Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

26.02.2014 17:06

БЕРЛІНАЛЕ'64: Рятівна небезпека

Сергій Тримбач, спеціально для «України молодої»

Мало не сто літ тому німецький філософ Освальд Шпенглер написав і видрукував книгу, що стала інтелектуальним бестселером: «Занепад Заходу». В Росії її переклали як «Закат Европы» — звідси певною мірою походить уявлення, що культивувалось за радянських часів: про «загниваючий Захід». Вихід Шпенглер бачив у донорстві Азії — вона–бо молодша, свіжіша, й відтак вливання її крові може порятувати бабусенцію Європу.

Схоже, директор Берлінале Дітер Косслік з цим почасти згоден. Тому фестивальну програму прошили азійським фільмовим орнаментом, а щоби було це помітніше — те саме зробило й велике журі, очолюване продюсером Джеймсом Шамусом. Три призи відлетіли до Китаю, з головним Золотим ведмедем включно. А Європі дісталися два — за сценарій німецькій картині «Хресний шлях» (мовляв, слова мережити ще вміють) і французькому режисерові Алену Рене, якому за 90 і якого журі знущально визначило як «наймолодшого» за духом і прагненням нового, пошукового (приз імені Альфреда Бауера). Тобто над Європою посміялися — на користь Азії і почасти Америки.

Цивілізація / культура

Утім це я, мабуть, надто пересмикую тактику Коссліка і дирекції фестивалю загалом. Бо ж очевидним є й інше: зроблено ставку на потугу, фінансову та організаційно–політичну, німецької кіноіндустрії. Вона не задовольняється тим, що робить німецькі фільми, а й входить у велике число проектів, спільних із різними країнами і продюсерськими компаніями. Нас, щоправда, це поки що обійшло, але тільки тому, що кіноіндустрія у нас нині малопотужна й відтак малоцікава. Як тільки стан справ поліпшиться, німці прийдуть. І запропонують... Що з того буде? Думаю, проста річ — Голлівуд, Гамерику потіснять з європростору. Якщо вдасться, звичайно. Бо ж мова не тільки про кількість продукованих фільмів. А й про структурне облаштування кіноіндустрії, про контроль над сферою прокату. Про виробництво смислів, зрештою. Було ж, хто пам’ятає — в кінці 1950–х та в 1960–ті європейське кіно (передусім італійське та французьке) відчутно тіснило американську продукцію. За тим стояла системна криза Сполучених Штатів. Яку вона здолала в 1970–ті. В кіно багато в чому завдяки такому явищу, як «Новий Голлівуд», лідери якого (Мартін Скорсезе, Френсіс Коппола та інші) зуміли синтезувати традиції американського та досвід новоєвропейського кіно.

Про це важливо не забувати нам, в Україні. Кількість фільмів є важливою, бо інакше й нова якість не постане. Тільки вкрай важливою є пошукова активність кінематографічного, культурного в цілому духа. Зухвалість, коли хочете.

Те, що й демонструє Ларс фон Трієр, чий фільм «Німфоманка. Частина перша (Довга версія)» став, попри неучасть у конкурсі, головною подією Берлінале. Матеріал не назвеш новим — жіноча сексуальність, яка у сьогоднішній цивілізації є одним із чільних візуальних образів та сюжетів. Одначе режисер вставляє цей матеріал у сучасну цивілізаційну раму. Сексуальність у сучасному світі стала надто «технічною», машинною — звідси і її візуальні образи: любов’ю нині «займаються», вмикаючи як машину, вивчаючи як набір інструментів і рецептів для вживання.

Діалог, з відчутними елементами сповіді жінки, чиє німфоманство стало її щастям і бідою, завдяки Селігману (Стеллан Скарсгорд) вставляється і в раму власне культури. Й відтак виникають образи минулого, концентровані на гуманістичних ідеях, які іноді набувають саркастичного звучання. Протистояння культури і цивілізації — остання–бо перетворює все, навіть любов, у спортивно–технічний конвеєр, саме людське тіло на гімнастичний снаряд, за допомогою якого «трахаються», зіштовхуються, труться поверхностями, та й більше не бачиться нічого. Так, спорт, змагання — як в епізоді з молодості героїні на ймення Джо (Шарлотта Генсбур), коли вона з подружкою змагається, хто більше мужиків спокусить у потязі.

А з другого боку, героїня фільму фон Трієра демонструє живе єство, це жива, не механізована плоть, яку маємо можливість побачити у всій її космічній безкінечності. Й відтак доволі несподіваний ефект, коли порно–, за своєю жанрово–візуальною природою, епізоди випадають у культурний, антицивілізаційний сюжет, сюжет про живу й живе, що противиться технізації і конвеєрному духу.

Одкритий шлагбаум

Що таке, власне, кінофестиваль? По–перше, це вистава і виставка в одному місці одночасно. Це як привозять у ваше місто твори якогось художника і ви можете познайомитись не о одним–двома полотнами, а з певною композицією його життя і творчості. По–друге, гра інтелектуалів. В ролі останніх — журналісти, критики, кіномани, та й просто спеціалісти, які розглядають колекцію фільмів (у даному разі це колекція Дітера Коссліка) і дискутують із приводу її репрезентативності: чи адекватно представляє світ кіно, чи подає кардіограму вселенського людського серця, що розривається нині безліччю суперечностей.

