Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

06.03.2003 15:35

“Щоденник камікадзе”(дві рецензії на один фільм)

ЩОДЕННИК КАМІКАДЗЕ/ДНЕВНИК КАМИКАДЗЕ (135’, Росія, 2002) сценарист: Едуард Володарський, режисер: Дмітрій Мєсхієв, оператор: Сєрґєй Мачільський, актори: Сєрґєй Шакуров, Ніколай Чіндяйкін, Наталья Коляканова, Юрій Кузнєцов, Євгенія Добровольська, Вікторія Толстоґанова, Іріна Розанова, Сергій Гармаш.



Літературний досвід камікадзе


Марина і Сергій Дяченки

Перед нашими очима колосальна країна померла – і відродилася в національних культурах; подекуди ознаки відродження незаперечні, а в дечому сумнівні. Кіно, наприклад, все ніяк не збере кісток після великої кризи. Проте це вже не та страшна пустеля, що так лякала нас за лихоліття, коли радянський кінематограф наклав на себе руки, а ніякого іншого ще на зміну не народилося. Щось відбувається в наших північних сусідів, пихкає і вариться казан кінопроцесу, і тому з такою цікавістю і надією йдеш щоразу на чергову російську прем'єру: ну? Нарешті? А раптом?

Режисер Дмітрій Мєсхієв – не просто з модних, а з перспективних. Учень Марлена Хуциєва – це не баран чхнув. Уже дебютний «Гамбрінус» (до речі, знятий на Одеській кіностудії) привернув до себе увагу вишуканим монтажем, і наступні фільми також не пролетіли повз касу – «Циніки», «Над темною водою», «Бомба», «Американка», «Механічна сюїта», «Жіноча власність»... Додайте до них іще й телероботи, і навіть ролики і кліпи. Автора сценарію особливо представляти не доводиться – Едуард Володарський давно вже класик. Виконавець головної ролі Сєрґєй Шакуров також рекомендацій не потребує. Інші актори – не з останніх: Юрій Кузнєцов (на виборзькому фестивалеві «Вікно до Європи» його визнали найкращим виконавцем чоловічої ролі за роботу в «Щоденнику камікадзе»), Ніколай Чиндяйкін, Сергій Гармаш, Іріна Розанова та інші. Передумови великого успіху – наявні.

Далі. Жанр картини позначений не просто як трилер, але як трилер гостросюжетний (хоча покажіть нам тупосюжетний трилер – ми дуже здивуємося). «Це абсолютно сучасна, хоча дуже несподівана річ. Сценарій Володарського настільки цікавий, що просто неможливо від нього відмовитися. Але такого кіна в нас іще не було. Кримінальний трилер, психологійна драма? Я навіть не знаю, як це визначити. «Щоденник камікадзе» – з абсолютно незрозумілим фіналом», – так каже в інтерв'ю Сєрґєй Шакуров.

З авторитетами заведено погоджуватися, але ми, на жаль, заперечимо. Було це, було. Весь фільм надхнений... ні, не Гічкоком, де Пальмою або якимсь іншим майстром психотрилера, а споконвічно російським духом «Братів Карамазових» і «Злочину й кари». Кажучи блатним сленґом, якого вживають герої фільму, – «Щоденник камікадзе» є спробою закосити під Фьодора Міхайловича. Робіть висновки самі.

