Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

31.10.2012 20:28

Прощання з чужою Україною

Андрій Кокотюха, «Телекритика»

У проекті «Україно, гудбай», що від 1 листопада в прокаті, і прем’єра якого відбулася в рамках Київського МКФ «Молодість», котрий проходив від 20 до 28 жовтня, глядачам пропонуються історії, що показують наше хоч і жалюгідне, проте зовсім не безнадійне життя.

За словами кінознавця Андрія Алферова, глядач в Україні найбільше потребує комедій та мелодрам, відірваних від реальності. Щоправда, висновки зроблено конкретно про глядачів каналу «1+1», проте складається враження, що ця оцінка загальна і стосується всіх українців, котрі вмикають телевізор. Напевне, пан Алферов знає щось більше за пересічну людину. Проте ваш автор готовий повторити те, що останнім часом каже майже завжди: ті мелодрами й ті комедії, котрі пропонуються глядачам, в Україні здебільшого нічим не врівноважені.

 Їм нема альтернативи. Казати про серйозні світоглядні речі в кіно можна різними засобами, навіть вдаючись до мови комедії. Щоправда, тут згадуються насамперед такі піджанри, як чорна, сатирична, іронічна, соціальна. Так, «Чоловічий стриптиз» Пітера Каттанео, знята 1994 року - один із кращих фільмів цього жанру. Чи свіжіші: «Ірина Палм» Сема Гарбарські, «День без мексиканця» Серхіо Арау - згадані стрічки визначаються як комедії, але якщо показати глядачеві тих же «Плюсів» таку комедію, він, за прогнозами аналітиків, перемкнеться на щось безлике, безстатеве, безпроблемне, з назвою, яка не запам'ятовується. Або візьміть мелодраму: кращі зразки цього жанру, від «Касабланки» Майкла Кертіца до «Мені не боляче» Алєксєя Балабанова, чомусь поступляться типовій фільмі про успішну бізнес-леді, котра шукала своє жіноче щастя і знайшла - у вигляді садівника, котрий робив ремонт у її садибі.

 Тобто, не всяка мелодрама і не всяка комедія пропонується сьогодні глядачеві. Він, нещасний, не має вибору, і зовсім розучився реагувати на екранні події. Відповідно, пріоритети мають стрічки, зроблені байдужими для байдужих, і рішення про виробництво того чи іншого фільму приймають без нас. Хоча світ напевне став би кращим, аби на двадцять фільмів ні про що припадало шість, наповнених бодай елементарним змістом.

 Саме шість короткометражних стрічок, зроблених українськими режисерами, увійшли до прокатної версії нового проекту «Україно, гудбай», прем'єрний показ якого при переповненому залі відбувся в кінотеатрі «Київ» 25 жовтня, звісно ж - у рамках «Молодості». Кожна стрічка окремо і всі вони разом відповідають на риторичне запитання того ж самого Андрія Алферова: «А чому наше життя виглядає так примітивно і жалюгідно?»

 

Під час прем”єри на МКФ «Молодість: режисери Мирослав Слабошпицький, Євген Матвієнко, Юрій Ковальов, Дмитро Сухолиткий-Собчук та продюсери Денис Іванов, Ігор Савиченко, Володимир Тихий (також режисер)

Попри позбавлену оптимізму назву проекту, її, як і стрічки, створені в його рамках, не варто сприймати буквально. Тут ідеться не про українців, котрі тікають із країни, рятуючись від згаданого вище примітивного й жалюгідного життя. Кожен із творців по-своєму, в своїй індивідуальній манері хоче сказати «гудбай» саме тій Україні, в якій ми живемо зараз та поживемо ще якийсь час. Усвідомлення цього зробить можливим наступний крок: творці засобами, в тому числі кіно, почнуть поволі творити таку Україну, в якій би нам хотілося жити, не боячись, скажімо, проголосувати «не так» і «неправильно».

Хочу нагадати, якщо хто забув: на поступову, але невпинну зміну суспільного та соціального устрою радянських людей вплинуло, крім іншого, так зване «перебудовче» кіно. У період із 1988 по 1991 роки нам показали інших нас - і ми тішилися побаченим, наповнювали зали кінотеатрів, казали один одному: «Бач, яке ми лайно і в якому лайні живемо!», та це звучало гордо. Хоча, крім кількох картин - доленосної «Маленької Віри» Василя Почула, «АССИ» Сергія Соловйова або «Голки» з Віктором Цоєм, більшість не здатна тепер нічого згадати, а «перебудовче» кіно не стало кінокласикою та зникло навіть із ранкових телеекранів. І все ж таки той період вирізнявся бажанням людей дивитися, сприймати і обговорювати проблемне кіно. Нехай ці проблеми вбиралися в різні жанрові форми, суть лишалася одна: наше розхристане життя нас не задовольняє. І ми мусимо поміняти його самі для себе.

