що в стилі Ґая Річі. Ролі він розподіляє між своїми сусідами, друзями та знайомими. Проте їхня панібратська несерйозність приводить його до зневіри у власних можливостях.

Яссін каже, що його улюблений режисер – Мартін Скорсезі. Добре, що не Федеріко Фелліні, бо тоді б довелося проводити паралелі до екзистенційної кінокризи у «8 ½». В будь-якому випадку, кінематограф не може не захоплювати, коли він навіть втрату віри в самого себе перетворює на сюжет для чергового фільму.

Шведська «Риторика жертви» (2012, реж. Катя Вік) у трагікомічній манері розповідає про втрату розуміння між чоловіками та жінками. І хоча спочатку здається, що у всьому винні чоловіки – досить тонко виведена лінія, яка й назвала фільм, жінки, як жертви в самій собі.

У бельгійській «Фазі живого трупа» (2011, реж. Бруно Трак) відбувається втрата власної суті головним героєм. Проте ця втрата радісна, оскільки його «суть» – бути «живим трупом», він смертельно хворий. Виявляється, що його діагноз – помилковий. А для свого остаточного переродження герой відправляється до чорнобильської Прип’яти.

Смерть когось із членів сім’ї слугує поштовхом для сюжету: канадійського «Шуму» (2011, реж. Даніель Каролєвіч), де відбувається подорож барабанщиці в минуле матері, під проводом авдіокасет, які та постійно записувала; португальського «Тут внизу» (2011, реж. Діоґо Коста Амаранти), де бабуся після самогубства внука-гомосексуаліста вирішує поцілуватися з дівчиною, аби  довести, що «вона розуміє»; швейцарського «Дідусь ніколи не бачив моря» (2011, реж. Крістін Гюрцелер), який досліджує історію родини режисерки, особливо зосереджуючись на таємничости дідуся та його самогубстві.

«Магнолія»

Колумбійська «Магнолія» (2011, реж. Діана Монтенеґро Ґарсіа) та британський «Міжміська довідка» (2011, реж. Даґлас Гарт) починаються, коли герої вже давно все втратили, і в рамках фільму навпаки намагаються налагодити своє життя. Перший розповідає про літнього Рафаеля, котрий давно не покидає свого будинку, і його любовну гру у вгадування імені з безпритульною Магнолією. У «Міжміській довідці» йдеться про спробу молодика налагодити взаємини з батьками. А гумористичне рішення про помилку номером переводить все в площину «які ми всі однакові» і «які у нас однакові проблеми».

Анімаційний фільм «О, Віллі…» (2012, реж. Емма де Сверф, Марк Джеймс Ролс), який був зроблений спільними зусиллями Бельгії, Франції та Нідерландів, поштовхом до внутрішніх пошуків лялькового героя теж має смерть матері. Віллі повертається в нудистську комуну, членом якої була його матір, і через сюрреалістичну подорож сам повертається до свого оголеного єства.

Окрім «О, Віллі…», в програмі демонструвалося ще дві анімаційні роботи. Польська «Сноповина» (2011, реж. Марта Паєк), де мальовані сюрреалістичні рішення набувають ще абстрактнішої форми. Та американська «Потаємна сльоза» (2011, реж. Карло Фоґеле), де приречена на з’їдання риба співає оперу Енріко Карузо, що, в контексті конкурсу, виглядає як своєрідна музична пауза.

«О, Віллі…»

Якщо ж повернуться до втрат, то ще одним мотивом, що об’єднує кілька фільмів, є втрата роботи. Популярність сюжету, в умовах економічної кризи, – не викликає здивування. В цьому контексті цікаві іспанські «Цирк» (2011, реж. Пабло Ремон) та «Коала» (2012, реж. Даніель Ремон), які зафільмовані двома братами.

«Цирк» – про двох звільнених співробітників, які роздумують про свою подальшу долю і варіанти роботи. Старший з них говорить, що схиляється до того, аби піти до цирку. «Коала», своєю чергою, з дидактичною серйозністю зводить питання толерантности, через яке героїня фільму опиняється під загрозою звільнення, до абсурду.

Польський «Прийом» (2011, реж. Мачєй Бохняк) теж розвиває тему офісної абсурдности. А французький «Людський фактор» (2011, реж. Тібо Ле Тексьє) створює лячну картину «оптимізації праці» на заводах та вдома. Подібне вміле оперування темою навряд чи залишить байдужими шанувальників творчости Олдоса Гакслі та Курта Воннеґута.

«Цирк»

Два останні фільми – це історії кохання. Грузинська «Чорна шовковиця» (2012, реж. Ґабріель Размадзе) про хлопця, який любить робити моделі літаків та дівчину, яка читає книжку про «чайку, яка вчиться літати». А французький «Американський футбол» (2012, реж. Морґан Сімон) – симпатична історія про татуйованого музиканта, який хоче змінити своє життя задля коханої.

Загалом, короткометражний конкурс виглядає помітно сильнішим за учнівську програму. Принаймні, відчутно, що режисери працювали над своїми фільмами, бо для студентів, здається, головне було почати знімати, «а там щось вийде». Стрічки ж цього конкурсу, у своїй більшости, продумані та виважені. І хоча, можливо, це віддалило їх від реального життя, а історії стали радше сценарними, самі фільми, парадоксально, але постали особистішими та мають більший контакт із реальністю, ніж «справжні» фільми. 




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com