Вбито талановитого кінодраматурга – з пістолета, в під’їзді свого будинку. Без сумніву, вбивство на замовлення. Незадовго до цього у такий самий спосіб було застрелено солідного банкіра. Міліція, як це ведеться в «неполіційному» гостросюжетному кіні, тупцює на місці, і функції слідчого бере на себе друг покійного, успішний бізнесмен, що має тісний зв’язок із кримінальним авторитетом... Дія фільму розгортається в двох часових шарах – в сучасності і в далекому минулому, коли друзі закінчували школу і жили бідно. Вже тоді майбутній драматург (і майбутній небіжчик) був талановитим, мав успіх у дівчат і не обтяжував себе біблійною мораллю. Тоді і був зав'язаний перший вузлик долі: драматург кинув вагітну однокласницю, від чого та повісилася; в нещасну дівчину був, звичайно ж, закоханий майбутній бізнесмен. Герої навіть пускалися в бійку, яка, втім, дружбі не зашкодила. Важливі для фільму собачі стосунки драматурга з матір'ю, котра ненавиділа чоловіка-алкоголіка... Але все це в минулому. В теперішньому ж часі нам демонструють цілу виставку підозрюваних, які запросто могли поквитатися з драматургом: це і сам бізнесмен, і дружина драматурга, його дві коханки – бомонд, шик і блиск вітчизняного розливу. Істина прихована в щоденнику, який зберігає коханка – цей щоденник після торгів зі спокушанням і фіґлярством купляє за п'ятдесят тисяч долярів бізнесмен. Ця цифра – 50 000 – символічна, саме цю суму заборгував банкіру драматург і ніяк не бажав віддавати. Бізнесмен читає щоденника – читає довго-довго, весь фільм, і перед здивованим глядачем потроху вимальовується справжній убивця – брат у других драматурга (його грає Юрій Кузнєцов). Жалюгідний і слабкий цей братик; у літах уже, але не вийшов ані талантом, ані волею. Не має ані сім'ї, ані коханки, ані навіть сексуального досвіду, а тільки те й робить, що цитує Біблію. Вірує він, і живе напівченцем. Власне, підводна течія всього фільму – взаємостосунки двох братів, філософська суперечка «а-ля Достоєвський» про межі дозволеного, гріх, спокусу, багатство, бідність, силу й слабкість... Ну, не люблять брати один одного. Драматург послідовно схиляє брата до перелюбства (і груповуха є, це дуже по-сучасному), і до вбивства – спочатку банкіра, а потім і себе самого. Драматург, виявляється, і є камікадзе – втомившись од власних зрад і гріхів (серед яких, можливо, навіть вбивство матері, що вона відмовилася продати квартиру за борги сина), він покінчив життя самогубством, убив себе руками брата, котрого спокусив усе тими ж п’ятдесятьома тисячами або спровокував люту вже ненависть. Бізнесмен їде «карати» слимака – але той і сам стріляється, довівши рахунок кінотрупів до трьох.

Що нам дає переказ сюжету? Нічого. Адже навіть таку історію можна розповісти талановито, так, що Фьодор Міхайлович позаздрив би. Але чому героям Достоєвського віриш, а героям Мєсхієва – аж ніяк?

Не віриш насамперед у спокусу кузена. Штучні діалоги, поверхові мотивування – перед нами манекени, а не живі люди. На жаль, і сам Шакуров справляє враження багато разів баченого, шаблонного Шакурова... Можна було б казати про дивовижно нерухому камеру (Сєрґєй Мачільський), про брак простору, повітря в цій картині, замкнутій в інтер'єрах, чи, навпаки, про надмір деяких прийомів – скажімо, початкові кадри епізодів минулого повторюються декілька разів, у них змінюються деталі, одяг героїв... Але те, що було цікаво один раз чи двічі, втрачає сенс при повтореннях.

Втім, який сенс вести про подробиці? Достоєвський відкрив миру таємниці підсвідомости і душі людської передовсім тому, що в його книжках є співчуття. В аналізованій же картині немає співчуття ні до кого. Всі ці коханки, бізнесмени, бандити, що вони розмовляють, жують, злягаються, – істоти, таргани, яких холодно й відчужено препарує режисер. І після перегляду залишається пустка. Як після відвідин серпентарію.

Не відбулося. На жаль. Чекатимемо нового дива.



Російська кінооднорідність


Станіслава Беретова

Сюжет нової стрічки Дмітрія Мєсхієва “Щоденник камікадзе” – черговий парафраз старих біблійних леґенд про братів-суперників та неможливість опору спокусі.

Протистояння успішного брата – визнаного сценариста Вадіма – та його протагоніста – класичного невдахи, підстаркуватого напівінваліда, що “вдався до релігії”, – фатальне для обох. Вони прагнули зрозуміння, а знайшли смерть, до якої прийшли різними шляхами, але самостійно та свідомо.

