Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

14.02.2013 13:46

БЕРЛІНАЛЕ: Замість сонетів і октав...

Сергій Тримбач, Україна молода  

Учорашній день на Берлінському кінофестивалі почався з показу конкурсного фільму боснійського режисера Деніса Тановіча «Епізод з життя залізного злодюжки», потому була картина «Нічний потяг на Ліссабон» Біллі Аугуста. І, звичайно ж, увесь фестивальний пелетон продовжує рухатися, потроху виокремлюючи фільми, які претендують на «золото» і «срібло» Берлінале.

«Вавилон, брате, Вавилон»

Деякі подробиці про понеділковий вечір, коли відбувся прийом у кінотеатрі Babylon (це поруч Александер–платц), зорганізоване посольством України в Німеччині та Держкіно України. Народу прийшло чимало, народу цікавого й різноманітного. Таки й справді Вавилон... Посол Павло Клімкін молодий, енергійний, судячи з усього, у нього чимало планів щодо просування української культури на німецьких теренах. Зокрема, відзначити майбутнього року 120–ту річницю від дня народження Олександра Довженка. Тим більше що Довженко як митець починався колись саме в Німеччині, де й працював спершу як дипломат. То ж кому, як не дипломатам, пошанувати колишнього колегу.

Приємною несподіван­кою виявилося знайом­ство з професором Санг Ву Хонгом iз Південної Кореї. Він переклав корейською чимало текстів Сергія Ейзенштейна, й на диво легко прийняв пропозицію зайнятися і текстами Довженка. От чим би мали, до речі, займатися державні мужі — неодмінно стимулювати (як це роблять поляки, до прикладу) переклади іноземними мовами наших класиків. У Кореї Довженкові фільми відомі мало, сподіваюсь, нове знайомство матиме ефективне продовження у вигляді, скажімо, ретроспективи класика та видання хоча би дещиці його літературних текстів.

Не менш цікавим видалося знайомство з режисером Сергієм Лозницею. Нагадаю — це один із найвідоміших режисерів–документалістів, а два його останні фільми є ігровими — «Щастя моє» і «В тумані» брали участь у конкурсній програмі Каннського фестивалю і викликали чимало дискусій у пресі, в суспільстві. Сергій живе здебільшого в Берліні, одначе він, білорус від народження, отримав освіту в Києві, навіть працював в Інституті кібернетики. Лише потім був ВДІК і кіно... Нині Лозниця готується знімати фільм про трагедію Бабиного Яру, вивчає архіви. Ще на прес–конференції на Одеському кінофестивалі (там «В тумані» отримав головний приз журі) він говорив про те, як по–новому відкривається війна через наново прочитані архівні матеріали. Не дивно, бо про Велику Вітчизняну в нас стільки міфів і вигадок, що дістатися правди дуже нелегко. З дивовижною щедрістю режисер почав ділитися зі мною та моїм колегою Володимиром Войтенком відкритими ним історіями, що характеризують передусім життя Києва і киян у німецькій окупації. А от на запитання про те, чи буде Україна брати участь у роботі над фільмом про Бабин Яр, відповів стримано: якщо йдеться про державне фінансування, то поки що він не бачить такої можливості. Хіба що приватне фінансування. Лозницю не влаштовує існуюче українське законодавство, яке суттєвим чином ущемлює його авторські права.

Ну а закінчилося прийняття показом Довженкової «Землі» у супроводі етногурту «ДахаБраха», зорганізованим Національним центром Олександра Довженка, який останнім часом багато робить для поновлення та поширення української кінокласики — в Україні та поза її межами.

Муки плоті — муки творчості

Доводиться продовжити жіночу тему, розпочату в попередньому матеріалі. Ну справді, багато так званих жіночих фільмів. З особливим інтересом очікувався фільм «Камілла Клодель. 1915» французького режисера Брюно Дюмона. Клодель — відома скульпторка, подруга Огюста Родена, одначе під завісу життя опинилася у психіатричній лікарні. Про цей період її гіркого життя і йдеться...

