Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.09.2014 19:37

У баранячий ріг... Постскриптум до 120-річчя Олександра Довженка

Сергій Тримбач, «День»

Ювілей митця... Звична річ у нас. Інструмент, скажімо, вибити грошенят на якусь справді потрібну справу. Так цьогоріч на батьківщині Довженка, в Сосниці, вдалося перекрити соломою хату (вона не витримала літніх дощів), у якій народився майбутній кінорежисер. Видати книжку, ще й не одну. Підготувати енну кількість доволі інформативних телепрограм. І так далі...

Нині куди не поглянь  — ювілеять. На рівні державному, на рівні суто приватному.  Донедавна так не було. У моєму дитинстві навіть дні народження не відзначали. Уранці за вуха потягають (щоб ріс далі, ввись), невеличкий дарунок до рук — і вперед до інших справ. Ніяких тобі гостей, наїдків і напоїв...

РІК СВОБОДИ

Сам Довженко відзначав свій ювілей тільки одного разу, коли йому виповнилося шістдесят. Рядові дні народження відзначалися в  Москві, до нього сходилися друзі: співак Іван Козловський, художник Петро Кончаловський, актор Борис Ліванов, кінорежисер Сергій Герасимов...

Цікаво, що давньоєврейське слово «Авель» означало «баранячий ріг», пізніше — «рік свободи» (все це подаю за Вікіпедією, щоб не зазирати кудись подалі). Йшлося про рік, встановлений пророком Мойсеєм, коли продані та закладені землі поверталися колишнім власникам, раби отримували свободу, прощалися борги боржникам, Закон (Тора) читався народу і земля одпочивала від польових робіт. Такий рік свободи  надходив кожні п’ятдесят літ, опісля семи седмиць, себто семи семиріч (сім на сім — сорок дев’ять). Тобто належало просто дожити до того свобідного року — й  тобі повернеться все втрачене. Навіть землі надавалися канікули... Таки Мойсей був мудрим чоловіком.

Ми прожили в цьому столітті тільки дві седмиці, та й 120 літ — не зовсім ювілей. Одначе ж Довженко... І не тільки річниця дня народження, а й страти митцевої — сімдесят літ тому,  наприкінці січня 1944-го, розіп’яли режисера за його «Україну в огні». Сам Сталін позабивав гвіздки: за «націоналізм», за надмірну чутливість до народної трагедії (бачте, жаль йому жінок і дітей, забув, що це — війна), за акцентування українських проблем. Ну, так він же колишній петлюрівець... «Кому-кому, -гнівався вождь, — а Довженко должны быть известны факты выступлений петлюровцев и других украинских националистов на стороне немецких захватчиков против украинского и всего советского народа... Они отсутствуют в киноповести Довженко, как будто не существуют вовсе... Устами своих персонажей-крестьян Довженко называет Богдана Хмельницкого «большим злодюгой», «известным палачом украинского народа», который придушил народную революцию в тысяча шестьсот каком-то там году... Это наглая издёвка над правдой».

По тому Довженка «проробляли» на усіляких зборах багато разів. Кожне слово хули видавалося митцеві ще одним цвяшком у його домовину, яку от-от опустять до могили. Не опустили. Потримали-потримали над безоднею, та й назад поставили: живи, вражий сину, пам’ятай вождеву доброту. Довженко, ніде правди діти, пам’ятав. Незрідка почуваючися таким собі Буратіно в театрі Карабаса-Барабаса, що тримає своїх ляльок на тоненьких ниточках... 

Власне ті ниточки прозирають і в пізніші часи, вже коли митець одійшов у кращі світи. Тінь товариша Сталіна ходить назирці — і не тільки за Довженком, за нами всіма.  Імперія його імені не відпускає нас, а отже, Україна знову в огні. Хотіли отримати свободу, і вже ж півстоліття минуло опісля смерті кривавого вождя, — та, бач, земля Довженкова коли й відпочиває, то тільки від заплідного зерня, а не від куль і снарядів, від людської крові. І знову українцям шиють петлюрівщину, чи то, пак, бандерівщину і фашизм — усе, що Довженко й передбачав. Бо ж писав у Щоденнику: як тільки скінчиться війна, так українцям понавішують ярликів і поженуть у табірні комуни. І нацьковуватимуть одних українців проти інших... Усе так, і досі ті технології живі й неушкоджені. Щоб замість року свободи українці побачили самих себе, зігнутих у баранячий ріг. Гнуть, гнуть нас щосили...

І хочеться вигукнути: Довженку, батьку, поможи! Прокляни недоумків, потвор, що знову скородять землю, знову ллють кров — і вже не відрами. Чи пошли яке закляття...

«ШАНОВНІ КІНЕМАТОГРАФИ!»

Десять літ тому так само було щось напівкругле, Довженкові — 110 років. У Сосницю приїхав Віктор Янукович, тодішній прем’єр-міністр і пошукач президентської булави.  Свій виступ на мітингу біля пам’ятника митцеві він почав словами: «Шановні кінематографи!» І тут же почув: щось не те сказав. Озирнувся на помічників, ті одвели очі. І тоді прем’єр почав знову: «Шановні кінематографи!»...

Допоки він говорив, до мене підійшла одна з журналісток і поцікавилася, чи заходив я до музею? Ні, я ще не встиг. І Януковича там не було, сказала єхидна журналісточка, а його запис у книзі відвідувачів уже є... Ми посміялися, зрозуміло,  опісля грубих граматичних помилок (славнозвісне «професор»), чиновники «бдят».