"Побачення"

Виглядає так, що за чверть століття люди, грубо кажучи, понаїдалися ковбаси, купили собі без попереднього запису кольорові телевізори, джинси та автомобілі, і тепер тікають від серйозного проблемного кіно в віртуал, де Ромео та Джульєтта не гинуть, зґвалтування закінчується великим коханням та щасливим весіллям, а стабільна, хоч і маленька платня важливіша за неспокійну, зате цікаву роботу. Вчорашні радянські громадяни далі багатіють думкою, що соціум облаштований без їхньої активної участі. Є кому думати, є кому приймати рішення, а мільйони громадян, котрі також є глядачами, просто приймуть цю даність.

Із таким станом речей в українському суспільстві не погоджуються режисери, котрих один із продюсерів «України, гудбай», керівник компанії «Артхаус трафік» Денис Іванов перед показом назвав «українськими злими». Хоча зла як такого в жодній із шести стрічок нема. Є лиш іронія, здоровий цинізм, жаль, навіть крик розпачу - та аж ніяк не злоба. Попри соціальну складову як невід`ємну частину кожної історії, глядачам пропонується не шість плачів за Україною чи шість розчарувань, а історії, котрі показують наше хоч і жалюгідне, проте, повірте мені, зовсім не безнадійне життя.

"Борода"

 Починається альманах із «Побачення» Євгена Матвієнка - цинічного, навіть якоюсь мірою брутального анекдоту про талановиту актрису, котра розпорошує себе, бажаючи заробити бодай 40 додаткових доларів, і займається, серед іншого, сексом по телефону. Соціальна драма Дмитра Сухолиткого-Собчука «Борода» перетікає в чорну кримінальну комедію «Пиріг» Юрія Ковальова, де звучить фраза, котра просто приречена піти з кінозалу в народ і яскраво характеризує правову ситуацію в Україні: «Три мента і наркота».

"Пиріг"

Дисонує з цією стрічкою «Янгол смерті» Володимира Тихого - короткометражка, котра ще до прем'єри в рамках «України, гудбай» встигла зажити скандальної слави. Почасти через те, що маленька притча про самотнього чоловіка, котрий у розпачі не просто бажає зла вісім довкола себе, а й втілює бажання в життя, виявилася зовсім не фантазією авторів, а нагадала кому - себе, кому - сусіда. Почасти - через фрази про життєвий вибір молодих українок: «Або блядь, або - на базар», хоча її врівноважує сказане під бурхливі оплески залу: «Політики бляді». Але неоднозначність сприйняття сама по собі вже успіх та кінцева мета роботи будь-якого творця, котрий поважає себе.


"Янгол смерті"

Трошки знімає напругу історія «Як козаки в космос полетіли» Євгена Матвієнка - побутова трагікомедійна замальовка про примітивність потреб тих, хто дивиться серіали про любов із хорошим кінцем. І, звісно ж, про українську натуру, згодну красти по-дрібному для задовольняння хоча б частини цих потреб. При цьому, живучи мріями про холодильники з морозильними камерами та парові котли, як у сусідів, ми далі вважаємо себе космічною державою з космічним же потенціалом.

"Як козаки у космос полетіли"

 Жирну риску підводять аскетичні, мовчазні й від того - ще більш моторошні «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького, вже відзначені на багатьох престижних фестивалях (МКФ у Локарні та "Кіношок"). Можна сприймати стрічку, зняту в Чорнобилі та Прип'яті, як історію, де нічого не відбувається. Можна - як фільм про позбавлених жодного інтересу до життя безмовних чоловіків та жінок. А можна як метафору: в країні, яка пережила найбільшу ядерну катастрофу в історії людства, всі громадяни перетворилися на ядерні відходи. Котрі належить рано чи пізно утилізувати, а поки цього не сталося, вони не живуть, а існують, мов німі істоти, що пам'ятають лише окремі примітивні рухи та мають обмежені потреби й можливість їх задовольняти.

"Ядерні відходи"

Звісно, фестивальне кіно має вдячну адекватну публіку лиш на фестивалях. Проте саме фестивалі задають тон та окреслюють тенденції, котрі так чи інакше мусять відображатися в актуальній масовій культурі. До якої, поза сумнівом, належить і кіно, «велике» й «телевізійне». На жаль, приклади некастрованого кіно справді можна бачити лише на фестивалях чи окремих кінозалах на сеансах ближче до глупої ночі. Між іншим, і по телевізору варте хоч якоїсь уваги кіно показують після одинадцятої вечора. Коли громадяни, задоволені тим, що чергова вихолощена романтична історія скінчилася весіллям у дорогому ресторані на березі моря, лягають спати... Тим не менше, альманах «Україно, гудбай» не прощається з нами, не ставить хрест на кіно, і тим більше - на країні, винесеній у назву.

«Телекритика», 28.10.2012




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com