Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.02.2014 11:31

БЕРЛІНАЛЕ’64: Сліпий екран. Про фільми, як вчать жити навпомацки

Сергій Тримбач, Україна молода

Середа на Берлінале почалася з показу конкурсних стрічок «Третя сторона ріки» аргентинки Селіни Мурги та іспансько–канадійсько–французької стрічки «Нагорі» перуанського режисера Клаудії Льоси. А ще, звичайно ж, покази офіційних програм, передусім «Панорами» та «Форуму». Глядацькі зали повні–повнісінькі, таке враження, що ці люди років зо п’ять не бачили фільмів. Справа проста — тут люблять кіно. І цю хорошу звичку виховав у них фестиваль — уже 64–й за ліком.

Масаж наосліп. А месидж?

Фільм «Сліпий масаж / Туі На» китайця Лоу Йє — про життя сліпих. У якомусь спеціальному закладі, де їх навчають вільніше орієнтуватися у світі зрячих. У таких випадках є якісь компенсатори, які варто усвідомити й активувати. Фільм схиляється до версії, що такою компенсацією є сфера чуттєвості — відтак тут замало не кожні п’ять екранних хвилин займаються любов’ю. Камера некліпно за тим спостерігає — впритул, без емоцій i оцінок... Утім, за такою логікою, осліп увесь сьогоднішній світ. Екран Берлінале свідчить про це більш ніж промовисто. Заплющивши очі й видаючи цілу оркестрову гаму звуків (від муркотіння до слонячих потужних криків), персонажі завзято злягаються, перетікають одне в одне, мов ріки й струмочки, мов ріки й моря–окіяни окаянні. Хай світ западеться у тартарари, очі наші на те дивитися не будуть. Трахаймось, бо ж ми того варті. Стрясаймось у конвульсіях плоті — людство нарешті навчилося не дивитися на картинку життя, навчилося бути сліпим і відтак щасливим. Досить дивитися на екрани руковотворні — комп’ютера, а чи й кінотеатру.

Отакий месидж я спробував прочитати у фільмі, де з посланням глядачеві є проблеми. Режисер так загрузає в матеріалі, так у ньому глибоко сидить, що вже й не розумієш і хочеться запитати: мужчина, а ви об чім?

У норвезькому фільмі «Сліпота / Blind» Ескіла Вогдта у центрі оповіді — дві жінки. Одна сліпа вже давно, інша тільки починає втрачати зір. Йдеться про те, як люди прагнуть здобути інші джерела інформації, іншу правду про навколишнє життя. Саме правду, а не втішну казочку, яка, втім, теж іноді потрібна за умов депресії...

Феєрія трупів

У ще одній норвезькій стрічці «В порядку зникнення / Kraftidioten» досвідченого режисера Ханса Петтера Моланда герой Нілс Дікман (Стеллан Скарсгард) від початку занурений у трагедію — вбито його сина. Поліція стверджує: він наркоман, і це сприймається батьками як приголомшлива новина. Подружжя розлучається — точніше сказати, дружина залишає Нілса, який отаку сліпоту виявив, не побачивши драми власного сина... Герой Скарсгарда лишається на самоті з усеньким світом, який не відає жалостi. Північна природа, чисті сніги, суворий клімат — власне, боротьба з ним і є професією Нілса. Вправно орудуючи могутньою снігоприбиральною машиною, він чистить дороги від снігових заметів. Тобто він чистильник. І з плином фільму ця біографічна обставина виростає до символу — герой Скарсгарда чистить життя від того, що намело туди — невідомо і ким. Забігаючи наперед, одразу скажу: снігоочисна машина доростає до повноправного центрального персонажа фільму, ми нею просто захоплюємося, як живою істотою.

