Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

12.02.2013 15:53

БЕРЛІНАЛЕ: Слід кривавий стелиться, або Фестивальна діагностика

Сергій Тримбач, Україна молода  

 

У понеділок зранку показали румунський фільм «Поза дитини», потому американську стрічку «Перед опівніччю». А ввечері в кінотеатрі Babylon — приймання, зорганізований посольством України в Німеччині та Держкіно України. Фінал вечора — показ легендарної «Землі» Олександра Довженка у супроводі етногурту ДахаБраха. Це вже втретє такий показ — опісля вельми успішних у програмах минулорічного Одеського кінофестивалю та «Гоголь–фесту»...


Щастя — це коли тебе не вбивають

Ще наприкінці 1920–х Юрій Яновський писав, що Довженком затуляються од вітру з усіх сторін. Нині так і виходить. Хоча на кіноринку працює український стенд, де практично щодня відбуваються презентації нових вітчизняних фільмів. Скажімо, показали трейлер «Параджанова», байопіка про одну із найяскравіших особистостей не тільки в нашому, а й усьому світовому кіно (ним теж, до речі, «затуляються»). Представляла картину Олена Фетісова, співрежисер і продюсер. Звісно, по трейлеру, себто такому собі стислому дайджесту фільму, важко сказати щось про не побачений досі фільм. Лишень те, що Серж Аведикян схожий на Сергія Параджанова, хоча слідів фанатизму гримерів не видно. Вочевидь більше дбали про схожість психологічну...

У суботу на тому ж стенді презентували «Звичайну справу» — картину, яка нині почала свою ходу в українському кінопрокаті. Сподіваюсь, ходу успішну. Минулого року я бачив фільм Валентина Васяновича на Одеському фестивалі, в місцевому театрі музкомедії. Майже 2–тисячний зал на диво активно відгукувався на чималу кількість авторських «пасів» в аудиторію. Фестиваль незрідка є таким собі діагностом прокатної долі стрічки.

От, у Берліні діагностували «Довге щасливе життя / Долгую счастливую жизнь» росіянина Бориса Хлєбнікова. На мій погляд, картина цілком успішна й притому зрозуміла не тільки нашому, а й західному глядачеві — навіть за матеріалом. Природно, скажімо, виникла асоціація з фільмом Фреда Ціннемана «Якраз опівдні», в якому шериф б’ється, покинутий усіма, з бандитами. І — за американською традицією — перемагає. Там кіно таке, як масова свідомість, що неодмінно прагне бачити одинака, який перемагає все зле й потворне.

У росіян, зрозуміло, інша традиція. Тут не диво трагічний фінал, так само не диво поразка героя. Пригадується, що колись, на початку кінематографа, європейці іноді робили два фінали (переможно–щасливий, благополучний — для західного глядача, і трагічний — для російського). За відомою сентенцією, російська жінка чоловіка не стільки любить, скільки жаліє. І до дітей так...

Фільм Хлєбнікова знімався на Півночі Росії, в Мурманській області. Селище міського типу Умба. В інтерв’ю «Новой газете» режисер розповів про те, що російська глибинка просто вимирає. Одна з причин — атрофована здатність працювати. Люди просто забули, що це таке. У тій же Умбі немає нічого. «Єдине фермерське господарство, — говорить Хлєбніков, — ініціатива бізнесмена, сина директора радгоспу. Він розорав два гігантськi поля, посадив картоплю. Повісив оголошення: «Приходьте збирати урожай, кожний сьомий мішок — ваш». Можна назбирати для себе чотири мішки в день. П’ять днів чекав... потім плюнув, поїхав до Пітера, за тисячу кілометрів, привіз таджиків — зібрали картоплю. Хіба не страшно? 30% працездатного населення реально вимирає». Скажете, в Україні такого немає, народ у нас значно працьовитіший? Тільки село так само вимирає. Одна із причин названа і докладно відтворена в фільмі Хлєбнікова: невигідно займатися справою, бізнесом. Тільки почнеш, налагодиш справу, як у тебе її одбирають. Причому — як в Росії, так і в нас — це люди, що при владі. В їхніх руках — лом, проти якого не існує прийому. Крім одного, про який ми знаємо винятково з американських стрічок. Напали на твоє обійстя, поставили під загрозу життя твоєї сім’ї? Відрив у городі кулемета, і — та–та–та–та! Вороги сипляться мертвою сушкою — та–ак красиво!

Тільки у житті краси негусто. Герой російського фільму Алєксандр Сергєєвич, або ж Саша (молодий іще, і грає його молодий артист Олександр Яценко) — фермер, і доволі успішний. Його викликають у місцеву управу і повідомляють, що він мусить усю землю здати, бо на ній державні уми передбачають щось інше робити. Сашко і радий майже: надто вже усе це важко, ферма та. А тут і відступного дають, і все добре якось виходить. Та й кохана дівчина (Анна Котова), яка працює в тій же управі, на вушко нашептала: усе путьом!

Вертається Сашко до своїх працівників, щоби сказати їм, що от, доберуть картоплю, та й по домівках: зливаймо воду. І несподівано наражається на спротив: люди хочуть працювати, розходитись не будуть. Один навіть про той самий кулемет згадує: та він, коли що, буде одстрілюватися до останнього патрона! Ага, так ото все й зробить. Російський бунт — відомо який: кривавий і страшний.