Роками накопичувана взаємна неприязнь врешті-решт здобуває вихлюп у дії. Збитий із пантелику, пригнічений і зневірений “бідний родич”, що його поступово “зваблює” Вадім, пропонуючи незвідані “заборонені” задоволення та “нечувані” гроші, таки спокушається. “Зомбований” умовляннями Вадіма, він і сам починає виправдовувати злочин коханням – знайома формула, однак автори “поглиблюють” проблематику, створюючи мало не нову версію “Злочину і кари”.

У “Щоденнику камікадзе” Мєсхієв звернувся до детективного жанру. Місце та учасники дії – “фінансова верхівка” сучасної Москви: бізнесмени, банкіри, ґалеристки, розпещені “мамині доці”, а в центрі історії – відомий сценарист Вадім, убивство котрого і дає поштовх розвиткові подій.

Останнім часом наші північно-східні сусіди знімають дуже однорідне за спрямуванням і схоже за стилістикою кіно: така собі багатосерійна епопея про те, “як важко бути багатим і відомим” у дусі рекламного ролика та fashion show одночасно.

Згадати хоча б “найгучніші” російські прем’єри минулого року: “ґламурний” трилер “Самотність крови” Р. Приґунова, політичний трилер “Розпечена субота” А. Мітти, мелодраму “Впасти вгору” А. Стріженова та С. Ґінзбурґа, або ж фільм Янковського-молодшого, що він “збив шарварок”, “У русі” – “новомосковські” переспіви “Солодкого життя”.

“Щоденник камікадзе” органічно вкладається у “задані параметри”, затишно почуваючи себе в цьому “прокрустовому ложі”.

“Журнальні” інтер’єри, дорогі машини, дизайнерський одяг – головний наголос робиться саме на антуражі, “декораціях”. Вони “перетягують на себе ковдру” глядацької уваги, а актори виступають як “статисти, що балакають”, мета їхня – заповнювати лакуни між планами.

Однак остання робота Мєсхієва дещо вирізняється з загальної маси. Головним чином завдяки своєму візуальному рядові.

Зрозуміло, що головна заслуга в цьому оператора Сєрґєя Мачільського, відомого своїми роботами в рекламі (стандартна ситуація). Кожний зафільмований кадр позиціонується ним, як окремий “витвір мистецтва”. Тремтливе ставлення Мачільського до “картинки”, той “фанатизм”, з яким він “вилизує” кожен кадр, призводить до протилежного очікуваному наслідку: зображення перебирає на себе головну роль. Самодостатність екранних образів відволікає від сюжету.

А сюжет, до речі, “інтриґує”. Він розкручується ніби за спіраллю, у центрі якої – щоденник покійника.

Одначе, це тільки первісне враження, згодом глядачеві “зрозумілою мовою” пояснюють, що постріл у під’їзді – фінал старої, “довжиною в життя”, історії, яка розпочалася зі смерти дівчини в далекі 1950-ті. Цей мелодраматичний екскурс у минуле, що він мав би пояснювати причини подій сьогодення, викликає різні почуття, де присутні й роздратування (“закрутили” сюжет, а кінці – “у воду” минулого?), і задоволення від наявности “модних приколів” (спомини героя поліваріантні – суть лишається незмінною, а деталі, персонажі, навіть кольори цілковито “суб’єктивні” – ось вони, можливості цифрових технологій).

У фільмові Мєсхієва причинно-наслідкові зв’язки переплутано між собою. І початок історії стає її фіналом. Вадім, що він розпочав свій “самостійний рух” на пляжі біля порту, закінчив дистанцію довжиною в сорок років того часу, тим способом і в тому місці, які він сам обрав. Він “здириґував” власну смерть, змусивши людей виконувати потрібні ролі. І його “персонажі” слухняно, наче маріонетки, крок за кроком дотримувалися вигаданого ним сценарію. Ось таке “ориґінальне” авторське тлумачення максими “мистецтво – в життя”.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com