Жюльєтт Бінош показує свою героїню доволі скупими акторськими засобами, не вдаючись до якихось екстраприйомів. Та й головне тут — тло, середовище, в якому доводиться існувати жінці. Воно жахливе — її оточують люди, чия психіка давно одірвалась від тіла. А тіла тут так само покручені якимось невидимим скульптором... Людське тіло заледве не від самого початку показується у всіх подробицях — від геніталій до піднебіння, гнилизни зубів і мутноокого погляду. За що ти так їх, Скульпторе Небесний?

Якоїсь миті Камілла набирає в руки якоїсь глинистої маси і починає її виформовувати. Вона ж може щось краще запропонувати, ніж от сі покручені мізки й тілесні напівзруйновані моделі... Та ні, безсило опускаються руки — щоденна картинка диктує інші моделі для наслідування, митець є залежним не тільки від стану власної душі, а й від того, що його оточує...

В основу фільму покладено епістолярію, лис­тування Камілли з її братом, відомим письменником. Її рідня запроторила її у «психушку», бодай і по–своєму комфортну (бо ж у неї своя кімната і можливість щось робити, та й ніхто з персоналу, от сих божих дівчаток і бабусенцій у чернечому вбранні, не сприймає її за пацієнтку; хіба що за тілом її доглядають, душі не торкаються). Камілла не розуміє, за що її так, чому одвернулися рідна матінка і сестра. Та головним у фільмі є інше — споглядання скульптором мук плоті, якi є значною мірою похідними від мук душі. Фільм Дюмона розкривається важкувато, місцями дивитися його невимовно тяжко. Одначе є в ньому якась майже ренесансна туга за гармонією, яка року 1915–го не фіксується. Людський образ, Божий образ розірвано, осквернено, а чи й просто розтоптано. І хіба ж дивно, що десь там, у паралельному світі, триває війна, на якій людина витруює в собі людину і викохує звіра. То хто ж тут скульптор, що ліпить отаку звіроподібну подобу? Чи не сама людина?

Виганяючи диявола

Ще молодий Павло Тичина посилав прокляття «усім, хто звіром став. Замість сонетів і октав». Фільм «Черниця / La Religieuse» французького режисера Гійома Ніклу поставлено за знаменитим твором Дені Дідро. Колись, ще в юності, саме прочитання Дідро багато що спрограмувало в житті і поглядах самого Гійома. Зокрема, невіру в те, що тотальним тиском на особистість можна спрямувати її на праведний шлях. Та ж ні, швидше навпаки...

Щоденник Сюзанни (Полін Етьєнн), яку сім’я так само, як і Каміллу Клодель, закинула в монастир (для її блага, звичайно), свідчить про те, як насправді в монастирі «виганяють диявола» з юної душі. Яка, до речі, не піддається і перемагає. Її переводять в інше місце, де вже нова матінка (блискуча робота Ізабель Юппер) демонструє значно «сучасніші» підходи у вихованні 17–рiчної дівчини, намагаючись одверто звабити її. Юппер не раз у своїй акторській кар’єрі доводилося грати порочність, а тут вона прикрита чернечим убранням. Фальш, яка, на жаль, так часто є супутницею «слуг божих» і в сьогоднішньому світі.

Значно скромнішими видалися мені інші два фільми, у центрі яких образ жінки. Це німецьке «Золото / Gold» Томаса Арслана, з Ніною Хосс у ролі жінки, яка одна–єдина виживає в загоні, де було ще шестеро, котрi несамовито прагнули добутися золота Аляски. І південноафриканська стрічка «Лейла Форі / Layla Fourie» Піа Мараіс (режисерка, до речі, тривалий час жила і працювала в Берліні) — такий собі психологічний трилер про чорношкіру жінку, чия доля ніби ж то обертається на щось краще, та ба, втручаються якісь напівмістичні сили... В обох випадках надто багато жанрової умовності, яка стає на перешкоді якогось справді помітного авторського месиджу...

Берлін




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com