Опісля мітингу прем’єр підійшов до кінематографістів і щось почав їм роз’яснювати.  Я теж вирішив підійти.  Та охоронник  рішуче обмежив мої права: «Туда нельзя!» І тут я спонтанно простяг уперед руки і закляцав пальцями — за рік чи зо два до того приїздила італійська кінозірка Софі Лорен і таким-от жестом  вітала публіку в Палаці «Україна» (ще місяць по тому Богдан Ступка смішив усіх копіюванням того жесту). Охоронник глипнув на мене й зненацька запросив туди, до гурту... От воно що! Жестикуляція Лорен була звичайнісінькою магією.

Сміх сміхом, одначе ж такий парадокс: саме за президентства Януковича наш кінематограф дістав більш-менш солідне фінансування і почав оживати на очах. Може, оте шаманство помогло? Треба спробувати й нині, вже щодо теперішньої влади. Яка скоротила державне фінансування кінематографа удвічі, й то лишень на папері — вже до зими викочуємось, а грошей практично немає. Це при тому, що навіть первісний бюджет дорівнював одній третині одного лишень російського фільму «Сталінград» Федора Бондарчука. То до чого тоді вся ота патріотична тріскотня наших політиків, які один поперед одного говорять про необхідність спротиву в інформаційній війні з Росією? «Брехолюбіє» — так це називав Довженко. Нас у баранячий ріг згинають, інформаційною шрапнеллю засипають — а у відповідь лине гучне «Слава Україні!», та пісні, та заклики. Он у Сосниці, куди ми їздили, як завжди, Олег Ляшко погрозив на Москву йти, щоб спалити її... Послався при цьому на гетьмана Сагайдачного. На жаль чи на щастя  (кому вже як),  не палив славний гетьман Москву, постояв-постояв під її стінами, та й назад повернув. А нашим політикам краще би не віртуальне спалювання ворогів організовувати, а домогтися фінансування кіно, зокрема телевізійного.

На Кіностудії Довженкового імені влаштували свято. Бо ж ще й День кіно минулої суботи на календарі значився. Люди зійшлися, зігрилися спогадами і взаємним теплом. От тільки Державну премію імені Олександра Довженка так і не вручили. Бо не підписав Президент. Півтора місяця несли ту «бомагу» до президентського столу — не донесли. Господи, коли в тій адміністрації є отака проблема і отакі темпи роботи, то що в нашій державі не є проблемою? І тільки у вівторок, 16 вересня, із запізненням у тиждень, відповідний указ про присудження премії видатному композиторові Володимиру Губі («Камінний хрест», «Захар Беркут», «Каштанка»...) з’явився на президентському сайті. Сподіваюсь, додасть митцеві снаги та натхнення!

«ПІСЛЯ ВІЙНИ ПОЧАТИ ПО-НОВОМУ»

Війна війною, одначе саме посеред лихоліття увиразнюється питання культури. І коли навіть тепер влада — хай і не завжди, але надто вже часто — демонструє неувагу і неповагу до культури, то бути новій біді.

Перечитаємо самого Довженка, його щоденникові записи 1942 року:

«Мільйони чи гинуть і нічого. Так оці мільйони, з чого вони складаються — з тисяч, з сотень, з десятків. — А... — І в цьому новому «а» почулося щось таке холодне, жорстоке, бездушне, чого я ніколи не забуду. По суті трусость і байдужість чиновника на котурнах. Диякон, що читає щодня молитов за парафію, яку він не любить зовсім, і не знає, і знать не хоче. Все умовлено, кукушка хвалит петуха. Птички розсілися на віточках і кожна зна своє місце. Нехай собі.

Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби вся земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже на довгі роки буде основною темою мистецтва. І кожна газета уже несе в собі цілі твори про війну. Кожний більш-менш порядний нарис ховає в собі безліч змісту. Отже, щоб не потонути у безодні надзвичайних фактів, треба добре-добре продумати конструкцію і п’єси, і оповідання, і сценарію. Україна мусить родити найсильніший твір про народ у війні, бодай один твір. Чи вистачить сили у письменників? Гей, хто в лузі, озовися!

Написати новелу чи епізод, умотивирований в формі діалогу може про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, лишаючи народ свій темним і немічним в розумінні передової культури. Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини і історії. Пригадати тільки наші пам’ятники старовини, вони всі в гівні і занепаді. Наша урядова верхівка в цих справах на жаль нікчемна і розумово слабенька провінціялька, що і знайшло своє жалюгідне завершення в Компанійці.

Кам’янець-Подільські башти, Меджибіж Вінниця; Лавра «Арарат» Видубець, Меджибіж, Нікольський собор, Чернігівський ув’язнений музей і Спаська церква. Растреллі для картини в Козельці. Прочі приклади. Шабля Богдана і Суботов. Новела про ув’язнений музей. Розбазарювання Лаври. Ніколазино. Занепад музеїв.

Витравлювання українського у художньому інституті.

Відсутність у архітектурі. Во ім’я чого? По чийому забороні? Про безбатченків і лакиз і дурників убогих і про холодних боягузів з замками на душевних вікнах і дверях.

Отаку неприглядну картину треба намалювати точну і правдиву і чесну і подати уряду, щоб після війни почати по— новому підійти до свого культурного господарства. Скільки загинуло у війні? Де музеї, де картини, скільки знищено пам’ятників старовини?

Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу»...




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com