Одна з «фотографій» буття — локальні конфлікти, крутий заміс пристрастей, що роздирають тіло нації, регіону (на жаль, про це нині українцям не треба розказувати, знаємо по собі). У фільмі австрійця Фео Аладага «Між світами» йдеться про німецьких солдатів, що виконують свою, доволі складну, місію в Афганістані. Вона тим складніша, що між солдатами і афганцями існують неподоланні ментальні відмінності. Молодий афганець Тарік прагне стати таким собі посередником, товмачем з однієї ментальності на іншу. Щось у нього виходить, а більше так і ні. Принаймні, коли сестру Таріка, Лолу, поранено, то німецький командир підрозділу робить усе, аби вона опинилась в госпіталі. І — програє у підсумку, оскільки його підлеглі тим часом потрапляють під нищівний вогонь талібів. Фінальний кадр промовисто–символічний: шлагбаум на переїзді піднято, прохід одкрито — тільки куди й навіщо?

Була в конкурсі й не побачена мною, на жаль, британська картина «71» Яна Деманжа, в якій матеріалом є конфлікт у Північній Ірландії. Пригадується у цьому контексті і давній уже переможець Берлінале фільм «Кривава неділя» Пола Грінграсса. Отут ніби й немає ментальних проваль між людьми, а все одно домовитися між собою не можуть ніяк. Чи постане тепер подібна стрічка вже на українському матеріалі — побачимо. Кіно у таких випадках навряд чи лікує, воно просто намагається розібратися у сутності кривавих конфліктів.

«Де небезпека, там виростає і рятівне», — написав колись поет Фрідріх Гельдерлін. Ситуація кризи, яка є такою звичною для сучасного світу, покликує мобілізацію людського духа задля подолання кризових явищ. Кіно є одним із найефективніших майданчиків для такої роботи. Не тільки ж розважати, не тільки відволікати і навіювати людству «сон золотий», а й думати. Арт–кіно, авторське, фестивальне кіно і прагне цього — фотографічне за своєю природою мистецтво поринає в реальність, як пожежники у вогненну стихію: аби визначити точки загоряння й відтак ефективного гасіння.

Батьки і діти

Однією з центральних, а може й магістральних, тем цьогорічного Берлінале була доля молодого покоління. Рубіж ХХ і ХХІ століть так багато зламав, порушив у самому фундаменті культури, цивілізації, у механізмі передання досвіду від одного покоління до іншого. Одна з інституцій такого передання, сім’я, давно вже потерпає від катастрофічних руйнацій. На героя стрічки «Третя сторона ріки» Селіни Мурги Ніколаса намагається впливати батько, який сам живе на дві сім’ї і послуговується двома моральними кодексами. Про колізію батьків і дітей йдеться і в фільмі «На височині» Клаудії Льоси (володарка «Золотого ведмедя» трирічної давнини), яка цього разу залишилась без нагород. Можливо тому, що не надто чітко артикулювала заявлену проблематику...

А от Річард Лінклейтер по закінченні свого мало не тригодинного фільму «Отроцтво» (Срібний ведмідь за кращу режисуру) вислухав тривалу овацію залу. Цілком справедливу, на мою думку. Рідкісний випадок у сучасному кіно, коли довга картина сприймається на одному диханні. А до того ж фільм і знімався упродовж 12 (!) років. Справа в тому, що американський режисер заповзявся оповісти історію дорослішання дітей, розпочавши зйомку тоді, коли їм було по сім–вісім літ, і закінчивши вже 18–літніми.

Тут актори й неактори, вийшла така собі доку–драма. В ній чимало прикмет історичного часу — аж до участі підлітків у передвиборчій кампанії нинішнього президента США Барака Обами і його епохою. Водночас історія подорослішання подається головним чином як драматургія виховання почуттів. Вона складна, та драматургія. Бо ж, наприклад, Мейсон росте в ситуації розлучення батьків, які, тим не менше, не втрачають контактів і бажання впливати на формування дітей. Така собі багатошарова і багатослівна гамірна американська сім’я. Нервова до того ж. Мейсонів батько (Ітан Хоук), що періодично з’являється з наполегливими педагогічними ідеями. Матінка (Патріція Аркетт), невтомний експериментатор на сімейному поприщі, її нові чоловіки, як правило, так само дражливі й заточені на педагогічні подвиги (якщо вірити фільмові, в Америці чоловіки поведені на обов’язковості свого виховного впливу; у наших, здається, недоліки прямо протилежного плану).

Що ж, складність виховання почуттів не завжди на шкоду — з Мейсона виростає обдарований юнак. Ми, глядачі, не помітили, як швидко минулися екранні хвилини й години, а з ними і важлива частина життя... Справжній чар кіно подарував нам Лінклейтер — і відчуття реального плину життя, і фантастику перемін, і щасливе відчуття того, що життя таки має сенс. Хоча б тому, що діти не тільки ростуть, а й виростають. А з ними й фільми — як от сей.

Так чи інакше, а екранне полотно Берлінале таки багато чого у себе вбирає. Уже 64–й рік поспіль.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com