Нілс обирає простий план дій і неухильно його дотримується. Якщо його син загинув у результаті діяльності наркомафії, він iде по ланцюжку злочинців, методично (і артистично) знищуючи одного за одним. Спершу це видавалося чимось схожим на відомий нашому глядачеві фільм «Ворошиловський стрілок» Говорухіна — задовольняється наше природнє почуття справедливості: катюзі по заслузі. У якийсь момент я зайорзав у кріслі: невже Моланд і надалі триматиме фабулу в режимі зняття фігурок з шахівниці, невже на цьому його режисерська інтуїція вичерпалась? Ні, не вичерпалась. І шкода було б, якби щось подібне трапилось, та ще й з таким актором, як Скарсгард (це вдруге ми бачили його на Берлінале; першою була «Німфоманка» Ларса фон Трієра). В якийсь момент режисер починає нарощувати, додавати інструмент для транслювання цієї гангстерської захоплюючої драми. Включається іронія, яка на початку оповіді була б недоречною, а потому й гумор. Бандити робляться справді смішними, потрапивши «під бульдозер» Нільса. Ще більше урізноманітнює оркестрування подієвого ряду з’ява сербської мафїї на чолі з Папою (браво, Бруно Ганц!), які включають мотив «чужих» і «чужої» житейської логіки, яку місцевим годі збагнути.

Кожен новий труп увінчується екранним хрестом з іменем і прізвищем, згодом ними заставлено увесь величезний екран. Кількатисячний зал Berlinale Palast щоразу сміється, точно реагуючи на лоскоти «жанрових волокон». Ну справді, не сумувати ж за бандитами. І навіть не так — тут немає бандитів як таких, тут смачно виписані жанрові фігурки, які є знаряддям гри. Початкова життєва ситуація змелена фабулярними перемінами в порошок, яким посипаються рани людські — навіть уявні. Братам Коенам, мабуть, того дня гикалося — це ж вони чи не головні в тому, аби зігрівати кримінальні історії теплом інтелектуальної іронії.

Отакий коктейль жанрових сполук, що замикають фабульні ходи в якісь традиційні конструкції, одначе ж у такому гримучому сполученні дарують глядацькому серцю свободу гри і відчуття того, що немає безвихідних ситуацій. Вмикайте мізки, сідайте на бойового коня, нехай і металево–електронного — і вперед!

Любов по–акваменськи

Так само багато трупів у грецькій конкурсній стрічці «Стратос» 36–річного режисера Яніса Економідеса. Стратос ночами працює на хлібній чи кондитерській фабриці, а вдень незрідка виконує кілерські доручення. Не подумайте погано — гроші потрібні на викуп Леонідаса з в’язниці задля продовження спільного бізнесу. Стратос (Вангеліс Моурікіс) дивна людина — він узагалі мовчить, лиш зрідка щось там пояснюючи; він виконавець, він той, кого ведуть. Така внутрішня статика персонажа спершу інтригує, та чимдалі гальмує не тільки наші емоції, а й бажання розбиратися в хитросплетіннях стосунків екранних героїв. А фінал прогнозований — Стратос постріляв замало не всіх, із сусідами включно. Розкрутилася пружина, яку так довго стискав режисер у душі свого героя.

Ще гнітючіше враження справила інша конкурсна картина — Praida do Futuro (щось на зразок «Узбережжя майбутнього») бразилійця Каріма Аїноуза. Починається як романтична драма, героями якої є акванавти, рятівники моря і людей. Та доволі швидко глядацькі крісла посуваються вперед, ближче до екрану, аби ми краще розгледіли, як там доблесні лицарі моря, Донато і Конрад, кохаються. Ну надзвичайно романтично — тільки навіщо нам усе це бачити? Далі дія переноситься до Берліна (фільм спільного бразилійсько–німецького виробництва) — і ми знову не можем обійтися без усіх тих видовищ. З’являється ще один, Айртон, стосунки ускладнюються. А ще ж і вигадливість авторів, які поділили всю оповідь на розділи і не поскупились на інструктовані титульні обрамлення. І все це для того тільки, аби я, скажімо, запитав: про що це? Ну, попірнали, по... покохалися, артистично вихиляючи сідницями. Отаке вам Futuro.

Берлін

 




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com