Ну Сашко, він же Алєксандр Сєргєїч, і дав заднього ходу. Коли вже сама громада отак прокинулась до діла, то що ж він, котрий і будив їх, не дуже вірячи у досяжність мети. А тут, дивись, прокинулись... І Саша каже владі: ні! Не буде він закривати бізнес, хоч ви там що робіть.

Не буду переказувати фабулу у подробицях, сподіваюсь, фільм дійде до України. Скажу тільки, що нетривіальність історії полягає в тому, що Сашка–то всі кидають. Ну, геть усі — і найпершими ті, хто найгарячіше його налаштовував на боротьбу, а по суті справи, на війну із владою. І хлопець лишається сам на сам із тією самою владою, в якої — і міліція, і прокуратура, й суди, звісно... Погано все кінчиться, чого вже там. Річкою крові. Яка увіллється в північну ріку, на березі якої і стоїть село, відзняте в картині.

Пейзажі тут, віртуозно зняті оператором Павлом Костомаровим, існують не самі по собі. Герой схожий на те виднокілля — неговіркий, упертий, негнучкий. Вже як уперся, буде нести свою енергію означеним руслом, і ніц тому кінця і краю. Хіба що куля ворожа дожене.

Та найсуттєвіше і найтрагічніше у фільмі — не озвіріла корумпована влада (яка, до речі, вивчилась інтелігентних, хай і показних, манер), а сам народ. Який може отак спалахнути, як сірник, і за лічені секунди погаснути. Народе, де ж ти? Чому ти такий? Звісно, Україна — не Росія, а тільки хто мені покаже різницю? Та сама легка продажність, та сама легка віра в те, що влада у принципі добра — настільки, що сам будеш добрий, то й пенсія буде, і вареники в сметані самі будуть до рота стрибати.

Назустріч страху

Фільм Хлєбнікова означив рух до осягнення того, що відбувається з Росією і росіянами упродовж останніх двох десятиліть. Те, чого у нас, в Україні, практично не помітно. Найменші спроби щось зрозуміти викликають просто шалений спротив. Останній приклад: альманах «Україно, гудбай!» Перед від’їздом до Берліна довелося сперечатися з кількома режисерами старшого покоління. Їхня позиція проста: молоді майструють «чорнуху», а треба кликати людей до чогось світлого, духопідйомного. А все тому, що спробували копнути матеріал сучасного життя... Схоже, наша телевізійна індустрія таки багато в чому досягла мети: навіть інтелектуалам більше подобається сидіти (чи лежати) під телевізором і спостерігати за життям багатих людей. І самим мріяти... Відомо ж, дурень думкою багатіє.

Про щось подібне говорив і Хлєбніков у вже цитованому інтерв’ю. «Нам, — говорить режисер, — так довго дорікали в захопленні чорнухою, що я замислився: що це таке? Ніхто ж Шекспіра в чорнусі не звинуватить, хоча в його похмурих історіях трупів неміряно. Та є прозора колізія, конфлікт. У нас же — каша у роті, заплутаність кінематографічної мови. Тому хотілось розповісти просту історію. В російському кіно всі зізнавалися у власному страху, однак ніхто не хотів формулювати. Так, усі бояться ментів, держави. Люди задкували назад, в тому числі в кіно. Сподіваюсь, тепер зроблять крок уперед, назустріч страхові».

Точні слова. Справді, чим сильні фільми 1940—50–х, які ми досі дивимося із задоволенням? Там iз глядачем не грали у складні ігри, говорили ясно й прямо. Не завжди «правду–матку», звичайно. Одначе ж які чисті, які промовисті історії! Не кажучи вже про кіно американське тих часів. У нас же нині перші спроби розповісти правду розмиваються такою собі недосказаністю, невмінням, а чи й небажанням сказати все, як є. Краще працювати у модній нині мінімалістській естетиці...

От молода грузинська режисерка Нана Еквтімішвілі, разом iз так само молодим німцем Сімоном Гроссом, у фільмі «В розквіті сил» (представлений в офіційній програмі «Форум») оповідають про 1992 рік, про Тбілісі і початок нової епохи, коли все розпалося і заново ще й не думає складатися. Дві подружки–однокласниці, Натіа і Ека, переживають це на собі. Бо ж звичні інституції — школа, сім’я, комсомол — просто рухнули на очах. А ще війна в Абхазії, і вуличні війни, коли люди з автоматами правлять бал... Усе це розказано елегантно, густо прописаний побут раз по раз зривається у таку знайому для грузинського кіно ліричну інтонацію. Й водночас автори не одвертаються, показують усе, як було.

Значно агресивнішим виглядає інший режисер–дебютант, Фредерік Бонд, у конкурсному фільмі «Необхідна смерть Чарлі Кантрімена / The necessary Death of Charlie Countryman». Досі відомий як майстровитий, навіть обдарований постановник рекламних роликів, Бонд представив такий собі прейскурант своїх можливостей. Історія Чарлі (відомий актор Шайя ЛаБаф, «трансформер), який опісля смерті матінки, за її настановою, рушив до Румунії, в Бухарест і потрапив у вир пригод і містичних змагань, виконано з очевидним перебором засобів. Ну а найбільше на екрані крові — вона тече просто рікою. Мабуть, саме кров режисер вважає найбагатшим і найзмістовнішим видовищем. Він точно нічого не боїться, та тільки усе це більше нагадує комп’ютерну гру.

Берлін




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com