Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

04.01.2014 17:50

Україна наша уявна

Ігор Грабович

У німецькому фільмі 2003 року «Прощавай, Леніне!»/ Good Bye Lenin!  люблячий син, аби порятувати життя матері, яка дуже хворобливо реагує на будь-які політичні потрясіння, вирішує не тільки не розповідати їй про падіння німецького комунізму, а ще й за допомоги свого друга, режисера-аматора, створити ілюзію, що він процвітає й навіть здатен до реформування.

Мамі ця інформація життєво потрібна тільки тому, що після втрати чоловіка, який залишився на Заході, вона «вийшла заміж за республіку» й тепер цілковито переймається її турботами. Тобто мама – це і є Німецька Демократична Республіка, і її загибель означає також і смерть мами, яка у фільмі справді померла через три дні після того, як НДР перестала існувати.

Звісно, це тільки одна половина історії, яка не зовсім працює без іншої половини, драматичнішої. Річ у тім, що мати сама винна у своїх проблемах, у своєму хворобливому стані. Свого часу, маючи нагоду перебратися на Захід, вона нею свідомо не скористалася, відтак усі наступі роки маскувала ці свої дії цілеспрямованою дезінформацією.

І тільки перед своєю смертю вона змогла відкритися, розповісти правду й покаятися. Відтак синова брехня, усе його крутійство були нейтралізовані материнською брехнею, яка виявилася набагато облуднішою.

Мати постала перед глядачем не наївною простачкою, чию віру треба всіляко плекати, а цинічною маніпуляторкою, яка не змогла пересилити власних страхів заради свого особистого щастя та майбутнього своїх дітей.

Фільм закінчується смертю матері, яка всі ці роки жила своєрідним фантомним існуванням і була мертвою, сказати б, духовно.

Альманах українських короткометражок «Україно, goodbye!» оперує тільки першою половиною формули німецького фільму, оповідаючи про численних синів, які намагаються переконати хвору маму, що справи йдуть не так вже й погано, що НДР, себто Україна, жива й навіть здатна до реформування.

Хтось пожартував, що альманах «Україно, goodbye!» можна перехрестити на «Мудаки у пошуках кохання» (посилання на проект та однойменний кіноальманах "Мудаки. Арабески" - ред.). З певними застереженнями, я би погодився з таким визначенням, однак, замінивши слово кохання на любов, яке точніше передає загальну тональність цієї збірки.

Звичайно, мудаки також здатні на любов, проте від такої любові доводиться відчайдушно рятуватися, як ось від героя «Янгола смерті» Володимир Тихого та Марисі Нікітюк, що той на ґрунті скорботи за померлою дружиною нищить усе живе навколо себе.

Заради родини мудаки можуть сліпо здійснювати злочини, як мати та її син-міліціонер у картині «Пиріг» (сценарій Ганна Грабарська, режисер Юрій Ковальов) – цій душевній замальовці про одвічну українську утопію «і буде син, і буде мати, і будуть людини на землі».

"Янгол смерті"

"Пиріг"

Батько місяцями не голить бороду, очікуючи власну доньку, яка живе в Італії й рідко навідується додому ("Борода" Дмитра Сухолиткого-Собчука).

Аби дітки не мерзли взимку, можна обкрадати своїх колег на роботі, як у картині «Як козаки в космос полетіли» (сценарій Ганни Легкої, постановка Євгена Матвієнка), проте всі твої зусилля розтануть у повітрі, які спалені пакети від чаю.

І навіть у чорнобильській зоні, сніговій пустелі, де не може бути нічого живого, мудаки прагнуть лобові й навіть намагаються розмножитися, незважаючи на те, що вони – ядерні відходи ("Ядерні відходи" Мирослава Слабошпицького).

І до цих доволі показових сюжетів автори фільму додали свою любов як певне алібі, як єдине виправдання існування усього цього люду.

Зрештою, любов окреслила певну межу, за якою почнеться або остаточний розпад, або звільнення від облуди.

І автори українських стрічок не роблять цього кроку, як це зробили автори німецького фільму, коли показали, що сама мати, сама Батьківщина (НДР, Україна) – це ще одна фікція, яка має бути виведена на чисту воду.

Загалом альманах, як і практично всі сучасні українські фільми, бачиться продуктом розпаду українського поетичного і взагалі українського радянського кінематографа, який триває останні двадцять років спорадично, проте неухильно.

"Борода"

"Як козаки в космос полетіли"

У тому сенсі ігрове кіно тільки наздоганяє українське телебачення, яке вже давно дискредитувало та зруйнувало всі впізнавані образи українського радянського кіна.

Окрім ігрових славетних фільмів пригадаймо ще й, скажімо, багатосерійну стрічку студії Національна кінематека України (колишній «Київнаукфільм» - ред.) 1993 року «Невідома Україна», яка оперувала певним цілісним міфологічним образом України й навіть розпочиналася із падіння величезного дерева, яке символізувало укорінений у землю народ.

Проте у двотисячних українська земля – центральний образ радянського кіна – втратила міфологічні конотації. Цей образ поступово виродився під впливом численних журналістських розслідувань і телевізійних документальних фільмів на кшталт стрічки «Україна: зона катастроф» (2011), яка символічно завершила цей процес.

Деміфологізація відбулася не тільки на рівні інверсії образу землі, яка втратила свої гадані віковічні міфологічні властивості, перетворившись на небезпечну й отруєну землю, віртуальною стала сама територія України та люди, які її населяють.

Злам стався у серіалі каналу «Інтер» під назвою «Країна. Історії українських земель» (2006), який остаточно перетворив Україну на певну механічну суміш регіонів, за які ведуть війну умовні віртуальні персонажі.

"Ядерні відходи"

"Побачення"

Усі ці тренди тільки відбивають наявний стан речей – українська земля та усе інше поволі стає об’єктом комерційної маніпуляції, отримує цілком конкретних хазяїв та розпорядників, відтак перестає бути загальним надбанням та мірилом гаданої українськості.

Водночас самі люди, яких колись у національних фільмах показували носіями української ідентичності, тепер з розмаїтих екранів постають такою собі космополітичною, здебільшого російськомовною пострадянською мішанкою, яка готова до подальших безконечних трансформацій у що завгодно.

У цьому контексті промовистим і символічним видається фільм «Побачення» режисера Євгена Матвієнка (сценарій Івана Тімшина та Євгена Матвієнка ) з альманаху «Україно, goodbye!».

У ньому йдеться про українського солдата-найманця, який телефонує із зони бойових дій в українську службу сексу по телефону й мастурбує під монолог дівчини-оператора.

Візуальним супроводом його дій постає дівчина у вишиванці та віночку – класичний символ українського поетичного кіна й традиційної України.

Власне, це і є Україна сьогодні – фантазія емігранта, заробітчанина, найманця, який в останні хвилини свого життя згадує свою чарівну дівчину-Україну, яка давно вже живе тільки в його уяві.

facebook.com




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com